Всюдисуща рука Москви. Огляд телетижневиків за 26 березня 2017 року

Скрін-шот відео 5-го каналу

Обидві центральні теми тижня – вибухи на складах у Балаклії та вбивство росіянина Дениса Вороненкова – стали викликом для команд підсумкових програм. В обох випадках влада, не чекаючи не те що кінця, а навіть початку розслідування, впевнено заявила про «руку Москви». Те, що обидві події стались в один день, полегшило політикам завдання – картина була настільки жахливою та тривожною, що твердження про зв’язок між вибухами на Харківщині та пострілами в центрі Києва, або, принаймні, причетність до  них російських спецслужб мало хто піддавав сумніву. В такий спосіб владі, й силовикам зокрема, вдалося уникнути відповіді на самоочевидне питання: чому рука Москви так легко сягає Харківщини та центру Києва?  І телевізійники значною мірою в цьому їм допомогли.

«Напередодні вбивства протягом кількох днів у російській пресі, переважно в інтернет-сегменті, активно розкручували тезу про те, що Вороненкова в Україні вб’є зла хунта. Потім, як відомо, кілером виявився колишній нацгвардієць. Як то кажуть за порєбріком, «Совпадение? Не думаю!», – в цю мить на обличчі ведучого програми «Час. Підсумки тижня» на 5 каналі Віталія Гайдукевича промайнув промінчик усмішки, що засвідчив, наскільки задоволений він своїм дотепом. Адже він уже знає, хто винен, і формулює питання, які звучать радше як риторичні: «Чому Вороненкова не берегли за програмою захисту свідків? Скільки колишніх, а подекуди й чинних військовослужбовців, нацгвардійців, СБУшників є так званими російськими консервами, які завербовані, просто лише чекають наказу? Хто буде наступною жертвою? Що робити, аби їх усіх знайти і знешкодити? Всі ці питання на поверхні, а відповіді де?».

Тут бракує не лише відповідей, але й ще декількох важливих запитань. Наприклад, яким чином убивця, будучи фігурантом кримінальної справи й перебуваючи в розшуку, потрапив до Національної гвардії. Напевно, це питання надто незручне, тому увага до особи вбивці мінімальна: його навіть не називають на ім’я, в сюжеті Анни Мірошниченко лише зазначено, що це «колишній військовослужбовець Нацгвардії України з посвідченням учасника бойових дій у кишені». Можливо, якби вбивці приділили більше уваги, наблизились би й до відповіді на риторичне запитання про кількість «консервів». І, до речі, за програмою захисту свідків Вороненкова не захищали, бо в Україні її немає; натомість, гарантований законом важливому свідкові захист – озброєний охоронець – у росіянина був (і навіть два – один із них залишився з дружиною). Чому цього виявилось замало? Можливо, на це питання мали б відповідати експерти-криміналісти. Проте – попри ліричний настрій, створений у сюжеті за допомогою сумної музики та ритмічного чергування синхронів Вороненкова – 5 канал вочевидь більше цікавить констатація самоочевидної вини (а заодно і всесильності) Кремля, ніж помилок України, які призвели до трагедії.

«У Києві вбивство Вороненкова вже порівнюють із не менш зухвалим убивством російського журналіста Павла Шеремета, – розповідає Анна Мірошниченко, не уточнюючи, хто саме порівнює – Теж у центрі столиці. Ця справа не розкрита і досі. Крім того, день убивства екс-депутата символічно збігся з річницею смерті російського емігранта Бориса Березовського». Ще більше містичного флеру сюжетові додає прикінцевий синхрон Вороненкова, в якому він буквально передбачає своє вбивство. Паралелі між двома вбивствами – це велика натяжка: чи то авторчина, чи то тих «у Києві», на кого вона забуває послатися. Зауважмо, що у «Великій політиці», що вийшла напередодні в ефірі 5 каналу, «кремлівсько-путінський» слід у вбивстві Вороненкова також розглядався як безальтернативний.

