Юлія Мостова: Гра в преферанс із… життям

obozrevatel.com

Від редакції. Цей портретний нарис написано в рамках курсової роботи Дарини Підлуцької. Ми публікуємо його з навчальною метою. Оскільки він може бути хорошим зразком написання матеріалів у цьому жанрі для студентів-журналістів. Окрім того, цей матеріал цінний і з точки зору вивчення історії української журналістики.

Студентка факультету журналістики Юля Мостова захопилася преферансом. У цю, спочатку офіцерську, а потім студентську гру її навчили грати хлопці-однокурсники, які вже відслужили в радянській армії. Спершу Юлі було важко грати на рівних із «майстрами», а потім сподобалося, дуже сподобалося. І вже дівчина тягнула своїх однокурсників пограти: «Ходімо, ходімо. Нічого, цю пару можна пропустити». Отож грали досить часто і багато.

Сама Юлія Володимирівна не вважає, що ця гра якось допомогла їй у житті. Адже це не триборство, яке може знадобитися у важку годину і не важка атлетика. «Це просто вишукана гра, — каже вона, — де правила передбачають всі ситуації, де одне переливається в інше. Вона відшліфована часом, у ній немає заноз, якихось нелогічностей, непорозумінь. І взагалі, в ній все складається. І ніколи не повторюється. Це як калейдоскоп у дитинстві — ти ніяк не можеш повірити, що якщо повернеш його зараз, то в тебе не буде такий малюнок, як минулого разу, і невже воно не може повторитися. От і все. І преферанс — це завжди компанія. А компанія в нас зараз класна, ми граємо в сімейному колі, назовні це не виносимо, до себе майже ніколи нікого не пускаємо в цій грі. Це просто можливість з якогось іншого боку відчути людей, до яких звик, от і все».

Проте вигравати в преферанс (а кажуть, що Юлія Мостова — чудовий гравець) зовсім не так просто. Тут потрібно гармонійне сполучення тверезого розрахунку, здатності завжди робити правильний хід з інтуїцією, передчуттям, що саме лежить у прикупі — два тузи чи якийсь непотріб. І ризикувати. Ризикувати в міру — надмірна обережність змушує пропускати найкращий шанс, а завеликий, невиправданий ризик ще більшою мірою веде до програшу.

Часом здається, що Юлія Володимирівна Мостова грає в преферанс не лише з найближчими людьми, а з самим життям — розумно та майстерно, і водночас натхненно, покладаючись на інтуїцію та ризикуючи. І виграє.

Дворовий кодекс честі

Юлія Мостова народилася 20 липня 1968 року в Києві й майже все своє життя живе в Голосієвому. Цей район Києва, який аж ніяк не є центром, водночас і околицею назвати не можна. Для Юлії рідне місто, на відміну від більшості киян — це перш за все… ліс. І не просто ліс, а конкретний Голосіївський ліс, який починається неподалік рідного будинку. Для неї переїхати в якийсь інший район Києва — скажімо на Харківський масив чи Позняки — майже те саме, що змінити країну. Саме тому вона ніколи не згодиться ні на перше, ні на друге, хоча, якби захотіла, цілком могла би жити в найпрестижнішому районі міста. Чи, наприклад, у Нью-Йорку чи Парижі. Просто воно їй не потрібно.

В дитинстві, юності Юля дуже любила повертатися до Києва, це був чи не найбільш радісний момент кожної поїздки, якою б цікавою вона не була. «Оця дитяча радість впізнавання, занурення в рідну ауру міста, коли їдеш із залізничного вокзалу додому, — каже Мостова. — Її не можна порівняти ні з чим. Утім останні років десять я її відчуваю дедалі слабше. Може тому, що повертаюся тепер з поїздок не з вокзалу, а з Борисполя. А скоріше через усі ці хмарочоси, які з якимось шаленим несмаком понабудовано в Києві. Вони простромили собою ауру міста. І вона кудись випарувалася. Коли є час про це замислитися, то в душі щемить. Але дякувати Богові, часу не так багато», — з несподіваним оптимізмом завершує Юлія невеселе розмірковування.

Малою Юля була безбашеною, сміливою, зухвалою. Багато разів ламала собі руки та ноги. Із своєю подругою-суперницею з паралельного класу Танею Силіною вони весь час конкурували — хто вище на дерево залізе, хто по більш небезпечній гілці перейде, хто який кульбіт на турнику виконає. Адже Юля з Танею готувалися у льотчики-випробувачі. Це була ідея Тані, яку Юлька не могла не визнати геніальною. Отож два переломи рук майбутнього головного редактора «ДТ» якоюсь мірою на совісті редактора міжнародного відділу цієї ж газети Тетяни Силіної. До цього був вщент розбитий ніс, після цього — переламані ноги. Дівчата просто мусили видертися на всі дерева, на всі машини механічного факультету розташованої неподалік сільськогосподарської академії, на всі довколишні гаражі та дахи.

