Картонний Путін. Огляд підсумкових тижневиків ICTV, «Україна», «1+1», «Інтер» та 5 каналу за 12 березня 2017 року

Скрін відео каналу ICTV

Ситуація в тижневиках скидається на затишшя перед бурею. Тема блокади – найгарячіша в останні тижні – набридла всім, окрім «України», яка не втомлюється торочити про багатомільярдні збитки й смертельну небезпеку для житлово-комунального господарства. А в проміжках між розпачливими скаргами на неспроможність Ріната Ахметова рятувати мешканців окупованих територій та блокадними жахами пропхає до смішного відверту джинсу Арсенія Яценюка: 

Якби не періодичні нагадування в програмі Олега Панюти, вже б давно забули глядачі, хто цей бородань в окулярах. Тема суду над Романом Насіровим іще гаряча, проте, крім суми застави, журналісти глядачів нічим особливим не здивують. «Інтер» дав своїм глядачам відпочити від Юрія Бойка, Кирила Куликова й Дмитра Добродомова, досить беззубо проїхався по керівнику Національної поліції Князєву. І знов те саме: неефективність Верховної Ради, неспроможність Національної агенції запобігання корупції перевірити електронні декларації чиновників, зміна голови Нацбанку хоч на когось – хоч би на Ющенка… Якщо подумати, то найяскравіше, що побачили глядачі тижневиків увечері 12 березня – «інтимні зони» Юлії Тимошенко на «1+1» і трохи менш інтимний, але теж радше таблоїдний спецрепортаж Леоніда Канфера про Юрія Луценка на ICTV. А коли в тижневиках тихо, маємо нагоду зосередитись на новинах, до яких у гарячі тижні не доходять руки: тих, що з-за кордону.

Гаага, але не та

Засідання міжнародного суду ООН у справі за позовом України проти Росії тільки розпочалось і, як чесно попереджають нас тележурналісти, може тривати дуже довго. Проте команда «Фактів тижня» ICTV за відсутності поважних інформаційних приводів із Гааги спромоглася зробити з висвітлення цієї теми шоу. Сергій Кудімов прийшов до студії з картонним Путіним:

Картонного Путіна до Гааги возив кореспондент «Фактів тижня» Андрій Борис, викликавши незадоволення нідерландських правоохоронців. Натяк на те, що згодом до Гаазького суду потрапить і справжній президент Росії, доволі сумнівний (чого б це раптом він туди їхав?), проте завдяки інфотейнменту авторові вдалося розбавити традиційний – і вбивчо нудний – відеоряд із трибунних промов і дубльованих англомовних коментарів дипломатів та експертів. Він запропонував нідерландцям – родичам загиблих у збитому росіянами пасажирському літаку – висловити муляжу Путіна все, що наболіло.

Є в цій темі де розгулятись, саркастично переказуючи тези російського захисту. «…слово взяли росіяни. Переворот, хунта, Крим наш, громадянська війна – риторика адвокатів немов під копірку з пропагандистських каналів Кремля. Утім, цього разу російські фантазери здивували винахідливістю», – розповідає Андрій Борис. Він не забуває зауважити, що теза росіян про склади зброї в шахтах стала темою для «фотожаб у соцмережах».

Словом, сюжет ефектний. Та чи є в ньому відповіді на запитання, які, ймовірно, виникнуть у глядачів? Наприклад: чому Україна звинувачує Росію в порушенні прав кримських  татар та українців на півострові, а не в окупації, та вимагає відновлення Меджлісу, а не звільнення Криму? І що дасть нам перемога в Гаазькому суді? «Речник Путіна Пєсков заявив, що Росія виконає рішення Гаазького суду, але віриться мало. Примусити Кремль неможливо», – констатує журналіст і наводить коментар юриста Миколи Гнатковського, який стверджує, що силових способів примусити Росію до порядку немає. Андрій Борис втішає: «Якщо Москва не виконуватиме судове рішення, це може стати ще одним аргументом для посилення санкції. Ще вердикт Гааги відкриває перспективи для інших позовів проти Росії…».