Оксану Соколову у «Фактах тижня», натомість, зацікавило чимало подробиць відеозапису моменту вбивства, який вона продемонструвала глядачам: «…кілер холоднокровно робить свою роботу. Навіть охоронець не встиг нічого вдіяти. Причому стріляти він починає, коли вже все скінчено. В цій історії все суцільний шок. Чому українські силові структури належним чином не охороняли такого важливого свідка? Чому кілер ішов фактично на вірну смерть? Адже з цього місця в Києві ні втекти, ні виїхати, скрізь затори. Чому він не знешкодив охоронця першим? Фактично не тікав і дозволив себе застрелити. І якщо це дійсно помста Кремля перебіжчику, то чому її виконавці так вільно почуваються в центрі Києва?». Відповіді на ці питання – або, принаймні, пошуки відповіді – мали би бути в сюжеті Сергія Смальчука:

Тут набагато більше уваги до обставин убивства, а також коментарів свідків і обізнаних людей. Обізнані, звісно, росіяни: Ілля Пономарьов, який був головним коментатором цієї трагедії в більшості ЗМІ, та телеведучий Євгеній Кисельов. Вони у два голоси розповідають про російський бекґраунд Вороненкова, а потім – голосом Кисельова – роблять висновок: «Разумеется, первая мысль – российские спецслужбы. Его убийство посреди города, в самом центре  Киева, воспринимается как такая показательная казнь отступника». Після цього на користь «кремлівської» гіпотези висловлюється й колишній російський урядовець, а зараз опозиціонер Володимир Мілов, який називає Вороненкова «занозой в боку»: мовляв, міг зайвого наговорити на суді щодо державної зради Януковича.

«Втім, це лише одна із версій, яку розглядають і українські слідчі. Та Вороненков дуже добре знався на закуліссі російської політики загалом і міг багато розповісти не лише про Крим та Донбас», анонсує Оксана Соколова другу частину теми. Тут детальніше йтиметься по вбивцю, якого – на відміну від 5 каналу – називають на ім’я: Павло Паршов. Дії кілера коментує журналіст Олег Єльцов, характеризуючи їх як професійні. Втім, там, де компетентних коментаторів Сергієві Смальчуку бракне, він вдається до звичного «кажуть у соцмережах»:

«Навколо охоронця теж виникне безліч суперечок і питань. Інтернет-користувачі зауважать: кілер підходить до жертв і, схоже, щось каже. І після того, як вони озираються, стріляє. Спершу в Вороненкова, потім намагається нейтралізувати пострілом захисника. Хоча логічно було б навпаки». Чи справді необхідно, описуючи те, що можна побачити на відеозаписі, посилатись на анонімних «інтернет-користувачів»?

Посвідчення учасника бойових дій, яке було при собі в Паршова, журналіст ICTV порівнює з «візиткою Яроша», принагідно переходячи до версій, озвучених у Росії (також не зрозуміло, ким саме): «…про те, що вбивство Вороненкова – провокація українських спецслужб, у Росії заявлять одразу. Інша версія росіян – вбивство з ревнощів: мовляв, замовником міг бути екс-чоловік Максакової, відомий у Росії кримінальний авторитет. Та це більше нагадуватиме спробу відвернути увагу». Євгеній Кисельов, з’являючись знову, каже, що ця версія «пахнет дерьмом», а Віталій Портников – черговий коментатор-журналіст у цьому сюжеті – припускає, що документ УБД мав засвідчити, що вбивство є внутрішніми українськими розбірками. (Щоправда, цій версії бракує відповіді на ще одне важливе запитання – як Паршова переконали принести себе в жертву?). Про найцікавіше – яким чином Паршов опинився в Нацгвардії – лише одна фраза: «…у 2015 році якось примудрився вступити добровольцем до батальйону Донбас, щоправда, з Найгвардії він звільнився за півроку до вбивства». Хто й чому взяв людину, що перебувала в розшуку, в Нацгвардію, і яким чином він отримав УБД, якщо не був на фронті – очевидно, менш цікаві питання, ніж те, як іще російські та українські журналісти-політики можуть обґрунтувати безальтернативність версії «руки Москви».

