Наші в Америці. Продовження

Аркадій Сидорук – постійний автор «Телекритики» та MediaSapiens, журналіст-міжнародник із величезним стажем, у минулому кореспондент у США в 1980–1989 рр. і в 1992–1996 рр., вчора відсвяткував свій 75-річний ювілей. Ми опублікували уривок із його спогадів про роботу в США. Сьогодні публікуємо продовження.

Під прикриттям заокеанської четвертої влади

Працювати кореспондентом, та ще й у США, було набагато цікавіше, ніж дипломатом. Журналістське середовище демократичніше та відкритіше за своєю природою. До цього спонукало нас і перебування в країні, в якій преса була четвертою владою в реальному сенсі цього слова. Шанобливе ставлення суспільства до американських медіа поширювалося й на нас. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоби хтось із американців, якого б високого становища він не посідав, відмовив мені в інтерв’ю чи в зустрічі. А якщо виявлялося, що хтось не на місці, невдовзі неодмінно лунав телефонний дзвінок у відповідь. Дивуюсь, як невпізнано змінилася з тих часів Америка.

Від наших редакційних ксив не було практичної користі. Зате робочі прес-картки преси, скріплені підписами комісарів департаментів поліції та пожежної охорони Нью-Йорка давали нам право за будь-яких обставин на власний ризик безперешкодно проходити через кордони охоронців порядку.

Важливою підмогою в репортерській роботі були спеціальні автомобільні номери. Існувала мережа парковок для преси у всіх районах Нью-Йорка. Зокрема, біля Рокфеллер-плаза, де в одній будівлі з Associated Press розміщувалося відділення ТАРС. Журналістам у сьогоднішній Україні доводиться хіба що мріяти про подібне. Як і про багато іншого, передусім про ставлення влади до преси.

На противагу більшості співробітників трьох місій – СРСР, УРСР та БРСР, які тулилися у Рівердейлі в незатишному, відкритому всім вітрам радянському «білому домі»*, наші родини мешкали спільно з американцями. Постійно спілкуючись із ними, ми краще знали й розуміли цю країну на людському рівні.

Американці у своїй масі надзвичайно комунікативні й доброзичливі. У мене й досі лишився теплий спомин про наших сусідів: грекиню за етнічним походженням Селлі, з онуком якої грав у шахи та оволодівав англійською мовою наш син, постійно скаржачись, що у нашу відсутність на роботі вона його обгодовує, про дружину стриманого у стосунках із нами здорованя-лейтенанта кримінальної поліції експансивну пуерторіканку Маргариту, з якою ми щиро спілкувалися, а на свята неодмінно обмінювалася подарунками.

Отже, журналісти поводилися розкутіше, ніж дипломати, мали ширше коло зв’язків і, можливо, не рахуючи деяких специфічних речей, знали більше, ніж вони. Це однаковою мірою стосувалося й стану справ у хмарочосі над Іст-Рівер. Не випадково щоранку хтось із радянських дипломатів незмінно з’являвся у відділенні ТАРС у штаб-квартирі ООН із традиційним запитанням: «Ну, що у вас тут новенького? Розповідайте».

Нашими гостями були й спецкори з Москви, котрі зазвичай приїздили у вересні напередодні відкриття регулярних сесій Генеральної Асамблеї ООН. Валентин Зорін, політоглядач Держтелерадіо СРСР і ведучий «Дев’ятої студії», з’являвся, гірко скаржачись на свою долю:

От я, професор, змушений тягати на собі важку апаратуру…

Звісно, він ішов із порожніми руками. А слідом за ним, згинаючись під вантажем камер, штативів та іншого устаткування, – оператор.

Колишній киянин Генріх Боровик, котрий купався у променях кон’юнктурної слави, зазвичай одразу безцеремонно влаштовувався біля телефону і, не питаючи дозволу, годинами обдзвонював Америку. Те, що це влітало ТАРС у копійку, його аж ніяк не обходило.

«Класикам» закон не писаний. Але про них, мабуть, досить. Немає особливого бажання писати й про мало відомого ветерана радянської журналістики, який у запалі антиамериканських пристрастей обізвав державний символ США «лисим орлом», хоча в даному разі слово bald означало «білоголовий»).

Серед радянського кореспондентського корпусу були професіонали високого класу. Це – цілеспрямований, невтомний кореспондент «Литературной газеты» Йона Андронов, який на свій страх і ризик вирушив із Америки в Афганістан і вів там складні переговори з моджахедами, домагаючись звільнення радянських військовополонених; талановитий і меткий кореспондент «Известий» Олександр Шальнев, кореспонденти «Правды» Віктор Лінник і Держтелерадіо СРСР Володимир Звягін, котрі бездоганно володіли англійською мовою.