Інакше кажучи: цей судовий процес у Гаазі – зовсім не той, якого слід боятися Путіну справжньому. Картонному, натомість, кореспондент ICTV показує в’язницю, де сидів підсудний Слободан Милошевич, та будівлю Кримінального суду, додаючи, що запроторити сюди Путіна – перспектива примарна. І тизер наостанок: «Юристи вказують на те, що в України є велика перспектива майнових позовів проти Росії на мільярди доларів. У наступних програмах розкажемо, скільки й за що. Також поради для України від німецького підприємця, який відсудив у Росії власність на мільйони доларів».

У значно серйознішому тоні про суд у Гаазі говорять «События недели» на каналі «Україна». Сюжет Наталії Кравченко на цю тему – перший у випуску: 

Журналістка відразу чесно попереджає глядачів, що це Гаага, але не зовсім та: «Ещё не уголовный суд, известный больше как Гаагский трибунал, но уже Международный суд ООН. Здесь не принято торопиться, дела рассматриваются годами. Зато решение этого суда обжалованию не подлежит». Ще більш зрозумілими картину роблять пояснення політкоментаторки Олесі Яхно, яка говорить про те, чому Україна звинувачує Росію не в агресії та окупації. Цікава також її думка про те, що аргументи російського захисту адресовані не так суду, як російській аудиторії – саме тому вони повторюють тези кремлівської пропаганди.

Ще один важливий момент, на якому слушно зупинилась авторка – те, що російська сторона намагається переконати суд не розглядати позов, і вже не раз успішно робила це в аналогічних ситуаціях. Втім, і в цьому сюжеті, як на ICTV, лунає невтішний висновок (тут – з уст російського експерта Павла Фельгенгауера): «Суверенное государство этот суд заставить что-либо сделать не может. То есть, этот суд работает тогда, когда участники возможного разбирательства хотят получить независимое мнение и согласны это мнение потом выполнить сами и добровольно. Но при нынешней российской власти исполнять решение, которое нам не нравится, мы не будем – это точно».

Концентрований, спокійний і інформативний сюжет «України» виглядає особливо добре на тлі емоційної багатослівності матеріалу «1+1». У Гаазі побувала Маргарита Ситник: 

Красиві стендапи й цікаві, але абсолютно не корисні розповіді про атмосферу гаазьких вулиць. Журналістка пояснює, що «висувати обвинувачення особисто проти Путіна в цьому суді не можна», й робить історичний екскурс у попередню українську справу, що розглядалась у Міжнародному суді. Далі виявляється, що, за версією Маргарити Ситник, «Київ має право негайно, ще до розгляду справи по суті, запровадити так звані тимчасові заходи проти Росії – це можна порівняти з проханням узяття Росії під варту, щоб та не накоїла нових злочинів, поки суд розслідуватиме вже накоєне». Звучить обнадійливо, проти ми з вами вже знаємо, що механізмів примушування Росії до послуху катма.

Лише згодом авторка визнає: «…навіть якщо Україна переможе, від міжнародного порушника – Росії – реакції чекати не варто. Навряд чи Кремль перестане утримувати бойовиків, відряджати на Донбас своїх зелених чоловічків і посилати шахтарів у копальні по нові танки, буки і гради. Та все ж стратегічні наслідки такого суду для Росії невідворотні». Ці наслідки називає Володимир Василенко, колишній представник України в міжнародному суді: окрім жорстокіших санкцій («єдиний спосіб примусити Росію поводитись цивілізовано») «невиконання Росією рішень міжнародного суду підриває сам статус Росії як нормальної цивілізованої держави в очах усього світового співтовариства».