Портников і Пономарьов упевнено говорять про те, що Паршов був агентом ФСБ, а автор сюжету посилається на «дані, які здобули правоохоронці»: мовляв, чоловіка завербували ще 2011 року. Чергуючи коментарі Пономарьова, Кисельова і Портникова, Сергій Смальчук вибудовує, знову ж таки, однозначну картину розправи над «зрадником», яка увінчається шок-деталлю: «Вороненкова вбили в той самий день, коли у Лондоні за таємничих обставин був знайдений повішеним Борис Березовський».

Парадокс: телеканал, зорієнтований на сенсації та викриття, мав би шукати якраз незвичних версій того, що відбулося. Натомість, Сергій Смальчук і Оксана Соколова кільканадцять хвилин займаються тим, що, посилаючись на «експертів», «подейкування» та інші неконкретні джерела, доводять слушність тієї версії, що лежить на поверхні і була озвучена ще до початку слідства. А залучення до коментування журналістів, чиї судження засновані на інформації з відкритих джерел, перетворює сюжет із розслідування на подобу прес-клубу.

Чимало уваги приділили вбивству тижня й «События недели» на каналі «Україна». Втім, тут картина геть інша:

Замість журналістів експерти тут – справжні фахівці, які професійно розбирають те, що побачили на відео. Перш за все, це колишній спецпризначенець Сергій Асавелюк, добре відомий тим, хто спостерігав за подіями Майдану – тоді його запідозрили, а потім невдовзі перестали підозрювати в причетності до вбивств. Крім того, дії охорони Вороненкова аналізує експерт із безпеки Сергій Шабовта. На додачу до них у сюжеті Ірини Смірнової є коментарі екс-голови Служби безпеки України, а тепер опозиційного політика Валентина Наливайченка, а також радника міністра внутрішніх справ Зоряна Шкіряка. Все це люди, компетентні коментувати саме злочин, а не гіпотетичні мотиви Путіна чи генерала ФСБ Феоктістова.

На відміну від інших каналів, й версія «руки Кремля» в сюжеті «України» не подана як єдино можлива. Це було б добре, якби не вельми специфічний спосіб, у який озвучені альтернативи: «Может, политика, а может, бандитские разборки, говорят украинские спецы о самом убийстве Вороненкова. Не на камеру намекая, что он и сам был человеком непростым, замеченным в определённых кругах. А в 2007 году якобы каким-то образом перешедшим дорогу криминальному авторитету Севе Могилевичу. Дескать, пуля могла и оттуда прилететь». Цей пасаж передує коментарям Асавелюка, проте важко припустити, що колишній спецпризначенець став би просторікувати про Могилевича: це не його сфера. То хто ж тоді ті «специ», які висувають версію про бандитські розбірки? І чи є бодай якісь докази причетності Вороненкова до злочинних кіл?

Цікава й інтерпретація моменту причетності Паршова до Національної гвардії. Ірина Смірнова сміливо припускає: «Паршов, чью личность подтвердила и его мать, основные навыки обращения с оружием, по всей видимости, получил, пока служил в Нацгвардии. Он даже на дело пошёл с удостоверением участника боевых действий. Наверное, на случай непредвиденной проверки на улице». Із дещо пізнішого розслідування «Цензор.нет» ми знаємо,  що це не так: Паршов володів, щонайменше, бойовими мистецтвами і ножовим боєм, тож логічніше було би припустити, що він умів стріляти віддавна, ніж що його навчили цього в Нацгвардії. Що ж до другого припущення – що посвідчення УБД мало бути захистом у разі перевірки – воно, як бачимо, цілком суперечить конспірології, озвученій на інших каналах, що посвідчення мало бути аналогом «візитки Яроша», хоча сбігається з версією ще одного радника міністра МВС, Антона Геращенко, яку той озвучував раніше на більшості телеканалів .

