Коли слово стає інструментом безвідповідальності

Скріншот із сайту 056.ua

Дефіцит історій

Як завважують регіональні аналітики ІМІ, моніторинг конфліктно чутливої журналістики викрив проблеми журналістики загалом. Якщо в цілому регіональні журналісти зводять свою роботу до рерайту чужих новин, передруку прес-релізів органів влади, розміщення сухої статистики, то і щодо вразливих груп ситуація така сама — інформація про них з’являється здебільшого з релізів або коли подію неможливо проігнорувати — похорони загиблих, повернення підрозділів із зони бойових дій тощо.

Аналітичні матеріали, присвячені конфліктно чутливими категоріям, практично відсутні. Причому така ситуація спостерігається як в онлайн виданнях, що женуться за оперативністю й, відповідно, фокусуються переважно на новинах, так і в газетах, що мають час на підготовку більш виважених та розлогих публікацій.

Основними героями публікацій є військові — фактично в усіх регіонах ця група найбільше представлена як в онлайні, так і в пресі. Якщо в регіонах, наближених до зони конфлікту, про бійців часто йдеться в матеріалах, пов’язаних із їхньою реабілітацією, лікуванням, поверненням до мирного життя, то в західних областях ледь не половина матеріалів, присвячених військовим, з’являються у зв’язку із загибеллю місцевих бійців у зоні АТО, вшануванням їхньої пам’яті тощо.

Про родини військових у багатьох регіональних ЗМІ взагалі не згадують. Але там, де новини про цю групу висвітлюються, це переважно «подарунки» прес-служб місцевих органів влади — повідомлення про вручення квартир чи інші форми допомоги родичам демобілізованих чи загиблих вояків.

У більшості регіонів ситуація з тематичним наповненням виглядає приблизно однаково — основна кількість публікацій із числа конфліктно чутливих груп присвячена військовим, подекуди на другому за популярністю місці опиняються волонтери, а про інші категорії — одна-дві-три новини за тиждень.

На цьому тлі суттєво вирізняються одеські ЗМІ. Так, газета «Одесская жизнь» узагалі не розповідає про бійців та їхні родин, майже не йшлося про волонтерів. Сайт «Думская» мізерну кількість новин присвятив усім категоріям: по одній, рідше дві новини на кожну групу й жодного слова про переселенців та іншу сторону конфлікту. На сайті «Таймер» із усіх конфліктно чутливих груп протягом тижня найбільше писали про жителів окупованих територій, друга за популярністю група — бійці АТО. В першій категорії багато йшлося про окупований Крим та його блокаду. На сайті «Думская» з таких матеріалів був лише один, і той із ознаками джинси в інтересах нардепа Олексія Гончаренка, який виступав на в’їзді до Криму з полум’яними промовами. На «Таймері» крім теми блокади Криму значна увага приділяється обстріляним територіям на Донбасі, навіть порівнюються ціни в Одесі та окупованому Луганську.

Для більшості регіональних ЗМІ тема іншої сторони конфлікту є «екзотичною». З одного боку очевидні проблеми з отриманням інформації з окупованих територій або недовіра проросійським ЗМІ, що діють на окупованих територіях. Проте в більшості регіонів за тиждень моніторингу взагалі не було жодної згадки про іншу сторону конфлікту. Це створює ілюзорність предмету конфлікту й породжує широкий простір для маніпуляцій та пропаганди.

Крім одеських медіа, які особливо фокусуються на жителях окупованих територій або ж узагалі ігнорують конфліктні теми, регіональні ЗМІ переважно зосереджуються на питаннях місцевої політики та регіональних подій. Про конфліктні групи вони згадують також переважно в контексті локальної прив’язки — коли подія сталася з місцевими бійцями чи волонтерами тощо. В поле зору вінницьких медіа частіше потрапляє категорія переселенців у зв’язку з переїздом до Вінниці Донецького національного університету. Як зазначають закарпатські аналітики, місцеві ЗМІ могли би публікувати більше історій про конфліктно чутливі групи, якби знаходилися позаштатні дописувачі, не зобов’язані перебувати в потоці щоденних місцевих новин, або ж волонтери, які привозять історії з війни й готові писати про побачене самостійно: «Загалом, можна дійти висновку, що закарпатські й друковані, й онлайн-ЗМІ готові приділяти увагу вразливим групам населення за умови якісної підготовки контенту з боку позаштатних дописувачів, громадських організацій, що займаються відповідною роботою, чи прес-служб інших установ, що мають відношення до теми вразливих груп населення».