Он як. Після таких коментарів хочеться послухати неупереджених експертів, які могли б сказати чесно, чи рішення Міжнародного суду може дати бодай якісь реальні наслідки. Натомість, Маргарита Ситник поринає до фантазій: «Якщо судитимуть Путіна, то це відбуватиметься ось тут, у Міжнародному кримінальному суді, більше відомому як Гаазький трибунал. Саме тут карають за військові злочини і геноцид». Втім, коментуючи перспективи українського позову в кримінальному суді, директор Гаазької ради з міжнародного правосуддя Аарон Матта чесно зізнається: «Якщо доведуть провину Путіна, суд буде вимагати його екстрадиції в країни, яку він очолює. Але малоймовірно, що його видадуть». Є в сюжеті й раціональна пропозиція – впорядкування всіх судових позовів і претензій України до Росії за допомогою спеціального органу.

«Подробности недели» каналу «Інтер» висвітлюють гаазький процес по-багатому: прямим включенням. Зазвичай пряме включення потрібне, щоб передати атмосферу місця подій або показати їхній перебіг. Кореспондентка «Інтера» Олена Зоріна включається на тлі вогнів вечірнього міста й мерехтіння темної води:

На запитання, чи довго триватиме процес, журналістка відповідає: «Скажу сразу: этот процесс надолго. Состоялись только самые первые публичные слушания в этом деле, с помощью которого Украина пытается привлечь Россию к юридической ответственности, причём на самом высоком международном уровне. Вот интересная деталь: о том, как Россия спонсирует войну на Донбассе, слушали во Дворце мира – именно так называется здание Международного суда ООН». Далі вона переповідає події останніх днів, стверджуючи, що «заявления российской стороны были уже традиционно пропагандистскими». Ось як Олена Зоріна пояснює «весь смысл происходящего»: «с одной стороны, представители России пытаются доказать, что это якобы внутриукраинский конфликт, а значит, мол, суд ООН просто не должен им заниматься…». Вона також посилається на міністра юстиції України Павла Петренка, який заявив, що суд може тривати до семи років.

«Но уже в апреле может появиться промежуточное решение: украинцы потребовали внести в отношении России временные обеспечительные меры для того, чтобы получить порядок на границе, остановить поставки оружия и другой помощи боевикам, а также снять запрет на работу в Крыму Меджлиса крымскотатарского народа. Международный суд ООН применял подобные временные обеспечительные меры уже в десятках дел, так что шансы Украины получить позитивное решение достаточно высоки», завершує розповідь журналістка. З одного боку, вона чесно відповіла на запитання ведучого програми Олексія Ліхмана «як довго це може тривати?»; з іншого, глядачеві, що не знає тонкощів міжнародного права, може видатись, що суд спроможний примусити до чогось Росію – отже, глядач буде введений в оману.

«Час. Підсумки тижня» на 5 каналі, як і «События недели» на «Україні», розпочались із гаазької теми. Проте Віталію Гайдукевичу, схоже, потрібно було заповнити вільний ефірний час і без того куценької (менш ніж півгодинної) програми. Тож сюжетові Варвари Міранкової про суд у Гаазі передувала багатослівна підводка. 

У якій, втім, Гайдукевич зробив те, чого не спромоглися зробити його колеги – чітко й відразу артикулював головне:

«…Попри розчарування деяких мрійників, треба чітко зафіксувати, що фіналом цього суду не стане визнання Росії окупантом. Навряд чи буде якесь відчутне суттєве покарання Москві. Але, чесно кажучи, й мети такої не стоїть поки що».

Втім, наче злякавшись власної предметності та прямолінійності, Гайдукевич повернувся до своїх улюблених метафор: «…цей суд не стане чимось легким і жартівливим. Це не буде кавалерійська атака, але це буде, перш за все, дуель. Дуель, яку виграє не той, хто має грубішу силу або ж різкіший в нахрапі. Дуель, яку виграє той, хто буде кмітливішим і спритнішим». Ну, просто битва під Мотовилівкою.