Свої лідерські якості Юлія проявила ще в школі. Вчителі ставилися до дівчинки неоднозначно. З одного боку, Мостова вчилася добре, а з іншого — завжди стояла за правду. При цьому, коли виникали якісь конфлікти з учителями, за себе постояти вона не дуже могла чи, точніше, хотіла. Вважала це за слабкість — «ну як так, то так, о’кей». А ось за інших, за однокласників, влаштовувала всекласні бойкоти вчителям, якщо щось було несправедливо, якісь походи до керівництва школи, щоб добитися справедливості. А нині багато хто вважає, що найактивніша громадянська позиція серед усіх головних редакторів провідних українських мас-медіа — саме в Мостової. Всі ми родом із дитинства…

Виросла Юля в такому районі, де досить часто траплялися бійки — школа на школу, район на район і таке інше. Її друзі, а це були переважно хлопці (ще й зараз Юлія Володимирівна загалом комфортніше почувається в чоловічому, ніж у жіночому товаристві, так само, як більше любить собак, аніж котів), дуже часто брали в цьому участь. Тому Мостова не з чуток знає, що таке вуличні правила виживання, кодекс честі в бійках. «Знаєте, якась гідність, якась грань гідності в цьому кодексі відображена, — каже вона. — І коли я бачу повну безпомічність і недієздатність певних наших керманичів, особливо під час втрати Криму, я розумію, що ці люди в дитинстві ніколи не билися. І їм цього не вистачає, бо це теж важливо».

Як дівчині заробляти в 50 разів більше за тата

Коли надійшов час обирати професію, Юля про те якось не надто глибоко замислювалася. Вона чомусь і досі впевнена, що діти найчастіше обирають фах батьків. Мама Юлії Валентина Науменко — біолог, її рідні всі фізіологи, ветеринари. Проте від біології вона для себе відмовилася досить швидко. Батько ж — відомий вже тоді журналіст Володимир Мостовий. А ще Юля у шкільні роки років зо п’ять займалася малюванням у студії відомого педагога Наума Осиповича Осташинського. Ніхто з батьків їй нічого не нав’язував, тож дівчина обирала між Львівським поліграфічним інститутом, де щороку набирали невеличку групу майбутніх фахівців з оформлення книжок, і факультетом журналістики Київського університету. І врешті обрала журналістику. Тому що, на думку Юлії, робота художника-оформлювача книжок передбачає якесь мало не чернече заточення, закупорювання. Журналістика ж — це завжди робота з людьми, між людьми. А люди — це те, що вже тоді найбільше в житті цікавило дівчину.

Але попервах ставилася до журналістики без особливого запалу. На відміну, наприклад від свого однокурсника і друга Сергія Рахманіна, нині першого заступника головного редактора «Дзеркала тижня», який цим горів, друкувався з 8-го класу, ще школярем ходив до юнацької школи журналістики при газеті «Молода гвардія». Не надто старанно вчилася в університеті і навіть виробничі практики, під час яких, на думку переважної більшості студентів, власне і формується майбутній журналіст, відбувала за принципом «відчепіться» — тільки те, що необхідно для отримання позитивної оцінки, мінімум. Попри це щороку Юля питала в батька: «То що, вийде з мене журналістка, як ти вважаєш?» Володимир Павлович, сам журналіст від Бога, якому дуже подобався вибір дочки, який вельми пишався тим, що вона обрала його професію і був переконаний, що в неї є для цього всі необхідні якості, на першому та другому роках Юліного навчання з ентузіазмом відповідав: «Так, так, звичайно». На третьому курсі на це саме питання він дав аналогічну відповідь, але вже якось украй невпевнено, а на четвертому взагалі промовчав. «Відверто кажучи я не збиралася тоді вибудовувати кар’єру, не уявляла собі якихось гучних матеріалів, — згадує Мостова. — Для мене на першому плані була сім’я. Мені хотілося затишний дім, хотілося багато друзів у гостях, як воно, щоправда, і було все моє життя, готувати для них, робити цей дім красивим для чоловіка. А вже на якихось недогризках часу займатися своєю професією, у відділі, який писав би про родину, суспільство, щось таке. Про політичну журналістику взагалі не йшлося. Якийсь такий в мене був настрій, такий період. Мама себе присвятила в першу чергу нам з братом, не зважаючи на червоний диплом та медаль у школі. Тому мені чомусь здавалося, що це і є головне, домінуюче призначення жінки. Але так сталося, що через 19 днів після того, як я вийшла на роботу, першу в своєму житті, в орган Київського міському компартії України газету «Київський вісник», яка ще за пару місяців до того називалася «Прапор комунізму», стався путч у Москві, ГКЧП 1991 року. І я відчула, що не можу мовчати з цього приводу, просто мушу написати статтю. Не думаю, що мої старші колеги та начальники злякалися. Може, вирішили подивитися, що з того вийде в дитини? Мені довірили висловити позицію редакції. А вона була дуже критичною щодо путчу, щодо тих людей, які зрадили свої творчі колективи, які були в них у СРСР, не повернулися в тяжкій ситуації, як-от Віталій Коротич, наприклад, який сказав, що він залишиться в Америці, бо його тут можуть заарештувати. А його “Огоньок” без головного редактора шмонали, закривали. А Мстислав Ростропович, “тіхій дєдушка”, просто стрибнув до літака і полетів до Москви, не зважаючи на загрозу арешту. Тобто, стаття була і про те, як люди проявлялися в такій ситуації. І після цього вже понеслося. Перші два інтерв’ю в мене були одне зі Збіґнєвом Бжезінським, а друге з Генрі Кісінджером. Вони приїжджали сюди. Це радники з питань безпеки колишніх президентів США, це справді легендарні політики світового рівня. Зараз таких уже не роблять. І все, і більше я з цієї доріжки вже не зійшла».