Згадую литовців Сігітаса Крівіцкаса і Віліса Каваляускаса. Обидва вони в різні роки представляли в Америці за литовською квотою Moscow News. Перший був схожий на американського фермера, другий – на рафінованого інтелігента. Зовні зовсім не схожі один на одного, вони не приховували своє любові до батьківщини, її мови, культури, не боячися, що їм приліплять націоналістичного ярлика.

Їхнє гостре національне відчуття вражало, особливо на сірому фоні емісарів із Києва, войовниче налаштованих проти українського буржуазного націоналізму. Висловлюючись точніше, – проти діаспори, якій вони перепиняли шлях до спілкування з наддніпрянською Україною.

Сігітас разом із дружиною, котра закінчила консерваторію, співав у хорі діаспори. І, що здавалося майже неймовірним, у замкненому радянському середовищі вони, по суті, домоглися особливого статусу і справляли враження іноземців. Якщо формально вони й були комуністами, то з чітко вираженим національним обличчям. Однак передусім вони були литовцями – представниками згуртованої нації, що не скорилася. Відверті конфіденційні розмови з Сігітасом і Вілісом вплинули і на мій світогляд.

І, нарешті, – про колег із ТАРС, який був колективним псевдонімом плеяди блискучих журналістів, що лишилися безіменними (між собою ми з легкою іронією називали свою фірму братською могилою). В пам’яті залишаться трагічно загиблий генеральний директор ТАРС Сергій Лосєв – професіонал і організатор журналістики високого класу, дивовижна людина, котрій я багато чим зобов’язаний у житті. Коли до Москви й навіть до Нью-Йорка надходили доноси від моїх земляків про те, що я – український буржуазний націоналіст і агент ЦРУ, він, ризикуючи кар’єрою, незмінно брав мене під свій захист.

Згадую завідувача відділенням ТАРС у Нью-Йорку Юрія Романцова – журналіста з великої літери, поліглота і знавця комп’ютерної техніки, Володимира Кікіла – невгамовного веселуна й гумориста родом з Кубані, який був душею будь-якої компанії, скромного й працьовитого завідувача відділенням ТАРС при ООН, предки якого були вихідцями з Чернігівщини, Валентина Васильця.

ТАРС, у якому я пройшов реальну школу міжнародної журналістики, мав солідний статус і єдиний серед світових інформаційних агентств – серйозну аналітичну службу. Ми програвали Reuters та AP в оперативності подачі новин. Однак тарсівці надсилали важливу безсторонню, незалежно від відомств на площі Дзержинського і на Смоленській площі, інформацію, частково порушуючи бюрократичні канони політичної системи. Коли міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико, виступаючи з трибуни Генеральної Асамблеї ООН, втратив свідомість, до відділення ТАРС прибіг захеканий радянський дипломат і злякано вигукнув: «Тільки не надумайте повідомити про це Москву!». А наша телетайпістка вже надсилала інформацію про казус, що стався.

Чесно кажучи, я не сприймаю теперішнього адміністративного відкату у сфері медіа й досі відчуваю ностальгію за тим, коли часткова лібералізація радянського суспільства у другій половині 1980-х рр. великою мірою торкнулася ТАРС. Тоді найбільш досвідчені й відповідальні кореспонденти отримали право надсилати інформацію за союзними та закордонними адресатами, минаючи центральний офіс. Мені самому доводилося на регулярній основі готувати й розповсюджувати інформацію за новою схемою навіть іноземними мовами – англійською і французькою, рідше – іспанською та німецькою. Частка її використання у закордонній пресі, особливо третього світу, була досить високою. Щоб не грішити проти істини додам: упроваджена ліберальна схема trd мала обмеження й не поширювалася на особливо важливу, гостру політичну інформацію, передачу якої регулював центральний офіс ТАРС. 

Як влучно жартували дотепники популярного свого часу Клубу веселих та кмітливих, уся інформація ТАРС – це не інформація для всіх. Більшість тарсівців, як і всього радянського журналістського корпусу у Нью-Йорку, за своїм світоглядом були прихильниками конвергенції соціалістичної та капіталістичної систем, що її намагався пропагувати в тодішньому СРСР академік Андрій Сахаров. Однак, позбавлені реальної можливості звертатися безпосередньо до суспільства, ми були кабінетними дисидентами.