Журналісти активніше висвітлюють проблематику конфліктно чутливої групи, якщо самі в неї заглиблені. Наприклад, у Запоріжжі газета «Індустріальне Запоріжжя» за тиждень моніторингу розмістила майже таку ж кількість матеріалів про волонтерів, як і про бійців — найпопулярнішу в ЗМІ вразливу групу. Порівняно з іншою газетою, «Миг», це в п’ять разів більше. Регіональні аналітики зазначають, що журналісти «Індустріалки» самі залучені до волонтерської діяльності. Ймовірно, включеність до середовища пов’язаної з конфліктом групи дозволила журналістам уважніше ставитися до цієї групи та знайти більше інформації про події, які можливо висвітлювати на шпальтах газет. Так, журналісти не лише краще розуміють особливості групи, а й мають можливість забезпечувати своє видання ексклюзивними історіями.

Підтвердження того, що інтегрованість у проблематику, а не безпосередня близькість до проблеми, породжує активність журналістів у висвітленні тої чи іншої групи, можна побачити на прикладі переселенців. Публікації про них трапляються з однаковою насиченістю в онлайн-ЗМІ як у прифронтовому Дніпропетровську, так і в Ужгороді (по десять матеріалів), як у прифронтовому Запоріжжі, так і в Луцьку (по сім публікацій). А от Харків, у якому, за статистикою, найбільше колишніх жителів Донбасу, показник висвітлення цієї теми в онлайні один із найнижчих (лише три новини за тиждень).

Харків’яни зауважують, що ЗМІ мало пишуть про конфліктно чутливі групи, оскільки суспільство втомилося від теми АТО, якою були перенасичені регіональні преса й сайти від початку конфлікту. Втім, таке зауваження є хибним, його можна вважати спробою виправдати замовчування важливих суспільних проблем, які з «утомою» нікуди не поділися й продовжують циркулювати в суспільстві, породжуючи потенційні конфлікти й соціальні негаразди. Можливо, журналісти самі втомилися від теми й не хочуть шукати нових, цікавих для читача ракурсів для її подачі? Це більше схоже на правду.

Стереотипи й мова ворожнечі

Явної лінії на дискредитацію тої чи іншої групи в регіональних ЗМІ практично немає. Журналісти тяжіють до нейтральної лексики, намагаючись не надавати різко позитивного чи різко негативного значення тій чи іншій групі, хоча певні перегини в бік симпатій можна легко простежити. Більшою мірою позитивно висвітлюються українські військові — про них говорять переважно з повагою, нотками героїзації тощо. Найбільше негативу припадає на категорію іншої сторони конфлікту. По суті, всі порушення етичних стандартів у місцевих виданнях пов’язані з називанням цієї групи.

Подекуди така лексика з’являється в повідомленнях ЗМІ «завдяки» підкреслено агресивному означенню цієї групи у зведеннях штабу АТО. Так, у пресі з’являються такі характеристики: «главарь», «терористи», «терористична організація ДНР», «російсько-терористичні найманці». Останнє словосполучення особливо характерне для повідомлень зі штабу АТО, яке журналісти передруковують переважно без змін та авторської оброки, не намагаючись надати інформації більшої нейтральності.

Група іншої сторони конфлікту частіше потрапляє в негативний контекст. Часто ця категорія фігурує в кримінальних новинах про арешти, суди й порушення кримінальних справ щодо активних учасників заворушень на Донеччині й Луганщині. В таких випадках знову ж виринає проблема професійних стандартів загалом, а не демонізації окремої групи. Часто такі повідомлення ЗМІ беруть зі зведень правоохоронців, забуваютчи про презумпцію невинуватості, некритично ставляться до поданої в офіційних релізах інформації, а в більшості випадків і не мають альтернативного джерела інформації для дотримання балансу.