Після путчу, коли газета була вже позбавлена фінансування, а багато хто зі старих керівників звільнявся, Мостову призначили редактором міжнародного відділу. І вона якимось чином зачепилася за цю тему, тим більше, що тоді вона була актуальна. Масштабні питання вирішувалися тоді щодо України — чи буде Україна, як частина колишнього Радянського Союзу, виконувати угоду «Старт-1» про ядерне роззброєння, чи буде вивезена тактична ядерна зброя, чи приєднається Україна до світової угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, як буде проводитися розподіл Чорноморського флоту, боргів і активів СРСР за кордоном, якою буде частка Києва. Взагалі молода держава тоді якось обростала необхідними нервовими тканинами, м’язами. «На скелет Акту про незалежність і рішення референдуму, на цей зародок, який вийшов з УРСР, на своєрідний каркас все-все-все наростало просто на очах, — згадує Мостова. — Це були дуже цікаві часи, часи, коли руйнувалися якісь кар’єри, а водночас відбувалися дивні злети в усіх сферах. Я не з тих людей, які дуже гарно можуть відчувати шанс щодо себе, але тут сталася така дивна річ — я щодо себе не спасувала».

У лютому 1992 року проходив саміт СНД у Києві. В українській столиці зібралися голови всіх новоутворених пострадянських держав і, звісно, туди приїхали керівники всіх бюро світових інформаційних агенцій, які висвітлювали події в СРСР, а відтепер в усіх країнах, що виникли після його розпаду. Мостова через своїх друзів-однокурсників на той час уже була знайома з керівником бюро «Ройтерс» Роном Попеску. У кулуарах саміту Попеску підвів до Мостової жіночку, класичну француженку за зовнішнім виглядом. Паола Мессана, як з’ясувалося, очолювала бюро інформаційної агенції «Франс Прес» у СНД. Попеску спитав: «Юлю, чи не знаєте ви когось, кого б я міг порадити в якості стрингера “Франс Прес” висвітлювати події в Україні?». Юля відповіла: «Давайте я спробую». Мессана сказала: «Ну давай. Давай спробуємо. Перші два місяці буде випробувальний термін, ми платимо за цей термін 300 доларів на місяць. Якщо ви нам підійдете, якщо пройдете цей випробувальний термін, то тоді за новину, яку ми ставимо в стрічку — 40 доларів, а за новину, яку ви мені прислали, а вона не підійшла — 10».