Матеріали з грифом «для службового користування», передусім закритого вісника «ІПК» (рос. «Иностранные письма корреспондентов»)**, чимало з яких готувалися на основі конфіденційних джерел, містили аналіз і прогноз подій, що намітилися в СРСР, наголошували на необхідності економічних перетворень і демократизації суспільства. Та важлива інформація доходила хіба що до середньої ланки партійної влади, не долаючи вищих бар’єрів. Старезні кремлівські вожді, які один за одним швидко відходили в потойбічний світ, неспроможні були подолати глибокий летаргічний сон. У середовищі деградованої радянської партноменклатури не знайшлося реформатора масштабу Ден Сяопіна. І все у кінцевому підсумку завершилося трагікомедією горбачовської перебудови, прихватизацією суспільної власності купкою олігархів і переходом на рейки дикого капіталізму наприкінці ХХ сторіччя. У Росії – під стягом демократії, в Україні – під синьо-жовтими прапорами національного визволення і створення незалежної держави.

На додаток – один суттєвий штрих до нью-йоркської минувшини. У середині 1980-х років у тамтешньому відділенні Держтелерадіо СРСР виникла напружена ситуація на межі вибуху. Його завідувач – Ігор Лобаченко – безбарвний кореспондент, який хизувався своїми особистими зв’язками у Кремлі, тероризував своїх колег, намагаючись перетворити їх на своїх покірних підручних. Майже весь журналістський корпус виступив на їхній захист і ухвалив рішення – домагатися негайного відкликання винуватця конфлікту з Нью-Йорка. Подібного не траплялося ще ніколи. У парторганізації постпредства вдарили на сполох, що змінився жорстким опором нашим «свавільним» діям. Спочатку нас словесно застерігали, потім нам довелося витримати сильний тиск. Однак зрештою ми наполягли на своєму: керівництво Держтелерадіо СРСР опинилося перед довершеним фактом. Лобаченкам довелося пакувати валізи.

Ми не претендуємо на те, що були революціонерами. Однак кожен із нас може пишатися тим, що не дозволив втоптати у бруд професійну та людську гідність своїх колег. То був один із перших виявів корпоративної солідарності у середовищі радянських журналістів. У той час, коли державна партійно-бюрократична система була ще набагато міцнішою та жорсткішою, ніж теперішня олігархічна влада в Україні й Росії.

У першому ряду: Борис Тарасюк, перший секретар постійного представництва Української РСР при ООН Леонід Савчук, теперішній посол України у Великій Британії Володимир Хандогій, співробітник секретаріату ООН за українською квотою Юрій Гуров, автор статті, колишній посол  України у Туреччині та у Південно-Африканській Республіці Ігор Турянський.

Радянська школа дипломатії: Трояновський, Дубінін та інші. Порівнювати є з ким…

Радянська колонія у Нью-Йорку була однією з найбільших у світі. Вона включала співробітників постійного представництва СРСР при Організації Об’єднаних Націй та інших радянських установ, а також співробітників секретаріату ООН за радянською квотою, невеликі штати постійних представництв Української РСР і Білоруської РСР та співробітників секретаріату ООН за їхніми квотами.

Сьогодні вважається ознакою хорошого тону на догоду політичній кон’юнктурі огульно чорнити недавнє минуле, представляючи історію в однобічно спотвореному вигляді. Однак неможливо спростувати визнані світом факти: в СРСР поряд із першокласними школами фундаментальної математики, фізики та космонавтики була блискуча школа дипломатії. Одній із двох суперердержав потрібні були професіонали високого класу. Під час моєї роботи у штаб-квартирі ООН радянську дипломатію представляли Олег Трояновський та Юрій Дубінін, які очолювали місію СРСР.

Олег Трояновський, якого The New York Times назвала «віртуозом дипломатичного мистецтва», син радянського постпреда у Токіо та першого радянського постпреда у Вашингтоні, виріс і сформувався в Америці і був зовсім не схожим на радянську людину. Там він закінчив квакерську школу, навчався у престижному коледжі. У колишньому СРСР його вважали найкращим знавцем живої англійської мови. Він працював, зокрема, перекладачем і помічником Хрущова. Припудрюючи на свій страх і ризик «кузькину мать» Микити, він переінакшував на дипломатичну мову й інші його словесні перли. Іноді, ризикуючи кар’єрою й виявляючи мужність, перекладав зовсім не те, що у войовничому антизахідному екстазі, добряче хильнувши, виголошував кремлівський вождь. Не маючи спеціальної освіти, Трояновський блискучим чином спростував поширений міф, що радянським дипломатом-професіоналом спроможний стати тільки вихованець спеціального навчального закладу (звісно – МҐІМО).

