Теледуель Фроста з Ніксоном

www.nytimes.com

Від редакції. Журналіст Девід Фрост помер 31 серпня 2013 року. «Телекритика» публікувала статтю Катерини Хінкулової «Девід Фрост: суперзірка, опортуніст, предтеча Кауела», в якій наші читачі могли познайомитися з біографією легендарного інтерв’юера. Наш постійний автор Аркадій Сидорук свою публікацію присвятив телеінтерв’ю Фроста з колишнім президентом США Річардом Ніксоном, завдяки якому прізвище самого Фроста було вписано в аннали світової журналістики.

«З політиками слід бути пильнішими, ніж з іншими, бо вони мають владу над життям інших. Ось чому вони мусять бути підзвітними суспільству».

Девід Фрост

Девід Фрост вів 20 телевізійних програм і написав 14 книг. Він був кавалером ордена Британської імперії, відзначений двома нагородами Emmy і званням почесного члена Британської академії кинематографу й телемистецтва.

Після закінчення Кембріджського університету в молодому як на західні мірки віці засяяв зіркою першої величини як телеведучий. Спочатку на англійському, а потім на американському телеекранах.

Фрост – єдиний, хто брав інтерв’ю в усіх британських прем’єр-міністрів у 1964–2010 рр. Він інтерв’ював також усіх американських президентів у 1969–2008 рр. Брав інтерв’ю в Генрі Кіссінджера, Рези Пехлеві, Джона Леннона. Всіх його знаменитих телегостей не перелічиш.

Інтелектуал-прагматик до мізків кісток, він прагнув слави і грошей, розуміючи, що вони йдуть рука в руку.

З 2006 року головним телевізійним осередком Фроста cтала англомовна служба катарської телемережі Al Jazeera – однієї з головних конкуренток BBC за кордоном. Гостями програми Frost over the World були Тоні Блер, Реджеп Таїп Ердоган, президент Судану Омар аль-Башір, президент Нікарагуа Данієль Ортега, Беназір Бхуттто, Джордж Клуні, Мартіна Навратілова, астронавт Базз Олдрін.

Девід Фрост був, передусім, майстром інтерв’ю і, як не раз казав сам, прихильником глибокої розробки однієї теми. Для британського журналіста нею стала тема вотергейтського скандалу. Коли б не питали його, що він вважає найважливішим у своєму телевізійному доробку, він неодмінно називав серію інтерв’ю Річарда Ніксона – єдиного в історії США президента, котрий достроково припинив повноваження і подав у відставку.

Готуючи цю серію інтерв’ю, Девід Фрост виявив себе тележурналістом найвищого класу, тонким психологом і непересічним бізнесменом.

Сама історія втілення запропонованої ним ідеї сповнена колізій і не випадково стала темою для п’єси та кінострічки.

Республіанець Річард Ніксон, який, усупереч поширеній версії, на противагу Біллу Клінтону та Ендрю Джонсону, не проходив процедури імпічменту, а зрікся 1974 року посади господаря Білого дому під його загрозою, понад два роки уникав спілкування з громадськістю. У тодішньому американському суспільстві над ним після труімфальної перемоги на виборах на посаду президента на другий термін і вимушеної відставки нависала скандальна тінь підслуховувань у штабі його конкурента від Демократичної партії Джорджа Макговерна у вашингтонському готельному комплексі Вотергейт. Її необхідно було позбутися.

Оточенння Ніксона вважало, що завдяки телебаченню він зможе вийти із самоізоляції і відновити свою репутацію. Воно було переконане, що досвідчений політик зможе перехитрити журналіста. Психологічною зачіпкою було те, що 1968 року Фрост уже брав інтерн’ю в Ніксона. Він вів його в такій м’якій манері, що згодом той запросив британського телевізійника до Білого дому зняти шоу про святкування Різдва у Сполучених Штатах. Окрім усього, в Ніксона виникли серйозні фінансові проблеми з адвокатами, і йому конче потрібно було знайти джерело доходу.

У той час Девід Фрост також опинився на фінансовій мілині: його нью-йоркське телевізійне ток-шоу Great Escapades скасували. І все ж він погодився заплатити Ніксону гонорар за майбутнє інтерв’ю.

За прикрим збігом обставин американські телемережі не виявили цікавості до його ідеї, сприйнявши її як вияв журналістики чекової книжки (checkbook journalism). Вони відмовилися запускати майбутню програму в ефір. Фрост змушений був фінансувати проект сам, шукаючи інвесторів, які купили б ефірний час.

Здійснення проекту потребувало колосальної роботи. Серію інтерв’ю загальною тривалістю 28 годин 45 хвилин записували в Каліфорнії. 1977 року її показували по британському телебаченню у 5 програмах: «Вотергейт», «Ніксон і світ», «Ніксон у домі за кордоном», «Ніксон-людина». Остання програма включала записані раніше невикористані матеріали.

На тлі енергійних американських телеінтерв’юерів манера спілкуваання британського журналіста справляє перше враженння доволі пасивної й млявої. Однак, якщо судити за ефектом, виходить інакше.

