Інформаційний обоз російської війни

forbes.ru

У відповідь на скаргу української комісії з журналістської етики Російська громадська колегія зі скарг на пресу визнала програму «Вести недели» Дмитра Кисельова пропагандистською та необ’єктивною. Це рішення стосувалося лише одного випуску – за 8 грудня 2013 року. Втім, сам факт, що вісника кремлівських позицій звинуватили в пропаганді його ж співвітчизники, багато про що говорить. Налагоджена та потужна пропагандистська машина починає давати збої. Щоправда, цього ще замало, щоби говорити про послаблення інформаційного тиску.

Олександр Бригинець, народний депутат України, «Батьківщина»: «Війна нині не ведеться лоб в лоб. Війна – поняття об'ємне і часом воїнам доводиться стояти, а атакувати журналістам, політикам, економістам».

Агресивна політика Росії завжди супроводжувалася потужною медіапідтримкою. Карт-бланш, який фактично видають Путіну росіяни щоразу, як він починає військові кампанії, залежить від системної попередньої підготовки населення. А державний контроль за медіа гарантує безперешкодний процес стимулювання громадської думки.

Костянтин фон Еггерт, журналіст, експерт з питань російської політики The Times, колишній керівник російської служби Бі-бі-сі: «Російський політичний клас глибоко переконаний, що той, хто контролює інформаційне поле – той має владу. Саме тому втрата контролю над телебаченням буде останньою втратою. Я думав, що вплив телебачення зменшується – але це відбувається повільно і тільки в певних точках: Москва, Санкт-Петербург. В цілому країна досі дивиться телевізор і він досі дає Росії 90% думок та фактів. Таким чином твориться правильна громадська думка, до якої потім апелюють».

Інформаційний супровід для дій військових зараз так само необхідний, як обоз та польові кухні. Дезорієнтувати супротивника хибними повідомленнями про колони танків та армади військових кораблів може бути не менш ефективно, аніж справді послати цю техніку в наступ.

В Україні це стало можливо через брак незалежних та адекватних ЗМІ, особливо регіональних. За таких умов іноземним медіа (в цьому випадку – російським) легше входити на ринок та встановлювати монополію на інформацію. Чому Україна не передбачила такої можливості та не займалась інформаційною політикою в регіонах? Повільна експансія Росії, яка тривала не один рік, створила необхідні умови для просування ідей та рішень щодо «возз’єднання братніх народів». «Єдиний і неподільний слов’янський телевізійний простір», як його назвали у відкритому листі до українських журналістів керівники російських телеканалів, став доповненням до картини «русского мира» – з його російською мовою, православ’ям та авторитарним стилем державного управління.

Сергій Рахманін, перший заступник головного редактора «Дзеркала тижня»: «Поняття інформаційної політики та інформаційної безпеки в цій державі, як мінімум з 2000 року, відсутнє як таке. Тобто, ми не реагували на відверто ворожі та провокативні випади чужих каналів. Ми не контролювали свою інформаційну політику, ми не враховували специфіку регіонів та присутність в інформаційному просторі російських ЗМІ. Фактично ми віддали свою медіасферу Росії. Росія ще довго буде у нас провідним політичним гравцем».

Наказом президента РФ інформаційне агентство «Россия сегодня» було включено до списку стратегічних підприємств держави. Ці підприємства «здійснюють виробництво продукції (робіт, послуг), які мають стратегічне значення для забезпечення обороноспроможності та безпеки держави, захисту моральності, здоров’я, прав та законних інтересів громадян Російської Федерації». До стратегічно важливих також відноситься медіахолдинг ВГТРК, який включає федеральні канали «Россия-1», «Россия Культура» та «Россия-2», а також понад 80 регіональних телерадіокомпаній. Мережа державного телебачення охоплює більше 98% населення Росії. Причому, на відміну від українського Першого національного, ці телеканали мають реальних та активних глядачів – наприклад, потенційна аудиторія флагмана ВГТРК, каналу «Россия 1», перевищує 117 млн (при населенні РФ 143 млн це більше 80%).

Зараз, після тривалої присутності та нарощування впливу російського телебачення в південно-східному регіоні України, наступає момент повної заміни українських медіа російськими. Так, замість «1+1» та 5-го каналу в ефірі Криму транслюють канали «Россия 1» та «Россия 24», а замість телеканалу «Інтер» – НТВ. Також було виключено з ефіру ТРК «Чорноморська» – найбільшу кримську приватну телекомпанію, що належить представнику чинної української влади Андрію Сенченку. Тепер на її частоті транслюється «Россия 24».

Російська інформаційна мережа діє злагоджено й чітко, продукуючи «правильні» сенси і скеровуючи населення, а також міжнародну спільноту в напрямку, який вигідний Кремлю. Проте пропагандисти не враховують, що створити повністю закрите інформаційне середовище неможливо, якщо ти не Північна Корея. Брехня журналістів легко перевіряється та викривається. Спроба видати контрольно-пропускний пункт Шегині на польському кордоні за російський лише засвідчила недолугість роботи російських журналістів. А фотографії жінки, яка по черзі зіграла ролі солдатської матері, харків’янки, одеситки, а потім і біженки, облетіли весь інтернет.