Він був антиподом неусміхненим, із застиглими кам’яними обличчями дипемісарів СРСР школи Mister Nyet, як називали на Заході міністра закордонних справ СРСР А.А. Громико. Вирізняючись завдяки стриманості та почуттю гумору бездоганною манерою поведінки, Трояновський користувався повагою серед західних дипломатів. Коли американські троцькісти, прорвавшись під виглядом журналістів, до приймальної зали, облили його та постійного представника США при ООН червоною фарбою, він, незворушно усміхаючись, промовив: better red than dead («краще бути червоним, ніж мертвим»). То було іронічним відгомоном фрази з діаметрально протилежним змістом, яка набула поширення у Сполучених Штатах у роки холодної війни, – better dead than red («краще бути мертвим, ніж червоним»).

Трояновському був чужий властивий радянській дипломатії войовничий полемічний стиль (ним, до речі, вирізнялася й постійний представник США при ООН Джин Кіркпатрік). Він віддавав перевагу перед словесними тирадами аргументам, намагаючись там, де це було можливо, згладити гострі кути, знайти спільну мову з опонентами. Його дипломатія значною мірою мала особистісний характер.

Нам, журналістам, спілкування з Олегом Олександровичем саме по собі приносило задоволення. Наради він проводив без традиційних совбурівських повчань, у невимушеній, вільній атмосфері. Постійно стежачи за американською пресою та спілкуючись із корифеями американської журналістики – такими, як Джеймс Рестон і Волтер Кронкайт, єдине, про що він іноді просив нас, – «вести теми», вчитися цього в західних колег.

Досконало володіючи англійською мовою й прекрасно знаючи Америку, він, безперечно, міг би стати одним із найкращих послів СРСР у Вашингтоні і, певно, про це мріяв. Свого часу він змінив батька на відповідальній посаді посла в Японії. Однак подібної зміни у США, яка напрошувалася сама собою, не відбулося. Партійно-номенклатурна система піднесла черговий сюрприз: Трояновського несподівано призначили послом СРСР у Пекіні. На прощальній прес-конференції в ООН, відповідаючи на запитання західного журналіста про рівень своєї компетентності в китайській політиці, він із непідробним гумором відповів: «Як-ні-як, а у китайській кухні я розберуся».

Через багато років, коли він уже пішов у відставку, я випадково зустрівся з Олегом Олександровичем у Вашингтоні, у штаб-квартирі мозкового центру Республіканської партії – Фонді спадщини (Heritage Foundation). Зовні він майже не змінився, а його манера поведінки була настільки ж бездоганною. Розмова була приємною. Ми пригадали роки, проведені спільно у Нью-Йорку.

Олега Олександровича вже немає у живих. Але як кожен видатний дипломат, у мемуарах «Через годы и расстояния» він залишив важливий заповіт. Ось він: підтримувати добрі відносини з Китаєм, запозичуючи його досвід у сфері економічних реформ, однак не укладаючи з ним союзів, тим більше військових. Схоже, сьогодні до цього не особливо прислухаються у Москві.

Трояновського на посаді постійного представника СРСР при ООН змінив Юрій Дубінін. Він – людина зовсім іншого складу. З пишною сивою чуприною і важкою ходою секретаря обкому, вихованець МҐІМО представляв традиційну радянську школу дипломатії. Він вирізнявся вимогливістю й жорсткістю. Співробітники радянської місії, серед яких було чимало прихильників безтурботного життя, почали нарікати. Однак Дубініну слід віддати належне: він був вимогливий передусім до самого себе.

Нове призначення поставило колишнього посла в Іспанії у скрутне становище. Досконало володіючи французькою мовою, він не знав англійської, без якої у штаб-квартирі ООН важко було обійтися. Та він знайшов вихід. Пам’ятаю, як у Раді Безпеки ООН Дубінін виступив із великою промовою французькою. Посол Франції підійшов до нього і, потиснувши руку, подякував йому за бездоганне знання мови й за повагу до його країни. Подібного, на жаль, не було у практиці наших дипломатів, чимало яких мають серйозні проблеми навіть зі знанням рідної мови.

Із завзятістю трудоголіка Дубінін за короткий час опанував англійську. Для нього це стало незамінним капіталом на новій, найбільш відповідальній дипломатичній посаді – посла СРСР у Вашингтоні, на яку його через декілька місяців було призначено. Тут він набув солідної репутації, хоча домогтися цього було нелегко. Адже його попередником був Анатолій Добринін, котрий представляв СРСР у Сполучених Штатах упродовж майже чверті століття (унікальний випадок в історії світової дипломатії) та ухвалював рішення, що виходили далеко за межі його формальних повноважень.

Дубінін готував найважливіші радянсько-американські саміти: зустрічі Михайла Горбачова і Рональда Рейгана у Рейк’явіку та Москві, Горбачова й Джорджа Буша у Вашингтоні та на Мальті. Діапазон його дипломатичної діяльності виявився надзвичайно широким: після Мадрида, Нью-Йорка, Вашингтона і Парижа він працював послом у Києві в статусі заступника міністра закордонних справ РФ, професійно й жорстко відстоюючи інтереси своєї держави. Дотримуючись консервативних поглядів, він навряд чи міг бути прихильником незалежності України та зміцнення її державності. Схоже, не випадково Дубінін був тезкою Андропова (їхні імена та по-батькові збігалися).