Хоча під кінець сюжету авторка таки розглядає можливість «символічного» вибору кілера: «…выбор не был случайным. Ведь как хорошо звучит из пропагандистских рупоров – убийца украинец, родом из Севастополя. И ничего, что там не жил. В довесок участник АТО. Сама дерзость и брутальность исполнения заказа тоже, по мнению многих, спланированы». Від імені «многих» цю думку продовжує Зорян Шкіряк, а завершує свій сюжет Ірина Смірнова, як і її колеги з інших каналів, містичним акордом – мовляв, Путін у день убивства був на театральній виставі «Остання жертва».

У «ТСН.Тижня» «1+1» сумнівів щодо причини вбивства Вороненкова немає: тут його відразу називають одним із найрезонансніших політичних убивств в Україні:

Ба, більше, Алла Мазур уже в підводці впевнено називає причину вбивства: «Окрім утрати свідка у справі державного значення, ця страта показова. Вона покликана налякати потенційних послідовників Вороненкова, тих російських депутатів або чиновників, які спробують утекти в Україну або далі на захід». Розповідати історію докладніше доручили Сергієві Швецю, який у суб’єктивності та впевненості викладу, здається, перевершив навіть колегу Гайдукевича: «Будьмо реалістами і називаймо речі своїми іменами. Цього вбивства не могло не статись. Принаймні, замаху на вбивство. Надто вагомою та важливою була мішень, і чомусь надто доступною для вбивць». Характеристика, яку він дає Вороненкову, просто нищівна: «…замішаний у великих корупційних схемах ФСБ. Словом, знав багато. Саме володіння секретною інформацією допомогло йому отримати притулок в Україні, коли він утік із Росії через бізнесове переслідування Луб’янки». І далі: «…перебіжчик отримав громадянство України і став направо і наліво роздавати інтерв’ю про криваву сутність Путінського режиму. Сподівався, що публічність захистить його від помсти Кремля…». Здається, що кореспондент «ТСН.Тижня» краще за самого Воронкова знав про його потаємні думки.

Переходячи до причин убивства, Швець називає «руку Москви» першою версією, проте далі говорить про неї як про єдино можливу, бо «розслідувачі виходять із простого принципу очевидності: якщо щось плаває як качка, крякає як качка і виглядає як качка, то, найвірогідніше, це качка і є». А  раз так, то можна впевнено називати Паршова «завербованим шпигунами колишнім бійцем Нацгвардії», якого «вбивати до пуття не навчили». Чому так? Сергій Швець за допомогою колишного голови СБУ Ігоря Смешка знаходить відповідь і на це питання: «Чому найняли вбивцю-аматора? Відповідь несподівана, але цілком логічна: не вистачило грошей. Бо левову частку виділеного на вбивство гонорару організатори розпиляли між собою».

Впевнені припущення кореспондента «ТСН.Тижня» зринають на таку висоту, де можна вже, наприклад, приписати Паршова до міжнародного комуністичного інтернаціоналу, посилаючись на червоний колір його кросівок. Втім, далі Сергій Швець усе-таки озвучує «ще кілька версій, на які може вийти слідство»:

«..вбивство могли замовити пропутінські радикальні угруповання в Росії, аби зробити подарунок вождю. Могла бути група месників із «ДНР» та «ЛНР», для яких Вороненков теж ворог. Не можна виключати і замовлення на злочин від Віктора Януковича, роздратованого свідченнями загиблого. Малоймовірно, щоб розстріл організували колишні бізнес-партнери Вороненкова з огляду на широку суспільну увагу до нього». Зважаючи на те, що жодних джерел цих версій Сергій Швець не називає, логічно припустити, що вони – його власні. На додачу він називає те, що відбулося, «провалом» українських силовиків: «вбивство Вороненкова засвідчило, що система безпеки в нас не працює. Будь-яка людина, яка переходить на бік України, є вразливою… Легковажність у безпеці закінчується смертями, і нікому в нас сьогодні не можна дати гарантії спокою».