У сюжеті Варвари Міранкової обійшлося без метафор, але й тут є місця, що викликають питання. «Україна переконувала суддів: доки позов Росії розглядатимуть у Гаазі, на українській землі від куль терористів і далі гинутимуть сотні людей, а тисячі потерпатимуть від утисків і репресій. Щоб урятувати мешканців окупованих територій, Міжнародний суд ООН має заборонити Росії підтримку сепаратистів та порушення прав людини в Криму», – говорить авторка. «Заборонити порушення прав людини» – це щось нове. Аж у кінці сюжету журналістка додає, що в українській делегації «визнають – суд не може змусити Росію дотримуватися рекомендацій: бракує механізмів контролю та покарання, тож наслідками непокори для Москви стануть хіба що репутаційні втрати». Час, що знадобиться для ухвалення рішення, авторка оцінює у п’ять  років.

Видавання бажаного за дійсне – картонний Путін «Фактів тижня» – невеликий гріх у ситуації, коли події як такої ще не відбулося, а кадри з судової зали традиційно відлякують глядачів. Проте інфотейнмент не повинен відвертати увагу від головного: правильного розуміння суті, причин та перспектив судового процесу, що розпочався в Гаазі. З боку журналістів, що готували цю тему, не зовсім правильно було залишати на десерт коментарі й факти, які дають зрозуміти, що Росія може проігнорувати рішення суду, а способів примусити її до їх виконання немає.

Також більшості матеріалів бракувало юридичних пояснень того, в чому конкретно мають полягати запобіжні заходи, яких вимагає Україна, і як би вони мали діяти. Фантазії про суд над Путіним сьогодні можуть вилитись завтра в розчарування тих глядачів, які не зрозуміли, що цей суд – не той, що здатен повернути Україні Крим і вигнати росіян із Донбасу.  Втім, озвучені в сюжетах терміни – п’ять, сім років – налаштовують на довготерпіння. А там, як казав Ходжа Насреддін, або ішак помре, або Путін.

Те, що на споді Укрзалізниці

Днями «Детектор медіа» знайомив своїх читачів із Веніаміном Трубачовим як воєнним кореспондентом. Тема, за яку він узявся в цьому випуску «Фактів тижня» ICTV – не війна, але теж і ризикована, і складна: зловживання на залізниці. А конкретніше – діяльність народних депутатів Ярослава й Богдана Дубневичів.

З-поміж тижневиків про проблеми Укрзалізниці останнім часом охоче говорив лише «Інтер», і то в специфічному ракурсі – як про чергове свідчення того, що чинна влада не може жити без конфліктів, а тим часом обіцяних реформ як не було, так і нема. Імен при цьому зазвичай не називають, окрім ключових – міністра інфраструктури Володимира Омеляна та керівника Укрзалізниці Войцеха Бальчуна, які на радість журналістам нещодавно бурхливо конфліктували. Тепер ось нові імена:

«Цього тижня міністр публічно обвинуватив Ярослава та Богдана Дубневичів у корупційних бізнес-інтересах, пов’язаних із бюджетами Укрзалізниці. Брати образилися. Ярослав Дубневич, який очолює парламентський комітет із питань транспорту, навіть подав позов про захист честі й гідності – мовляв, судом нічого не доведено. Ну, то й дійсно, чому б не розглянути в суді всі підозри? На сьогодні братів називають господарями транспортної сфери західної та правобережної України і пов’язують із корпорацією КРТ, яка з ключовим підрядником Укрзалізниці. За підсумками 2016 року залізничники закупили в неї товару на мільярд гривень», – говорить у підводці Оксана Соколова, а Веніамін Трубачов відразу ризикує нарватись на позов про захист честі й гідності від Дубневичів, починаючи свій сюжет словами «корупція в Укрзалізниці».

Перша частина сюжету – обвинувачення: обшуки в Укрзалізниці, викривальні заяви Омеляна, розслідування «Наших грошей». «Колійних кріплень було закуплено вже стільки, що вистачило б, мабуть, до Місяця прокласти ту дорогу. Це треба питати в Укрзалізниці, якого чорта вони закуповували це все», – коментує журналіст «Наших грошей» Юрій Ніколов. Проте Войцех Бальчун, за словами автора, спілкуватись із «Фактами тижня» не схотів: «З його офісу нам прийшла фактично відписка: стосовно впливу будь-яких компаній на результати тендерів, що проводить Укрзалізниця, товариство не володіє зазначеною інформацією».