Погляди Дубініна відображає похмурий настрій, із яким у травні 1990 року він відлітав на посаду посла у Париж. Досвідчений дипломат усвідомлював, що «оставались считанные дни до того, как внутренние беды вырвутся наружу, разрушая и внешнюю политику страны, и саму страну». СРСР не був для нього «імперією зла», і його майбутній похорон стане для нього особистим трауром.

Теперішнім державним мужам України корисно було би поглянути під іншим кутом зору до слів із його «Мемуаров. Записок посла в США». Справжні успіхи на міжнародній арені, вважає він, неможливі без міцних тилів усередині країни й без логічної, внутрішньо несуперечливої позиції. Адже саме існування незалежної, цілісної України може виявитися швидкоплиннішим, ніж СССР, якому історія відвела майже сім десятиліть.

Обидва – і Трояновський, і Дубінін – яскраві, своєрідні особистості, зовсім різні й водночас схожі за декількома критеріями. Вони вирізнялися високим професіоналізмом, рівнем загальної культури, відповідальним ставленням до виконання своїх державних обов’язків і, що прикметно, – шанобливим ставленням до преси й журналістів.

Про Трояновському у зв’язку з цим я вже згадував. Дубінін вважав журналістів своїми радниками. Коли став послом у Вашингтоні, хоча в американській столиці був свій журналістський корпус, він час від часу запрошував до себе знайомих йому кореспондентів із Нью-Йорка, консультуючись із нами з кардинальних питань радянсько-американських відносин.

Мені ніколи не доводилося чути про подібне ані в УРСР, ані у незалежній Україні, зашкарублій у провінційній бюрократичній писі.

Мине багато часу (за умови якщо Україна утвердиться як незалежна демократична держава), перш ніж наші дипломати зможуть наблизитися до такого рівня і спрямовуватимуть свою енергію на те, щоб відстоювати національні інтереси держави (а не виправдовувати провали можновладців, як це робиться нині й робилося раніше). Дипломатія не народжується на голому місці. Наслідки бездержавного існування, яке тривало в Україні сторіччями, знищення генофонду нації, безперервний витік мізків, що сягнув катастрофічних масштабів після проголошення незалежності України даватимуться взнаки ще довго. А якби раптом і з’явилися б потенційно здібні дипломати з масштабним мисленням, із почуттям патріотизму, чи потрібні вони сьогоднішній Україні, яка захрясла у кумівстві та корупції?

Якщо відкинути славослів’я

Однак повернімося до минулого й спустімося з верхівки піраміди постійного представництва СРСР при ООН 80-х років ХХ сторіччя. Співробітники місії ділилися на дипломатів-професіоналів з укоріненими звичками трудоголіків, блатних (з їхнім девізом «за границу ездят не работать, а отдыхать») та агентів секретних служб. Серед другої категорії зрідка траплялися гібриди з першим варіантом, представники третьої, як прийнято в усьому світі, виконували особливі завдання.

Кого тільки не було в Нью-Йорку серед наших: онука Орджонікідзе – радника місії СРСР, жорсткого дипломата, котрий користувався повагою серед своїх колег, нащадка Чапаєва – чудового хлопця, який очолював російськомовну службу радіо ООН і був експертом №1 із шопінгу, онука лідера Компартії Іспанії Долорес Ібаррурі, який працював за радянської квотою в секретаріаті ООН і за час мого перебування в Нью-Йорку одним із перших переметнувся «за бугор», онучки головного комуністичного ідеолога Суслова – дружини кореспондента радянського радіо Стуруа-молодшого.

У місії УРСР – дипломатичній підручній Москви у професіоналах не було потреби. Навіщо вони квазідержаві, оголошеній із волі Сталіна, якому потрібні були голоси маріонеток, однією з фундаторів ООН? У той час місцева партійна номенклатура мала вкрай обмежений вихід на міжнародну арену. Тож посланці з Києва у переважній більшості належали до однієї вузької категорії. Деякі з них були пов’язані родинними узами з московськими колами.