І закипіла робота. Молодій журналістці треба було закривати всі питання життя України — від поділу Чорноморського флоту до Білого братства, від економічної політики Нацбанку до катастрофи літака «Руслан». Від раннього ранку до темної ночі, без мобільних телефонів, яких тоді не було взагалі. За словами самої Юлії Володимирівни, робота в одній із провідних інформаційних агенцій світу стала для неї чудовою школою журналістської майстерності на ціле життя: «Перший мій матеріал для французів було присвячено протистоянню щодо програми економічного розвитку у Верховній Раді. Я дзвоню і кажу: “Пишіть заголовок (в Москву я дзвонила, бо, звичайно, французької мови в мене немає і там сиділи дівчата, які приймали цю інформацію, а я їм наговорювала її) — «Економічна корида»”. Одна з них, Даша, каже: «Стоп-стоп-стоп, Юлю, це не стаття. Нам потрібна достовірна інформація, нам потрібні цитати, які її підтверджують. І бажано взагалі, якщо це суперечка, конфлікт, то від обох сторін якісь цитати і цитата — чітке визначення, чому це важливо, те, що ви нам передаєте». З часом воно вже саме відскакувало просто від зубів і настільки гарно тренувало пам’ять, що я цими шматками з розмов просто мислила».

В основному на провідні західні інформагенції й газети працювали тоді в Україні місцеві стрингери. Американці, французи чи німці не дуже хотіли сюди їхати — ніхто не знав, чи виживе ця держава, що воно взагалі таке. «Присилали, як правило, наших діаспорян, які просто знали українську мову, — згадує Мостова. – А вони тут виявилися безсилими в багатьох питаннях. Чому? Тому що ті кореспонденти приїхали справді з українською, а нею в Києві дуже мало хто розмовляв, ось у чому справа. А російської вони не розуміли. Для мене це було дивно, я тоді не усвідомлювала — невже українська і російська справді так різняться? А діаспорники просто щиро не розуміли. З часом і я збагнула, що мови справді різні і якщо людина знає тільки російську, а говорять українською, то вона далеко не все зрозуміє. І навпаки теж».

Йшов уже третій місяць роботи Юлі на «Франс Прес», і якось вона спитала у свого колеги-стрингера Клименка, який працював на іспанську агенцію ЕФЕ: «Борю, скажи, будь ласка, мені якось незручно ставити питання, але я досі не знаю: мене прийняли, не прийняли. Гроші мені якісь будуть платити чи не будуть?» Колега резонно порадив: «Подзвони, запитай». «Та ні, це соромно про гроші питати», — заперечила Юля. Приятель просто таки змусив її зателефонувати до Москви. І їй відповіли: «Та ви що, ну а як же ж? Ми всім задоволені, все класно». «Ось так якось ми були виховані в СРСР, що про гроші питати соромно, — згадує Юлія Володимирівна вже тепер, через два десятиліття. — І потім, коли вже платня нараховувалася за новини, які встали в стрічку, мені було дуже соромно отримувати гроші за новини, які я передала, а вони не поставили в стрічку, тобто не підійшли. Хоча в мене таких майже не було. Буду все життя пам’ятати телефон московського офісу “Франс Прес” 2923175. Цей телефон я набирала будь-де, будь-звідки. А щодо платні, то в поганий місяць виходило 800 доларів, а в хороший — 1200». Це були просто шалені гроші для тогочасної України. Варто лише сказати, що місячна платня відомого журналіста Володимира Мостового, який тоді в якості головного редактора очолив щойно створену міську газету «Хрещатик», була еквівалентна 20 доларам. І 24-річна дівчина щиро пишалася тим, що не лише не тягне з батьків гроші, а може своїй родині так допомагати.

Мостова пропрацювала у «Франс Прес» три роки. І паралельно була міжнародним оглядачем у найтиражнішій і, мабуть, найвпливовішій тоді газеті України «Київські відомості». Але з часом їй стало тісно працювати в форматі як агенції, так і «КВ». Величезні обсяги інформації з надзвичайно широкого кола тем життя України якось «переплавилися» в голові, виникло бажання не просто подавати інформацію, а писати глибокі аналітичні тексти. Але газети, де саме такі тексти були б запотребувані, в Україні на той час просто не було. Ну що ж, тоді її треба створити.

Дзеркало України, або Сумний віслючок Іа

Колишній одесит Юрій Орликов емігрував до Сполучених Штатів ще в 60-ті роки минулого століття, став на новій батьківщині успішним фінансистом, мільйонером і, зокрема, купив контрольний пакет акцій «Нового русского слова» — найстарішої (почала виходити ще 1910 року), найтиражнішої та найавторитетнішої російськомовної газети США. Наприкінці 80-х років, коли залізна завіса почала тріскатися, а потім і впала, гості-інтелектуали з СРСР, що відвідували Штати, чи не обов’язково гостювали у редакції «НРС» і як один захоплювалися іншою, цілком нерадянською журналістикою працівників та авторів цієї емігрантської газети, яка щоденно виходила на 32 шпальтах великого формату. Вже після розпаду СРСР Орликов задумав видавати на історичній батьківщині щотижневий дайджест «Нового русского слова», придумав для нього назву «Зеркало недели». В цьому дайджесті мали передруковуватися матеріали «НРС» за тиждень, найцікавіші для російськомовних читачів у Росії, Україні та Білорусі. Передбачалося також, що сторінки дві з 32 шпальт тижневика будуть віддані під матеріали журналістів із пострадянського простору, які доповнюватимуть глибоку аналітику заокеанських мудреців місцевими новинами. Проект просувався повільно, стикався з чималими труднощами. Як місце базування редакції розглядалася Москва, Одеса. Але врешті Орликов зупинився на Києві. І запросив в якості головного редактора цього дайджесту Юлію Мостову. Вона отримувала змогу набрати в штат ще п’ятьох журналістів, а в їхні обов’язки входило відбирати для друку в «Зеркалі» статті з «НРС» і заповнювати власними матеріалами оті дві «місцеві» сторінки.