По Дубневичів Веніамін Трубачов поїхав до Львова, де вони живуть, але в гості сходити не вдалося: «Хоча добре видно – на подвір’ї стоїть дорогий позашляховик, а значить, удома вірогідно хтось-таки є, проте до нас ніхто так і не вийшов». Натомість, у Львові журналіст поспілкувався з розслідувачкою місцевої філії «Наших грошей» Наталією Онисько, яка знає про махінації Дубневичів іще більше – і не тільки у залізничній сфері.

Зовсім без позиції Дубневичів сюжет виглядав би як замовний, тому в кінці доводиться використовувати цитати з інших ЗМІ – зокрема, мляві виправдання Ярослава Дубневича, записані каналом ZIK. Цього, звісно, не досить, аби виправдати це: «Дубневичі – одні з найбагатших людей в Україні. Лише офіційно члени родини задекларували мільйони доларів та євро. Якщо всі ці гроші перевести в гривні, вийде майже мільярд, а якщо ще й рахувати купюрами по сто гривень, можна готівкою забити цілісінький вагон». Хороший інфотейнментний трюк: можна ще рахувати в тоннах десятикопієчних монет. А тим часом про ймовірність кари за всі ці злочини в сюжети є зовсім мало: «…детективи НАБУ зацікавились тендерними закупівлями компанії, ниточки яких тягнуться, в тому числі, й до братів». Завершує Веніамін Трубачов словами «підозрюваних нема – принаймні, поки що».

Що ж, кримінальна відповідальність – це парафія правоохоронців, а справа журналістів – витягати подібні історії на світло. А як щодо відповідальності політичної? Богдан і Ярослав Дубневичі – мажоритарники, проте обидва є членами фракції Блоку Петра Порошенка. Вочевидь, за подібні обґрунтовані звинувачення на адресу своїх представників – а надто за свідчення того, що з обранням до Верховної Ради корупція не припинилась, а навіть навпаки – посилилась – повинна відповідати політична сила. Адже цілком закономірно припустити, що успішне паразитування на державному підприємстві та членство у пропрезидентській парламентській фракції пов’язані між собою.

Проте в сюжеті Веніаміна Трубачова Дубневичі титровані як «народні депутати України» без зазначення фракції. Тож реноме політичної сили, яка 2014 року, коли специфіка бізнесу Дубневичів уже була всім відома, запропонувала їм «дах», від розслідування ICTV не постраждає.

І про хороше

Коли президентом Молдови став Ігор Додон, українськими теленовинами та (меншою мірою) підсумковими тижневиками пройшла хвиля матеріалів про те, що Європа втратила, а Кремль повернув іще одну пострадянську державу. Це, втім, були лише припущення. 5 канал відрядив Сергія Барбу до Молдови, щоб пересвідчитись на власні очі, чи все так і є:  

Автор опитав багатьох експертів і політиків, щоб з’ясувати плани Додона. До них, як попередив глядачів ведучий Віталій Гайдукевич, треба прислухатись уважно, адже вони – також плани Кремля, і Кремль планує втюхати Україні аналогічну модель із окупованими територіями на Донбасі.  Виявилось, що поки що – принаймні, до парламентських виборах – пропало ще не все.

«Інтер» частково виправився після маніпулятивного сюжету про «львівське сміття» в попередньому випуску «Подробностей недели». Цього разу кореспондентка Галина Якушко не лише констатувала неспроможність місцевої влади вирішити проблему з відходами, а зосередилась на зусиллях львів’ян, які прагнуть якщо не вирішити, то зменшити цю проблему. Щоправда, у підводці до сюжету ведучий Олексій Ліхман змалював страхітливу картину: «Сейчас весь туристический Львов просто завален отходами! Из города их не вывозят уже неделю. И если исторический центр всё-таки убирают, то в спальных районах лежат кучи мусора…». 