Особистості, котрі вирізнялися серед сірого стандарту, були рідкістю. Я міг би назвати заступника постійного представника УРСР при ООН інтелектуала Анатолія Арсеєнка, котрий ділився своїми прогнозами, пов’язаними з майбутнім розвалом СРСР, і передбачав у зв’язку з цим невизначене майбутнє України. Йому, на противагу пристосуванцям, котрі переодяглися у вишиванках, не знайдеться місця у косметично поновлених структурах влади. Запам’ятався стриманий і небагатослівний співробітник секретаріату ООН за українською квотою Антон Бутейко, котрий стане переконаним прихильником незалежної України, однак не зможе суттєво вплинути на її зовнішню політику ані на посаді керуючого служби президента Леоніда Кравчука з міжнародних питань, ані на посаді першого заступника міністра закордонних справ України.

Я міг би назвати ще прізвище колишнього співробітника постійного представництва УРСР при ООН – здібного дипломата з міністерською головою, котрий через надмірно розвинене на бюрократичні мірки «я» та на іронічний склад розуму так і не дослужився до найвищих чинів. Однак робити йому ведмежу послугу ні до чого.

Більшість співробітників української місії неважко було визначити за прізвищами близьких чи найближчих родичів. Типовий приклад – суржикомовний заступник постійного представника УРСР при ООН Борис Корнєєнко (у ті часи він категорично наполягав на «єєнко», а не «ієнко», як належало б за елементарними правилами української мови). Він же, як стверджували обізнані співробітники місії, був зятем завідувача відділом закордонних зв’язків ЦК КПУ, ортодоксального бюрократа І.Пересаденка.

У моїй пам’яті оживає комічний епізод... Прийом із фуршетом у місії УРСР при ООН на честь високого гостя (у переносному та буквальному сенсах цього слова) – виконавчого директора ЮНІСЕФ Джеймса Гранта. До нього підходить маленький, вертлявий Б.К. Гранту він ледь вище пояса. Б.К. намагається про щось його запитати. Але затинається на півслові – чи від того, що поперхнувся їжею, чи від заїкання. Він незграбно тримає вістрям вгору вилку з наколотим на неї огірком. Грант, ввічливо нахилившись, чекає поки його співрозмовник закінчить розпочату фразу. Його нижня щелепа від подиву обвисає. Німа сцена триває декілька хвилин. Вони розходяться, так і не поспілкувавшись один із одним.

Мине не так вже багато часу – і Б.К. стане першим послом України в Греції, завідувачем департаменту кадрів МЗС України, потім навчатиме вихованців Дипломатичної академії. Чи, бува, не мистецтва дипломатичного красномовства?

Нового постійного представника УРСР при ООН, колишнього аграрника Геннадія Йосиповича Удовенка ще до його приїзду в Нью-Йорк у радянській місії вирахували за дівочим прізвища його дружини Бутенко, батько якої був високопоставленим представником влади.

На нараді дипкорпусу стриманий Олег Трояновський із неприхованою іронією запитав новоприбулого:

– Це правда, Геннадію Йосиповичу, що ви працювали головою колгоспу?

Відповідь була невиразною.

– То що – справлялися?

Удовенко зашарівся буряковим кольором. Та червоніти йому довелося недовго. Невдовзі до влади в Кремлі прийшов колишній комбайнер Михайло Горбачов. Тепер своє минуле, що викликало подив у дипломатичних колах, Геннадій Йосипович використовував як козирну карту. Так, редакторам газет прокомуністичної Ліги американських українців (ЛАУ) – «Українських вістей» Майклу Ганусяку та Ukrainіan News Волтеру Ковальчуку він із захопленням розповідав про те, як після закінчення факультету міжнародних відносин КДУ «у патріотичному пориві» поїхав у числі «тридцятитисячників» у село Домантівка, на Київщині, очолив там колгосп і випускав єдину в Україні колгоспну багатотиражку. А після цього «несподівано» покотив до Женеви, в ООН. Бували ж такі дива у країні переможного соціалізму! Судячи зі здивованого виразу облич співрозмовників, вони так і не збагнули, що до чого, і взагалі як таке можливо.

Іноді фантазії заводили Геннадія Йосиповича у віртуальний світ. У відповідь на настирливі репліки іноземних журналістів із приводу того, що він представляє державу, якої не існує, він поставив на вуха всю місію УРСР і співробітників ООН за українською квотою. Стратегічне завдання полягало в тому, щоб розкопати хоча б єдиний приклад того, як Українська РСР голосувала в ООН проти проекту радянської резолюції чи хоча б утрималася при голосуванні. Зусилля, як не важко було передбачити, виявилися марними. Такого не було, та й бути не могло!

Удовенко був прямим антиподом своєму попереднику Володимиру Кравцю, котрий посів посаду міністра закордонних справ УРСР після гучного секс-скандалу в Феофанії та відставки Володимира Мартиненка. Незважаючи на попередній досвід дипломатичної роботи, Геннадій Йосипович справляв враження типового совбура.