Юлія згодилася перейти з «Київських відомостей» до нового «американського» видання, але поставила дві умови. По-перше, хай головним редактором стане її батько Володимир Мостовий, який є «кращим за неї журналістом», сама ж вона буде першим заступником головреда, а по-друге, нехай тих місцевих сторінок буде хоча б шість, а не дві. Зрештою видавець згодився з обома умовами, але навідріз відмовився збільшувати штат місцевої редакції — мовляв, якщо ви вже так хочете більше писати і друкувати власних матеріалів, то робіть це за рахунок збільшення навантаження на кожного журналіста.

І 7 жовтня 1994 року перше число нового видання побачило світ. Поступово виявилося, що найцікавішими матеріалами в «Зеркалі» є не передруки з нью-йоркської газети, а власні статті київської редакції. Адже тематика «Нового русского слова» зводилася до двох основних напрямків — життя російськомовної громади у Сполучених Штатах та ситуації у країнах колишнього Радянського Союзу. Швидко з’ясувалося, що проблеми нью-йоркського району Брайтон-Біч, де сконцентрувалася значна частина російськомовних євреїв, що ще за радянських часів виїхали з СРСР до США, за великим рахунком їхніх колишніх земляків в Україні (так само, як у Росії чи Білорусі) не надто цікавлять. Що ж до аналізу та оцінок ситуації на теренах екс-СРСР з Нью-Йорку, то вони теж виявилися не надто влучними. За всієї поваги до інтелектуального рівня дисидентської та навколодисидентської публіки, яка з берегів Москви-ріки та Дніпра переселилася на береги Гудзону, ці люди вже багато років були відірвані від країни, в якій колись жили, не знали і не розуміли нових пострадянських реалій. А, найважливіше, були абсолютно позбавлені джерел первинної інформації — користувалися тільки повідомленнями американських мас-медіа. Тож поступово на сторінках «Зеркала недели» кількість передруків з «НРС» все зменшувалася, а власних оригінальних матеріалів, підготованих у київській редакції, ставало дедалі більше. За кілька років із підзаголовку газети зникла згадка про те, що вона існує в співдружності з американським виданням, з 2002 року разом із російськомовною з’явилася українономовна версія газети. Поступово «Дзеркало тижня», здавалося б, повністю розірвало пуповину, що поєднувало її з «материнським» виданням (яке, до речі, 2010 року припинило своє існування) і стало на власну основу. І попри це портрет Орликова досі висить у вже новому приміщенні редакції «Дзеркала», а 2007 року, після раптової смерті засновника газети, Юлія Мостова заявила: «У цієї людини є заслуги перед нашою країною. Він був справді другом. Саме завдяки Юрію Орликову, його фінансовій підтримці “Дзеркала тижня”, тут було створено умови, завдяки яким газета стала островом свободи для української журналістики».

Забігаючи наперед, зазначимо, що спадкоємців Орликова «Дзеркало тижня» цікавило виключно як актив, щось таке, за що можна отримати гроші. Вони всіляко намагалися продати свій контрольний пакет акцій комусь з українських олігархів. Байдуже кому, аби дали найвищу ціну. І просто не хотіли брати до уваги, що перехід газети під контроль будь-якої фінансової групи означав би кінець «Дзеркала», принаймні в тому вигляді, до якого за багато років звикли читачі. Позаяк Мостові мали блокуючий пакет акцій і були категорично з цим незгодні — «Ми в неволі не розмножуємося», — жартома, а, може, зовсім і не жартома, стверджує Юлія Володимирівна, — конфлікт тривав кілька років. Зрештою вихід було знайдено — 2011 року було створено формально абсолютно нову газету «Дзеркало тижня. Україна», до якої, втім, перейшов працювати весь колектив «старого» «Дзеркала». І ось уже три з половиною роки жодної частки американського капіталу в статутному фонді товариства — видавця газети немає.