Тож намагання російської влади вдавати, що її військових немає на території автономії, нікого не переконують. На засіданні Ради Безпеки ООН представник Франції Жерар Аро сказав так: «Нам кажуть, що (…) збройні сили начебто ще не входили до України. Як це?! Ми всі знаємо, що контроль над Кримом взяли на себе військові частини Росії. Вони вже були там, вони просто окуповують українську територію, і це факт! Інтернет та телебачення справді існують, російські солдати не ховаються зі своїми діями – вони замкнули українські частини у місцях їхньої дислокації».

Маргарита Симоньян, головний редактор «Россия Сегодня» (30 листопада 2013): ««У 2008 році мейнстримні медіа переконали весь світ, що це Росія, ні з того, ні з сього, напала на Грузію. Якби 2008 рік стався зараз, нашими ресурсами ми багато в чому переломили би цю картину».

Російсько-грузинська війна 2008 року наочно показала, як працює російська журналістика пропаганди. З перших днів конфлікту федеральні телеканали вели постійні новинні марафони, описуючи грузинські події як «геноцид у Південній Осетії» та «примушення Грузії до миру». В результаті підтримку діям влади висловило понад 70% росіян.

Лілія Шевцова, доктор історичних наук, політичний експерт, провідний науковий співробітник Центру Карнегі в Москві: «Перед військовою операцією в Грузії пропаганда працювала так само – говорили про напад грузинів на російськомовних жителів Абхазії або ж про геноцид осетинського народу. Пішла хвиля антигрузинських настроїв і більшість населення підтримало російську та осетинську офіційну позицію. Пропаганда спрацювала. Більше 50% населення розглядало Грузію як ворога. Ця хвиля пропаганди тривала до цього, пік її припав на серпень. І потім це ще тривало деякий час, поки про Грузію не припинили говорити».

На відміну від України, Грузія швидко зреагувала на інформаційну агресію. На території Грузії відключили російські телеканали, які звинуватили у веденні інформаційної війни. Також було блоковано інтернет-зв’язок сайтів із доменом «ru». В Україні рішення про відключення російського телебачення прийняли лише окремі провайдери (наприклад, «Ланет» повністю вимкнув російські канали зі свого мовлення, а компанія «Воля» погоджується це зробити, якщо це підтримає певна частина користувачів), та й то – лише після початку воєнної інтервенції в Крим. Зараз розглядається можливість вимкнення російських каналів як таких, що порушують українське законодавство, за ініціативою Генеральної прокуратури.

Хоча між грузинським та кримським сценарієм є багато спільного, вони не ідентичні. Ставлення до Грузії та до України серед простих росіян має суттєві відмінності. Якщо ще з радянських часів Грузія сприймалась як закордон, інша, чужа територія, то Україна натомість – це праматір, вічний сусід і молодший брат водночас. У багатьох тут є друзі, родичі, бізнес-партнери.

Костянтин фон Еггерт, журналіст, експерт з питань російської політики The Times, колишній голова російської служби BBC:  «[Після завершення конфлікту] Абхазія та Південна Осетія пішли з російської суспільної свідомості. Це був спадок Єльцина, 90-х. З Абхазією ні в кого в Росії не пов’язано жодних емоційних переживань. А Крим – це дві війни, там все полито російською кров’ю. І це гігантський аргумент – враховуючи той факт, що національна ідентичність, яку намагається побудувати Кремль, багато в чому будується навколо війни та воїнської слави».

Хоча образ ворога – злісного бандерівця, який варить борщ із російськомовних немовлят та ґвалтує російськомовних жінок, – майстерно створили і чітко зафіксували в колективному підсвідомому, нерозуміння цієї війни серед простих людей залишається. Занадто багато питань виникає, коли говорять про Україну. На відміну від Грузії, Україна не піддалася на провокації військових і не відкрила вогонь по «ввічливих людях» у військовій формі на базах у Криму. На нашу користь працюють три місяці майдану, звідки російські журналісти привозили в тому числі об’єктивні репортажі та статті. Але, на жаль, той самий опозиційний телеканал «Дождь», який висвітлював події майдану постійно та об’єктивно, не спроможний повноцінно протистояти пропагандистській машині. Це – журналістське гетто, до якого немає діла переважній більшості населення.

Вже зрозуміло, що в майбутньому Україна збільшуватиме витрати на оборонний комплекс. Наявність такого агресивного та ненадійного сусіда, як Росія, вимагає подбати про це. Важливо, аби до переліку стратегічних питань увійшла також інформаційна безпека. Адже армія не може без обозу, а війна неможлива в тиші. 

comments powered by Disqus