На противагу Кравцю, який не виявляв особливого службового ентузіазму, він старанно штампував для «центру» ініціативи, про які з цілком зрозумілих причин у нові часи не згадуватиме. У зв’язку з першою річницею катастрофи на Чорнобильській АЕС Удовенко надіслав із Нью-Йорка телеграму, в якій привертав увагу партійного керівництва УРСР до «провокаційного характеру емігрантських зборищ в США», до «спроб націоналістів» порушити питання про аварію на ЧАЕС у Конгресі США. Саме ця телеграма стала поштовхом для розгляду на Політбюро ЦК Компартії України питання «Про заходи з протидії антирадянській кампанії у зв’язку з річницею аварії на Чорнобильській АЕС»***. Документальні свідчення цього зберігаються у Державному архіві громадських організацій у Києві, хоча, згідно з джерелами, що заслуговують на довіру, були спроби вилучити їх.

Щоби здобути симпатії діаспори, постпред виявляв рідкісне лицемірство . Пам’ятаю, як у штаб-квартирі ООН Геннадій Йосипович заявив професору Тарасові Гунчаку: «Якби на те моя воля, я б заборонив в Україні російську мову». А після цього викликав мою дружину, хоча вона не мала жодного стосунку до місії УРСР, і намагався вишпетити її за те, що вона «разводит украинский буржуазный націонализм». Щоправда, наразився на різку відсіч.

Ледь чи не кожні «профспілкові» збори у місії УРСР (так у Нью-Йорку для конспірації від ЦРУ називалися партійні збори) починалися з жорсткого питання Удовенка: «Доповідайте, скільки української буржуазно-націоналістичної літератури знищено останнім часом». Воно адресувалося похмурому на вигляд співробітнику бібліотеки ООН за українською квотою Сидоренку, котрий ревно ставився до покладеного на нього завдання.

Чи було це виконанням гебістської вказівки з Києва чи особистою ініціативою Удовенка, як у випадку з антидіаспорною телеграмою у зв’язку з катастрофою на Чорнобильській АЕС? Після розмов на цю тему під час президентської виборчої кампанії 1999 року з генералом Євгеном Марчуком я більше схильний до другої версії. Доводиться лише дивуватися політичній наївності частини національно-патріотичних сил в Україні та особливо діаспори.

Мені важко утриматися від того, щоб не розповісти про скандальний інцидент, який виходить за межі особистого… По телевізору, постійно увімкненому у відділенні ТАРС в ООН для стеження  за перебігом подій,  показували судовий процес над Іваном Дем’янюком в Ізраїлі. Завідувач відділення, шовіністично налаштований С.Чернишов, коментуючи кадри, кинув уїдливу  репліку:  «Ось він, представник нації поліцаїв!». Однак розбазікатися на цю тему  не встигє. «Хочеш, щоб я викинув тебе геть з  офісу як щеня?» - почув він у відповідь. І прожогом вискочив…

Наступного дня мене терміново викликали до постійного представника місії УРСР. В його кабінеті сиділи поряд  троє  Чернишов,  Удовенко та співробітник місії Лапицький. Призвідник скандалу мовчав як тріумфатор. А двоє українських дипломатів, які взяли  на себе роль його  підручних, висунули мені категоричну вимогу -  негайно вибачитися перед тим, хто  образив не тільки мене й мою родину ветеранів війни. Моє пояснення того, що сталося насправді, були не для їхніх  «прокурорських» вух. Я  швидко вийшов з кабінету, звісно, відмовившись вибачитися.

Конфлікт у закордонному відрядженні  завжди сприймався як особливе «чп». І  цей скандал одразу набув розголосу. У складній ситуації, в якій я опинився, з’явився перший позитивний сигнал. До мене підходили дипломати, , висловлюючи свою моральну підтримку. Тим часом Удовенко оголосив, що з відпустки я більш не повернуся.

Однак інцидент набув зовсім іншого повороту. На загальних зборах колективу ТАРС гендир попередив  Чернишова: «Тих, хто виносить сміття  з інформагентства, будемо достроково відкликати  («Тех, кто  выносит сор из информагентста,    будут досрочно отозваны…». 

Сергій Андрієвич  зустрів мене словами: «Ну, що   відкликатимемо  Чернишова чи першого разу пожаліємо? («Ну, что будем отзывать Чернышева  или на первый случай  пожалеем?»  Я змовчав. Він перший докладно розповів мені про листа, якого  Чернишов, спираючись на  «підтримку»  Удовенка, надіслав першому заступнику гендира ТАРС Геннадію Шишкіну. Лист містив вимогу   - негайно відкликати  мене з Нью-Йорка за грубі порушення дисципліни і створення нестерпної атмосфери у відділенні. Листа пустили по колу керівництва ТАРС. Роль Чернишова, котрий затіяв  скандал,  нікого не цікавила. Тут усе  було очевидним. Натомість заступник гендира Юрій Романцов з подивом запитав мене: «Чем ты наср… Удовенку в борщ?» Я міг би сказати: тим, що роками поспіль працював на місію УРСР по суті на громадських засадах. Але він про це знав сам.