В чому ж «особливий вираз обличчя» «Дзеркала тижня», чим воно відрізняється від усіх інших українських газет?

«По-перше, в нас ніколи не було залежності від жодної політичної постаті, — каже Мостова. — По-друге, за нами немає олігархічного фінансування. По-третє, ми намагаємося бути не тільки об’єктивними, не тільки інформованими, ми намагаємося не загубити душу. “Дзеркало тижня” — це газета авторської журналістики. І сухі тексти, правильно-шаблонно написані, а-ля “Форбс”, я ціную, тому що це теж фах. Але це просто не моє. А в “Дзеркалі” є життя. Воно здебільшого сумне, бо така ситуація навколо. Колись, ще багато років тому, мабуть, 15 чи може 10, не пам’ятаю точно, проводили опитування — з якими героями мультфільмів у вас асоціюються ті чи інші засоби масової інформації. Так ось, “Дзеркало” найчастіше асоціювалося з віслючком Іа. Пригадуєте: “Добрий день. Якщо він, звичайно, добрий”. І справді є такий момент, що ми не вважаємо за потрібне займатися психотерапією. Озброюємо наших читачів інформацією, нашим розумінням того, що відбувається. Але ми завжди небайдужі. І тому серце згорає швидше, коли ти все пропускаєш через себе, а не вважаєш, що “робота — це просто робота”. Тут ні в кого робота не закінчується, наприклад, о 6-й годині. Вона просто цілодобова, тому що ти живеш тим, про що пишеш. Спілкуєшся з людьми, які для тебе важливі, щоб озброїти читача інформацією, обговорюєш з людьми, які розбираються в тій чи іншій проблемі, тому що відточуєш свій погляд на щось. Я взагалі вважаю, що журналістика — це така професія, яка не має не тільки ненормованого дня, а доби ненормованої не має. Мабуть, цим ми і відрізняємося».

У «Дзеркалі тижня» дуже низька плинність кадрів — люди тут працюють роками й десятиріччями. Журналісти й технічні працівники знають одне про одного, здається, все — і про чоловіків-дружин, батьків, і про дітей та онуків, про проблеми і про хобі. Адже люди є однодумцями і соратниками в одній спільній справі. Така собі «одна родина за столом» чи,  точніше, за багатьма робочими столами. Але не все так безхмарно-ідилічно. Дехто з дзеркальчан Мостову побоюється. Вона порівняно недавно, лише з 2011 року є головним редактором, а до того, від дня заснування газети формально була лише його заступником. Проте, як згадує її батько Володимир Павлович, який і очолював «Дзеркало тижня» у 1994‒2010 роках, «ми з Юлею завжди керували газетою разом за схемою “добрий і злий поліцейський”. Я — людина дуже м’яка і, як правовірний мусульманин, щодня дякую Богові за те, що не створив мене жінкою. Тому що просто не можу нікому ніколи сказати “ні”. Завжди намагаюся вирішувати всі робочі проблеми добром. Але якщо вже ніяк не виходить, то кличу Юлю. А ось вона за потреби може бути і дуже жорсткою».

Юлія Володимирівна стверджує, що жорсткість їй не подобається, ні про яке «чиношанування», тим більше «трепет підлеглих» навіть і не йдеться. Проте визнає, що якщо людина робить щось, що завадить якості результату, тим більше припускається хоч натяку на зраду журналістської професії, може бути дуже вимогливою і жорсткою до своїх колег і авторів газети. Так само, як до себе самої. А планка ця стоїть дуже високо. І відповідати цим вимогам повною мірою не завжди легко.

Взагалі, етапи в житті Мостової — це найпримітніші матеріали, які вона написала. Згадує, як прийшла до посольства Сполучених Штатів просити про інтерв’ю в тогочасного президента Америки Білла Клінтона. Думала, що буде «589-ю» в черзі, а з’ясувалося, що стала першою українською журналісткою, якій спала така думка. Пригадує, як її тезка Тимошенко під час свого першого ув’язнення виносила рукописні відповіді на питання Мостової для інтерв’ю адвокатові, сховавши їх у подвійному бюстгальтері, як літала за кордон із президентом Леонідом Кучмою, ще десь року 1995-го. «У пулі з президентом літали переважно головні редактори різних газет, які спустошували бар, якщо не вистачало тієї горілки та ковбаси, яку вони везли з Києва, — розповідає Мостова. — До Бразилії чи Ізраїлю, до Чилі чи Японії. А потім дехто з тих редакторів повертався в Україну і через два тижні відписувався текстом “Президент відвідав країну Суомі” — про Японію. А я ж вночі писала по 12 чи 15 сторінок тексту і ранком редакційний факс, поставлений на автомат, був весь завалений рулонами паперу. Кому потрібна “осетрина другої свіжості”, застаріла новина? Другої свіжості не буває, буває тільки перша. Пригадую, ще коли я одна-єдина представляла “Франс Прес” в Україні, мені якось вдалося на цілу добу випередити з однією новиною “Ройтерс”, в київському бюро якого працювало, здається, 9 журналістів. А в конкуренції ж світових інформагенцій рахунок, хто раніше повідомить новину, іде не на години, а на хвилини та секунди.