Проте, наприклад, в одеській пресі фігурують означення, що мають на меті показати негативне ставлення до мешканців окупованих територій: «побутовий сепаратист», «п’ята колона Кремля». На сайті «Думская» в редакторській колонці не гребують словом «ватники». Проте на сайті «Таймер» ситуація протилежна: про жителів окупованих територій ідеться переважно зі співчуттям, а про українську сторону конфлікту — здебільшого в негативному ключі.

Варто зазначити, що і про українських військових, яких здебільшого героїзують у регіональній пресі, трапляються повідомлення з різко негативним контекстом. Знову ж таки це в більшості випадків — кримінальні хроніки: побутові злочини, новини про знайдені та вилучені боєприпаси, що були привезені з невідомою метою із зони АТО тощо. Деякі з таких новин спекулюють на конфліктній темі. Наприклад, у Дніпропетровську на сайті 056.ua розміщено новину «На Днепропетровщине бывший воин АТО подозревается в убийстве приятеля». В самому повідомленні йдеться про злочин на побутовому ґрунті, проте наголошено, що ймовірне знаряддя вбивства — привезений із АТО пістолет. Звісно, така деталь підживлює інтерес читача, додає «родзинку» кримінальній історії. Та наскільки виправданою вона є в контексті, чому в повідомленнях про подібні злочини зазвичай не повідомляється, звідки беруться знаряддя злочину й чим така примітна й достойна для публікації ця історія, якби не вказана деталь?

Нескладно здогадатися, що значна частина таких випадків трапляється з бійцями напідпитку або ж викликані розладами психіки бійців, що адаптуються до мирних умов після обстрілів, мають посттравматичний синдром, що є типовим для більшості воїнів. Але цей нюанс, що міг би сприяти розумінню проблеми (не виправданню!), відповідальному до неї ставленню, убезпеченню рідних та близьких щойно демобілізованих бійців, не фігурує в повідомленнях. Мало уваги приділяється небезпекам, на які може наражатися суспільство через значну кількість людей, що страждають на ПТС.

Якщо ж про антагоністичні сторони — українських бійців та іншу сторону конфлікту — говорять вживані означення, то про ще одну вразливу категорію — переселенців, подекуди промовляють стереотипи.

Про них згадують мало, але коли згадують, то інколи це історії про «перебірливих» приїжджих. Єдиний матеріал за тиждень моніторингу на одеському сайті «Думская» присвячено протесту переселенців із вимогою переселити їх у комфортніший санаторій. Запорізькою пресою поширилася новина, що переселенців не влаштовує «запорізька» зарплатня. Таким чином, ця група не асимілюється, а відокремлюється від місцевого населення, ці групи ніби протиставляються в дзеркалі ЗМІ. Очевидно, що запорожці негативно поставляться до таких заяв і не особливо захочуть долучатися до допомоги переселенцям.

Інші крайнощі — коли про переселенців говорять як про зубожілих, гіперболізують їхні потреби. Наприклад, на харківському сайті з’явилася новина «Харьковские дети делятся со своими одноклассниками-переселенцами даже обувью». Такі конотації, з одного боку, утверджують думку, що переселенці — група особливо нужденна, з іншого — породжують різко негативну реакцію, якщо переселенці вимагають комфорту й гідної зарплатні — так само як і будь-які жителі того чи іншого регіону. В ЗМІ практично не йдеться, що найбільша потреба для переміщених осіб — психологічна допомога й підтримка; що часто це успішні люди, яких війна змусила екстрено змінити умови життя, а їхні діти — так само як і діти жителів мирних територій, найчастіше мріють про телефони й сучасні ґаджети, а не про кусень хліба.

Позитивним прикладом є одеська преса, в якій хоч і мало уваги приділяється групі переселенців (лише чотири матеріали за тиждень), а проте в цих матеріалах містяться історії успіху, зображення людей творчих професій, що гідно долають життєві негаразди.