Авжеж, дивно було б вимагати від Сергія Швеця плакати над загиблим російським політиком. Але на прикладі висвітлення вбивства Вороненкова в «ТСН.Тижні» помітна одна особливість, яка стосується, хоч і не однаковою мірою, практично всіх тижневиків: журналісти наче забули, що йдеться про людину. «Зрадник», «перебіжчик» та інші саркастичні епітети на адресу загиблого, жонглювання припущеннями – так, наче й не важливо, що сталося насправді, адже і замовника ми вже знаємо (якщо крякає як Путін, значить, Путін), і про мотиви здогадались.

«Подробности недели» на «Інтері» починаються з убивства Вороненкова, яке й Олексій Ліхман відразу впевнено називає політичним:

Але акценти тут дещо інші, адже для «Інтера» головне – засвідчити некомпетентність українських правоохоронців. Задля цього ведучий згадує вбивство Шеремета – і не лише його: «Объяснения этого убийства от силовиков ровно такие же, как и после до сих пор не раскрытых убийств Павла Шеремета и Олеся Бузины. Главный официальный комментатор тоже не изменился – все тот же Антон Геращенко». І Ліхман, і автор першого сюжету Руслан Смещук наголошують на тому, що вбивство відбулося менш ніж у кілометрі до управління поліції. Зрештою, таким показовим, що аж діагностичним, є опис того, що відбулося після вбивства:

«Через несколько минут на месте появляются патрульные. Они крайне растеряны. Между убитым и ранеными – прямо по уликам, гильзам – ходят зеваки и снимают всё на телефоны. Они же сообщают полицейским о том, что киллер жив. Сами копы этого не заметили. Только после этого полицейские крайне непрофессионально поднимают и переносят раненого. А периметр, наконец, берут под охрану и оттесняют прохожих». Непрофесійність поліції – одна з головних мантр інтерівського тижневика.

Проте саме упередженість до МВС, хоч як це парадоксально, йде «Інтеру» на користь, адже «Подробности недели» виявляються єдиним тижневиком, що зосередився на пошуку відповіді на питання: чому Паршов служив у Нацгвардії?

По відповідь звернулись до Анатолія Виногродського, який командував батальйоном «Донбас». Той підтвердив: Паршов у нього служив, на фронті не був, утік, був звільнений за дезертирство. «Оказывается, новобранцев в Нацгвардию никто не проверял. Теперь – будут. Это уже обещает советник министра внутренних дел в фейсбуке. Там же Антон Геращенко заводит свою любимую песню – о лагерях диверсантов. Мол, Паршов – российский шпион, который прошёл спецподготовку в особом центре, основанном ещё при Сталине. Причем откуда вся эта информация сразу появилась у Геращенко, непонятно. Опросить Паршова он явно не мог, ведь тот находился в коме», – кепкує автор сюжету. А одна з улюблених коментаторів «Інтера», криміналістка Анна Маляр, стверджує, що вбивця, судячи з відео, діяв не як професійний кілер, а як емоційний месник. Лише під кінець автор згадує про версію замовного вбивства ФСБ всерйоз, хоча потім знов повторює: мовляв, правоохоронці не дають інформації, «и даже Антон Геращенко» не відкриває подробиць.