Ну і що, що не всі журналісти вміють чи хочуть так працювати? А як так вимагаю від усіх, хто працює зі мною. Ось і все».

Інь та янь, або Побачити кита і не помирати

В дитинстві в Юлі Мостової було дві мрії: народити сина і побачити живого кита. Чому саме кита, вона не може пояснити й досі. Ось хотілося дуже та й усе. Перша мрія здійснилася раніше ніж друга — в Юлії Володимирівни є син Гліб від її першого чоловіка відомого політика та аналітика Олександра Разумкова, який помер зовсім молодим, сорокарічним. І ще дочка Аня від другого шлюбу з колишнім міністром оборони, а нині політиком України Анатолієм Гриценком.

Юлія дуже важко переживала дочасну смерть Разумкова. І Анатолій Гриценко, щоб хоч якось полегшити її горе, вирішив подарувати їй… здійснення дитячої мрії. «Десь на зорі наших стосунків з Толею я із ним поділилася цією мрією, — згадує Юлія Володимирівна. — А Гриценко — це така людина… Він спочатку просто лякав усю нашу родину тим, що в нього між словом і ділом немає ніякого проміжку. І коли я йому сказала, що хочу побачити кита, то він наступного дня пішов до мексиканського посольства, яке було поруч із центром Разумкова, зараз там “Сбербанк Росії”, на Володимирській. Він пішов туди, а перед тим у інтернеті знайшов, де можна побачити цих китів, і про все домовився і ми вже через тиждень кудись летіли, не зрозуміло було, що нас там чекає — чотири перельоти. Це якась мексиканська глушина, там під Каліфорнією, внизу. З одного боку море Кортеса, з іншого боку — океан. Це була авантюра шалена, між перельотами я його запитала, а як прізвище тієї людини, до якої ми летимо, через інтернет списавшися. Він каже — Фішман. Я кажу — слухай, ну це ж чиста розводка, ну не може возити дивитися на китів людина із прізвищем Фішман (англ. рибалка — Авт.). А виявилося, що таки може. І нога пострадянського туриста туди ще ніколи не ступала. І поки ти доходиш до цього свого човна, в якому тебе і ще кількох людей просто вивозять в море… Звичайний моторний човен, звичайнісінький. Казанка така, знаєте. І поки ти доходиш, ти весь мокрий. Чому? Тому що в бухті на інших, сусідніх яхтах сидять пелікани (здоровезні такі, як гуси) і вони стрибають у воду, він них бризок море, вони рибу так ловлять — чорні пелікани. А потім ти сідаєш до цієї казанки, на тебе надягають надувний жилет і по дорозі цей місцевий водій, десь мабуть, я не знаю, 150-кілограмовий, на ім’я Кікі, розповідає тобі ламаною англійською, що тут живуть акули-молоти, а от тут — морські леви в цьому районі, а от бачите, ми нагнали дельфінів, а дельфінів там не те, що в Єгипті або “в нас” в Криму — “о диви-диви, дельфін”. Їх там тисячі, моря не бачиш, коли пливеш серед них — вони просто кишать, косяк дельфінів. А потім ти виходиш на багато миль в море, чекаєш фонтану і з’являються кити. Вони проходять під твоїм човном, вони проходять поруч і можеш торкнутися рукою тих ракушок, які приросли до їхніх спин, і бачиш перед собою гігантські, восьмиметрові, як серця, хвости. І просто подих захоплює. В нас є трошки зйомок на відеокамеру з криками “а диви-диви, а смотрі-смотрі, а оце, ахх”. А потім, коли вмикаєш і переглядаєш це, виявляється, зображення немає, що ковпачок з камери був не знятий, чи ще щось таке. Це було вражаюче, це було надзвичайно зворушливо. І, мабуть, ця поїздка, цей подарунок були важливі ще тому, що вони мали відбутися, щоб зрозуміти, що твоя близька душа, вона не десь в океані, а вона поруч з тобою, у човні. Моя душа була дуже поранена, і, мабуть, потрібно було ці рани загоювати».