Щодо цієї категорії прикметно, що в Чернівцях журналісти взагалі уникають вживати слово «переселенці», віддаючи перевагу таким означенням як «діти, які виїхали з Донбасу», «родина, яка виїхала з Луганщини» тощо. А у Вінниці сайт «20 хвилин» не гребує словом «біженці», що не є коректним для позначення внутрішньо переміщених осіб.

Отже, у висвітленні конфліктно чутливих груп журналісти переважно тяжіють до нейтральної лексики. Але подекуди трапляються випадки негативного означення переважно іншої сторони конфлікту чи жителів окупованих територій. Частіше це зумовлено бездумними передруками прес-релізів та зведень, нехтуванням презумпцією невинуватості, рідше — свідомим перекиданням провини за наслідки конфлікту на ці групи. Щодо переселенців у журналістських матеріалах як утверджуються, так і розвінчують негативні стереотипи.

Журналістські стандарти

Проблемним у висвітленні конфліктно чутливих груп у регіональних ЗМІ стають не лише фактори відсутності авторських матеріалів, засилля «паркету» й передруків, а й порушення базових стандартів інформаційної журналістики. Як для преси, так і для онлайн-видань найчастіше порушуваними в повідомленнях про вразливі групи є стандарти балансу думок і повноти інформації.

Найменше повноти аналітики ІМІ побачили в чернівецьких ЗМІ (6 % та 5 % відповідно у пресі та онлайн-ЗМІ), а найбільше — у вінницьких (відповідно 72 % та 84 %). В полтавській та харківській пресі регіональні експерти ІМІ повноту оцінили як недотриману в жодному з аналізованих матеріалів. Часто журналісти не називають часу події, що також негативно позначається на оперативності, але найчастіше ігнорують бекґраунд — не пояснюють передісторії чи передумов описуваної події. В результаті читач отримує лише фрагментарну інформацію, а не цілісну картину подій.

Ще одним проблемним стандартом для регіональної преси є баланс думок — журналісти переважно беруть інформацію лише з одного джерела, не порівнюючи та не зіставляючи його з іншими поглядами. Як виняток тут можна згадати про дніпропетровські газети — монітори охарактеризували як збалансовані 70 % новин про вразливі групи у пресі. Варто наголосили, що це часто є наслідком якісної роботи прес-служби — саме від них газетярі отримують більшість новин про конфліктно чутливі групи. Але якщо йдеться про реабілітацію воїнів, курси для переселенців чи вручення квартир родинам бійців — то у прес-релізі зазвичай є вислови не лише посадовців, а й представників цих категорій.

На тлі загальних високих показників достовірності, найнижчі — по 57 % — в закарпатській та одеській пресі. Один із найнижчих показників достовірності — в онлайн-ЗМІ Херсона (67 %; нижчі показники лише в полтавських сайтів — 64 %), і тут же — найвищий з усіх регіонів показник неверифікованих повідомлень про вразливі групи — тобто із невідомих акаунтів у соцмережах, що може призводити до поширення неточної інформації та чуток. Найбільше таких повідомлень зафіксували на сайті «Херсон онлайн» — майже 2 % від усіх публікацій за період моніторингу.

Воєнний конфлікт мав би змусити журналістів на уважніше дотримуватися стандартів, вдумливо ставитися до висвітлення конфліктних тем і життя конфліктно чутливих груп. Проте моніторинг засвідчує, що регіональні редакції не переосмислюють (чи недостатньо переосмислюють) свою редакційну політику з огляду на загрози конфлікту для суспільства. Таке враження, що журналісти не особливо замислюються над роллю медіа у розв’язанні конфлікту, над ретельним добором лексики й тем, над пошуком експертних думок, усебічним висвітленням проблематики та надання читачеві якомога глибшого простору для осмислення ситуації в країні та дій кожного для її подолання.

Моніторинг конфліктно чутливого висвітлення проблем соціальних груп, дотичних до конфлікту, в українських регіональних друкованих та інтернет- ЗМІ проведений ГО «Інститут масової інформації» в рамках проекту, який виконує Координатор проектів ОБСЄ в Україні за фінансової підтримки Посольства Британії в Україні.

comments powered by Disqus