У першій частині сюжету журналістка розповідає про екологічні ініціативи львівських активістів та про успішне сортування сміття в окремих будинках – досвід, який може бути повчальним і для мешканців інших міст. Утім, згодом вона «виправляється»: мовляв, усе це лише поодинокі випадки, а тим часом «скоро весь город будет завален отходами». У сюжеті є позиція міської влади, яка пояснює ситуацію, що склалася, блокадою. Хто саме й чому блокує, не уточнюють – натомість, у матеріалі чимало мальовничих конструкцій на кшталт «зловонной жижи». Завершується сюжет розпливчасто: «С одной стороны, львовская власть заинтересована очистить город от мусора. С другой – снять с себя клеймо главного сорильщика Украины. Вот только пока это уравнение никак не решается». З одного боку, інтерівський сюжет може відлякати від Львова туристів, що не хочуть опинитись по коліно у смітті (насправді не все аж так жахливо навіть за два тижні без вивезення відходів). З іншого – відчутний прогрес у порівнянні з сюжетами про імпотентну міську владу, яка злодійкувато підкидає своє сміття іншим регіонам замість того, щоб просто взяти і збудувати сміттєпереробний завод.

«ТСН.Тиждень» потішив несподівано життєствердними мотивами репортажу з Авдіївки. Туди приїхав Андрій Цаплієнко, і… 

«Андрій Цаплієнко провів в Авдіївці кілька ночей поспіль. Але натомість дізнався те, що стало справжнім відкриттям для нього і для нас. У місті, яке потерпає від обстрілів, почався справжній бейбі-бум. Народжують навіть ті, кого досі вважали безплідними. То в чому ж диво?». Після такого анонсу перемкнути канал може лише той, хто має камінь замість серця. Або той, хто ще в грудні читав репортаж «УП. Життя» з Авдіївки, де і про бейбі-бум є, і про його причини. Андрій Цаплієнко до сплеску народжуваності виявився не причетним, але з’ясував, що одна з імовірних причин – часте вимкнення світла. (Слухайте, може, ті віялові відключення, якими нас лякали, не така вже й погана штука?). Інший, ще романтичніший варіант – мовляв, фертильність зростає від стресу. Так чи інакше, такі репортажі – важлива складова олюднення тих, про кого ми звикли чути як про цифри статистики.

У «Событиях недели» традиційно сильні соціальні сюжети. По-перше, матеріал Інни Христич про недержавні пенсійні фонди, які мали б гарантувати вкладникам гідну старість, а на практиці можуть залишити їх без копійки: 

Щоправда, згадуваний у сюжеті Таріел Васадзе, бізнесмен, колишній політик і начебто власник однієї з таких нечистоплотних компаній, чи то не отримав слова, чи то не скористався нагодою прокоментувати. Також вартий уваги третій сюжет Сергія Іванова з циклу про трансплантацію в Україні. А ось сюжет Віталія Литвина про проблеми з виробленням ID-картки здивував: не раз доводилось чути зовсім інші враження від цієї процедури. Можливо, журналістові «України» просто не пощастило, або ж це проблеми окремо взятої київської установи, яка тепер завдяки сюжетові «Событий недели» має стимул виправитись.

ICTV цього разу дало спокій родині Януковича. Натомість, «Факти тижня» потішили ґрунтовним розслідуванням про «чорних ріелторів», які незаконно переоформлюють квартири: 

У підводці до сюжету Тетяни Іванченко ведуча Оксана Соколова налякала свого напарника Сергія Кудімова, показавши йому фальшивий документ, який засвідчує право власності на його квартиру. Відповіді на питання «що робити?» сюжет не дає, але, принаймні, спонукатиме глядачів бути обережними, а правоохоронців, можливо, пильніше придивитись до цієї проблеми.  

comments powered by Disqus