Війна у френдстрічці

Пропаганда має здатність миттєво реагувати на зміни, адаптуючись до вимог сучасності й опановуючі нові платформи й формати в комунікаційному просторі. Так було з пресою, радіо й телебаченням. Опанування інтернету, правильніше – всесвітнього павутиння (WWW), що замислювалось як середовище вільного й ніким не регульованого обміну інформацією, вимагало від пропагандистів іще більшої гнучкості, проте нові можливості мережі значно підвищили продуктивність їхніх спецоперацій. Нарешті, соціальні мережі, які перевели комунікацію у специфічну міжособистісну площину, дозволили пропаганді звертатися до людини приватно, потрапляючи – за посередництвом друзів-френдів – у її внутрішнє коло спілкування та інформаційного обміну.

Корисним у цьому процесі виявився демотиватор – картинка з гаслом часто іронічного чи парадоксального змісту, наділена ефективністю рекламного плаката (побачивши його, ми мимоволі сприймаємо повідомлення, і воно в поєднанні з картинкою западає нам у пам’ять) та унікальною проникністю в соціальних мережах. Із наївних плакатів, які бажали «гарного дня» й «доброї ночі», демотиватори перетворилися на інструмент переконання та виховання.

Першими ще в кінці минулого століття виникли «мотиватори» – плакати, що пропагували позитивний погляд на світ та активну життєву позицію. Їх найчастіше використовували роботодавці, заохочуючи своїх працівників до більшої продуктивності. Але відсутність фантазії, почуття гумору, концептуального розуміння предмету спричинилося до того, що мотиватори ставали щораз смішнішими й недолугішими. У схильному до іронії середовищі онлайн-спілкування мотиватори отримали нове прочитання – стали демотиваторами. Розвиваючись, цей жанр, що передбачає поєднання картинки на чорному тлі, парадоксального заголовка й довільного пояснення, став універсальним інструментом пояснення, вивчення й аналізу навколишнього світу – таким собі телебаченням інтернету.

Для пропаганди демотиватори є зручними, перш за все, завдяки своїй здатності «самозароджуватись» і масово поширюватись у соціальних мережах без жодних зовнішніх зусиль. Достатньо лише закинути вдало оформлений меседж, і він породжує ланцюгову реакцію, спонукаючи користувачів розвивати та вдосконалювати запропоновану ідею без жодного огляду на першоджерело. Яскравим прикладом використання цього жанру в інформаційній війні стало відлуння збройного конфлікту між Ізраїлем і Палестинською автономією в листопаді 2012 року.

Низка Facebook-сторінок щодня оприлюднювала декілька пропагандистських картинок, що миттєво поширювалися зусиллями користувачів, які співчувають тій або іншій стороні. Додатковим стимулом для поширення картинок ставала теза про замовчування подій світовими ЗМІ:

Зі значної частини картинок, перекладених або створених російською мовою, можна дійти висновку, що її конкретною цільовою аудиторією були мешканці держав пострадянського простору:

Попри те, що арабо-ізраїльські відносини є направду складними й неоднозначними, ці картинки аж ніяк не спрямовані на те, щоб зробити їх зрозумілішими та донести до аудиторії об’єктивну інформацію про конфлікт. Їхня мета – показати людям, які перебувають за тисячі кілометрів від театру бойових дій і не володіють повною інформацією, що у війні винна тільки одна сторона, інша ж є жертвою.

Останні з наведених прикладів свідчать, що маніпуляція полягає не в самій картинці (вона може бути й достовірною), а в її довільному тлумаченні та акцентах, які розставляють творці демотиваторів. Творці картинки, на якій показано невпинне зменшення території Палестини, заселеної арабами, не враховують того, що ці землі є історичною батьківщиною євреїв, а автори зображення маленького беззахисного Ізраїлю в оточенні агресивних арабських держав – того, що ця «овечка» єдина в регіоні має ядерну зброю. Також на одній із картинок бачимо цифру: за останні дванадцять років палестинські терористи випустили по Ізраїлю дванадцять тисяч ракет:

Цифра вражає, проте оцінити її можна було б, лише знаючи, скільки, у свою чергу, Ізраїль випустив ракет по палестинських територіях, а також маючи достовірну інформацію про кількість жертв із обох сторін (ураховуючи й людей, померлих унаслідок блокування палестинських територій). Зрештою, наголошуючи на злочинності дій терористів, автори демотиваторів не згадують про те, чого прагне й вимагає ХАМАС:

Дуже багато уваги ізраїльська пропаганда в форматі демотиваторів приділяє дітям. Їхні зображення слугують підтвердженням жорстокості палестинців, які, прикриваючись своїми дітьми, обстрілюють ізраїльські території, а також начебто використовують їхні страждання як приманку для іноземних журналістів:

Натомість єврейські діти зображуються як головні жертви цієї війни – вони позбавлені мрії, спокійного дитинства, можливості навчатися, батьків.

Принцип порівняння спрацьовує в демотиваторах блискуче, зокрема показує ізраїльську армію такою, що захищає дітей, а не вбиває їх. У свою чергу палестинська пропаганда, – загалом простіша та примітивніша за ізраїльську, – природно, виставляє ізраїльтян убивцями дітей:

І зображає Ізраїль як холоднокровного вбивцю, який, прикриваючись жертвами Голокосту, розстрілює ні в чому не винних арабів:

Творці демотиваторів активно граються з символами. Так, зображення ізраїльського прапора, в якому сині смужки замінено на червоні – треба думати, від палестинської крові, – повинне викликати у глядача зневагу до агресора. А демотиватор із пірамідою акуратно викладених черепів із підписом про «вбивство гоїв – точно за Торою», як і зображення єврея, що поїдає арабську дитину, запиваючи її кров’ю, відсилає аудиторію до давніх юдофобських міфів:

Окрему групу демотиваторів становлять ті, що спрямовані на прорив інформаційної блокади. Зокрема, ізраїльська пропаганда критикує як західні, так і російські ЗМІ:

Є тут і критика ООН та «світової спільноти», яка, на думку авторів демотиваторів, стає не на той бік:

Палестинці ж, навпаки, волають до «світової спільноти» по підтримку:

Нарешті, останній клас демотиваторів несе вкрай спрощені меседжі або навіть не несе жодних, а лише передає емоції, якими мають заразитися користувачі соцмереж:

Важко судити про дієвість наведених у цьому матеріалі демотиваторів як інструментів переконання, адже їхня мета в цьому випадку – вплив на громадську думку, на яку зважають уряди далеко не всіх країн. Проте очевидним є те, що соціальні мережі виявилися вдячним середовищем для пропаганди, позбавленої серйозних та об’єктивних аргументів, натомість озброєної розумінням субкультури та модерних форм самовираження користувачів інтернету.

comments powered by Disqus