«Він знав, як змусити гостей бути на телеекрані ньюзмейкерами, ставлячи гострі запитання чи обачно замовкаючи у слушну мить. Він продемонстрував, що володіє обома методами під час проникливої серії інтерв’ю президента Ніксона», – пише Браєн Слелтер (Brian Stelter) у статті «Інтерв’юер, який змусив Ніксона вибачитися за Вотергейт» у The New York Times.

Фрост програв диспут із Ніксоном про його зовнішню політику. Це було неминучим, зважаючи на загальновизнані виняткові успіхи 47-го президента у цій сфері, передусім у відносинах із Китаєм і Радянським Союзом. Однак переміг у головному раунді – про Вотергейтський скандал.

Британський журналіст запитав Ніксона про зловживання президентською владою. Відповідь була: «Коли це робить президент, це означає, що це не є незаконним». «Почувши таке, я не повірив власним вухам», – згадував Фрост. Він вирішив обговорювати тему «поки це буде можливо».

Останнє з серії інтерв’ю стало кульмінаційним моментом їхньої бесіди. Фрост тиснув на Ніксона, щоби той визнав свої помилки. «Це був повний експромт, – стверджує журналіст. – Я опустив перемикач, аби показати, що ніякої заготовки не було». І пояснює: «Тієї миті я просто знав, що Річард Ніксон вразливіший, ніж будь-коли у своєму житті. Я знав, що я повинен зробити це як слід».

«Якщо Ви цього не скажете, – спокійно наполягав Фрост, – Вас це переслідуватиме до кінця Вашиого життя». Ніксон із похмурим виразом обличчя вибачився за те, що «прирік американців на дворічну безглузду агонію». І визнав, немов під диктовку журналіста: «Я підвів американців і нестиму цей тягар до кінця свого життя».

Інтерв’ю, що були внутрішньо напруженими бесідами, мали визначити переможця. З інтелектуального й морального поглядів журналіст у кінцевому підсумку здолав колишнього президента.

Умов бізнес-гри було дотримано. Ніксон отримав за телепрограми гонорар $600 тис. плюс частку 20 відсотків від інших прибутків.

Девід Фрост створив власну компанію з продажу інтерв’ю місцевим телеканалам у США і телеканалам в інших країнах. За деякими даними, він отримав за показ серії телевізійних програм $1 млн – величезну як на той час суму.

На матеріалах інтерв’ю Пітер Морган (Peter Morgan) написав п’єсу «Фрост проти Ніксона» (Frost/Nixon). 2006 року її було поставлено на сцені в Лондоні, а наступного – у Нью-Йорку.

2008-го режисер Рон Говард (Ron Howard) зняв фільм із однойменною назвою. У ролі Фроста знявся Майкл Шін, у ролі Ніксона – Френк Ланджелла. Кінострічка була номінантом на премію «Оскар».

Це той випадок, коли телевізійні плівки не старіють. У розкручуванні теми Вотергейту Фрост обійшов американських телевізійників і поставив «моральні крапки» над «і» у скандальний історії, яку на публічному рівні починали розручувати репортери Washington Post Карл Бернстайн (Carl Bernstein) і Боб Вудворд (Bob Woodward).  

Ще за декілька тижнів до того, як почали записувати інтерв’ю Ніксона, Фрост сам давав інтерв’ю програмі 60 Minutes на телемережі CBS. За іронією долі на тій самій, яку він позбавив сенсації. CBS також вела переговори, щоби взяти інтерв’ю в Ніксона, однак британський телевізійник обійшов своїх конкурентів. Фрост заявив тоді, що з нетерпінням чекає від Ніксона «каскаду відвертості».

Першу з п’яти програм дивилися 45 млн телеглядачів – більше, ніж будь-яке політичне інтерв’ю в історії світової тележурналістики. Цей рекорд не перевершено й досі.

Річард Ніксон до останнього дня свого життя заперечував, що заважав здійсненню правосуддя у зв’язку з Вотергейтським скандалом. Його наступник Джералд Форд помилував відставного президента, і завдяки цьому той не потрапив на лаву підсудних.

Однак на телеекрані моральний вирок Ніксону було винесено. Опитування Gallup, проведене після показу програм Фроста, показало: 69 відсотків респондентів вважали, що Ніксон намагається прикрити скандал, 72 відсотки – що він винен у перешкоджанні здійсненню правосуддя, 75 відсотків – що він не заслуговує на будь-яку подальшу роль у суспільному житті.

Закладена в інтерв’ю британського тележурналіста ідея, що політики не повинні нехтувати мораллю, сьогодні не менш актуальна, ніж тоді. Питання в тому, чи можливі подібні моральні вироки в наш час, коли ставлення до цінностей демократії та свободи у світі помітно нівелюється. А висловлювання на кшталт «кучмагейт» і саме поняття «імпічменту» сприймаються в Україні як пустопорожні звуки.

comments powered by Disqus