У всій цій історії  мене найбільше здивувала  поведінка Геннадія Йосиповича. Зустрівши мене після повернення з відпустки в ООН, від  несподіванки він спочатку  знітився. Однак,  оговтавшись, вирішив навісити мені локшину на вуха.  «Знаєте, я захищав вас у Києві», - сказав він

За час багаторічної професійної діяльності мені доводилося робити аналітичні прогнози, значна частина яких підтверджувалася. Однак, відверто кажучи, не вистачало фантазії уявити собі, що через фатальну помилку В’ячеслава Чорновола Удовенко очолить РУХ, щоби поховати його, стане міністром закордонних справ незалежної України і, фактично підтримуючи Леоніда Кучму в обранні на другий термін, навіть висуне свою кандидатуру у президенти України, щоправда домігшись сміховинного результату.

Синдром «переддержавного» хропіння

О наші дипломати! Я стільки чув про їхні неймовірні успіхи, щоправда, переважно з їхніх вуст! Доводиться, однак, вірити в те, що бачив на власні очі й чув на власні вуха.

В епоху, коли українська дипломатія перебувала ще в пелюшках, в одного високого гостя – за збігом обставин зі зменшувальним пташиним прізвищем Пічужкін, зате богатирської статури – проклюнувся яскраво виражений синдром «передержавного хропу». Це сталося під час показу у штаб-квартирі ООН фільму «Лісова пісня». Іллю Муромця підкосила чи втома від трансатлантичного перельоту, чи пишна трапеза на його честь у місії Української СРСР.

Можливо, йому приснився ліричний сон… Вийшла на галявину Мавка, а він, як Водяний, почав рохкати. Закордонним гостям, запрошеним ознайомитися з українським національним мистецтвом, мабуть, незручно було штовхнути його під бока. Нашим тим більше: він був високопоставленою особою, представляючи УРСР у Москві. Могутнє хропіння припинилося тільки після того, як закінчився кіносеанс і в залі спалахнуло світло. Богатир тієї ж миті звівся на ноги й ніби нічого не сталося попрямував до виходу.

Подібну картину мені випаде спостерігати в американській столиці, у Центрі стратегічних і міжнародних досліджень, вже після проголошення незалежності України під час публічного діалогу між Збігнєвим Бжезінським і В’ячеславом Чорноволом, на якому було присутнє керівництво посольства України (за збігом обставин – якраз після відзначення новосілля у новій будівлі). Однак про це якось іншим разом...

Тим часом у штаб-квартирі ООН швидко відбувалися величезні зміни. Впадало в око те, що не могло привидітися навіть у кошмарному сні Йосипу Сталіну, Микиті Хрущову та Леоніду Брежнєву: крах створеної ним радянської імперії. Дух «соціалістичної співдружності» розсіювався як пил. Помітне було охолодження відносини між радянськими дипломатами та їхніми колегами зі Східної й Центральної Європи. Міфи про непорушну братерську дружбу відходили в небуття. Посол Болгарії першим задав тон своїми виступами, демонстративно перейшовши з російської на французьку мову. Його приклад наслідував посол Угорщини, перейшовши на англійську.

Однак у місії УРСР при ООН усе залишалося, як і раніше. Дипломати, що представляли державу, якої не існувало, монотонно бубоніли промови, передруковані з пожовклих шпаргалок. Мине небагато часу, настане нова епоха, розвалиться Радянський Союз – і вони стверджуватимуть, що «ще тоді» боролися за незалежність України. Побійтеся бога й схаменіться!

Свідком того, що відбувалося в ООН у самий переддень розвалу СРСР, мені не довелося бути. А закони жанру не дозволяють описувати події з чужих слів. Нехай розкажуть про це інші. Головне – щоб це були правдиві, а не упереджені історії з нудотним присмаком лжепатріотизму.

*Цей житловий комплекс для персонала радянських установ у Нью-Йорку було побудовано в Нью-Йорку у 1970-х рр.. з будівельних конструкцій, доправлених із СРСР.

**В УРСР вісник «ІПК» за списком отримували КДБ та Южмаш.

***Див. Володимир Литвин. Політична арена України. Дійовї особи та виконавці. – Київ: Абрис, 1994. – С. 182.

Аркадій Сидорук, кореспондент у США в 1980–1989 рр. і в 1992–1996 рр. 

comments powered by Disqus