Юлія Володимирівна переконана, що в їхньому союзі з Гриценком немає лідера. «Ми з ним різні, настільки різні, що важко навіть уявити, — вважає вона. — І при тому ніколи не сваримося. Нещодавно було вже 11 років, як ми одружилися, і скажу, що за весь цей час жодного разу не посварилися. Можемо “поцапатися” через питання виховання дітей. Бо Толя, він дуже системний, дуже послідовний, дуже вимогливий. А я зовсім, зовсім інша. І від того у нас іноді є різні погляди — я там малих жалію, няшкі, мімімі, а він вимагає, він вибудовує каркас, що в Глібі, що в Ані — каркас людини, яка знає слово “треба”. “Я зобов’язний”, “я маю” це зробити. Тобто дисципліну. Це для мене взагалі незнайоме. І якщо для Гриценка головне слово “треба”, то для мене головне слово “хочу”. Якщо не хочу, я цього ніколи не буду робити. От чому за нами “Дзеркалом тижня” — Авт.) немає олігарха? Бо не хочу, бо не можу в неволі. Чому я не йшла у владу, у депутати, незважаючи на величезну кількість пропозицій, які надходили від майже всіх прохідних списків, які існують і існували в нашій країні? Не хочу, просто не хочу. Мені тут комфортно (в кабінеті головного редактора “Дзеркала тижня”. — Авт.). Щоправда, ще комфортніше було би просто писати, за великим рахунком не хочу я ніякого редакторства. Це було зґвалтування, справжнє зґвалтування з боку мого тата, коли він грозив, грозив, грозив, а потім одного дня взяв і пішов. Я цього не люблю, мені це не подобається, я не адміністратор, не менеджер, я — журналіст. І якби мені хтось дав можливість просто писати, повірте, що від цього було б набагато більше користі, принаймні, мені так здається. А з Гриценком ми дуже різні, тому що він логік, він дуже відповідальна людина, він не знає, що таке не покласти якусь річ на місце, він не знає, що таке запізнитися, він не знає, що таке не виконати взяті на себе обов’язки, зобов’язання якісь. А я інтуїт, я не знаю, що таке покласти річ на місце, я не знаю, що таке приїхати вчасно, я можу замотатися і не виконати те, що пообіцяла. І при всьому при тому ми як інь і янь, от, класично просто. Повходили в пази один одного і таким єдиним організмом існуємо, він мене збагачує тим своїм квадратним світом, а я його, сподіваюся, своїм якимось круглим. От так ми і співіснуємо — ця моя сфера вписалася в його квадрат і я себе відчуваю дуже захищеною».

Юлія Володимирівна не мріє про те, щоб її діти продовжили її справу, стали журналістами. З одного боку, здавалося б, гарно: дід визначний журналіст, мама, принаймні, не менш успішна… Але для неї, як для матері, головне, щоб Гліб та Аня знайшли, відшукали ту саму іскру, яку Бог в них заклав при народженні, змогли обрати для себе фах, у якому б максимально реалізували себе як особистості. І мали змогу сказати, як каже вона: «Я жодного дня в житті не працювала, я завжди займалася улюбленою справою». А буде це для її дітей хімія, чи математика, чи, раптом, журналістика, їй абсолютно байдуже.

Мостова боїться гір. І не тому, що має страх висоти. Гори тиснуть їй на душу своєю неживістю та зверхністю. Найкращий відпочинок для неї — просто лежати на березі моря. І розмовляти з ним, слухати його спів. А ще вона любить кудись, байдуже куди — до Провансу чи Тетерева — їхати в машині із своїм чоловіком. Щоб сидіти з ним поруч, і щоб дорога бігла, і щось там співало, і вони з ним мовчали або сперечалися про якісь високі матерії. Щоб бути поруч і все. І не думати про всю цю політику. «Зараз все це особливо відчувається, — каже Юлія Володимирівна. — Багато хто просто не витримує. Стільки серцевих нападів і інсультів, лише через те, що люди переймаються, просто дивлячися телевізор, а ти сидиш всередині всього цього і в тебе немає перерви на інше життя».

І попри це Юлія Мостова, за великим рахунком, нічого не хотіла б змінити в своєму житті. Може тому, що крім двох дитячих мрій, які здійснилися, в неї є ще третя, яка проросла в її душі, душі вже цілком дорослої і мудрої людини. І поки ще не здійснилася. Мрія, щоб не було соромно за країну, в якій живе. 

comments powered by Disqus