Ось коли Вороненкова стає по-справжньому шкода. Мало того, що тебе вбили на чужій землі: за три дні по смерті тобою скористались «Подробности недели», щоб у черговий раз дріб’язково дошкулити Арсену Авакову та його оточенню…

Ця тенденція простежується і в наступному епізоді: розмові з Сергієм Власенком, нардепом від «Батьківщини», якого Олексій Ліхман представляє як «опытного депутата и опытного юриста», та Іллею Пономарьовим, ще одним російським опозиціонером, який допомагає українській владі. «Как так могло получиться, что Антон Геращенко снова становится основным спикером по делу о резонансном убийстве? – запитує Ліхман Власенка. – Хочу напомнить, что дело ведет даже не МВД, а прокуратура. Откуда у него информация?». У відповідь на це питання Власенко звинувачує Геращенка в піарі: «не завжди можна вірити пану Антону, тому що він використовує навіть ту інформацію, яка в нього є, в політичних цілях з метою політичних маніпуляцій». Втім, нардеп двічі повторив, що Геращенко, на його думку, таки має доступ до інформації про слідство:

Після того, як Власенко повторив це вдруге, Ліхман мерщій передав слово Іллі Пономарьову. Проте той не просто не виправдав сподівань, а дав ведучому справжнього ляпаса:

«Я, вообще, даже удивляюсь, как вы всё время хотите заниматься самоедством и говорить о непрофессионализме ваших правоохранительных органов. Мне кажется, что надо порадоваться, что так быстро появилась информация о личности убийцы, и отдать должное героизму охранника, который смог убить киллера и тем самым сделал доступной эту информацию». Розгублений Ліхман почав виправдовуватись, мовляв, «нам еще жить в этом городе». Пізніше на цю репліку відреагував Власенко, сказавши, що «професіоналізму правоохоронних органів ми не побачили». І хоча окремий сюжет у «Подробностях недели» був-таки присвячений бекґраунду Вороненкова та можливим іншим, окрім помсти Путіна, версіям причин його вбивства, левова частка уваги і в журналістських матеріалах, і в дискусії була присвячена саме критиці правоохоронців.

Як ми вже сказали, випуск «Подробностей недели» почався з теми вбивства Вороненкова. А ось ситуація в Балаклії йде в програмі значно пізніше, після висвітлення теми блокади окупованих територій та розмови з Юрієм Бойком (так-так, ви правильно прочитали!). Навіть у прямому включенні з Балаклії кореспондентка Світлана Шекера знайшла спосіб уколоти ворога власників телеканалу, МВС та міністра Авакова - наголосивши: «Орудуют мародёры. Только двоих сегодня задержала полиция». Загальну кількість мародерів журналістка, звісно ж, не називає, та й навряд чи може знати, але глядачі розуміють, що два – це мало.

Крім того, «Інтер» став єдиним каналом, що відверто – майже прямим текстом – поставив під сумнів версію влади щодо причин вибухів на балаклійському арсеналі. «Почему произошёл пожар в Балаклее на самом крупном арсенале страны, сейчас расследуют, – каже Олексій Ліхман. – Пока официальная причина – диверсия. ЧП в Харьковской области далеко не первое подобное в Украине. Взрывы на арсеналах, к сожалению, стали уже привычным делом…». Далі ведучий перелічує подібні випадки, що стались кілька або навіть кільканадцять років тому – в Бахмуті, Новобогданівці, Лозовій.  «Ну, и совсем недавний пожар на складе боеприпасов в прифронтовом Сватове в 2015 году. Тогда погибли два человека, а сам город ощутимо пострадал. Главной версией случившегося тоже назвали диверсию», – завершує він, вочевидь не роблячи різниці між пригодами, які стались до 2014 року та після початку війни.

Зрештою, сказавши «А», слід казати й «Б»: озвучувати версії, що могли би становити альтернативу офіційній. Це намагається зробити ICTV. «Це найбільша за історію подібних надзвичайних ситуацій у країні. Що ж спровокувало вибухи? Оскільки зовсім поруч фронт, відразу виникла версія ворожої диверсії. Але, може, є й інші потаємні причини», – говорить на початку програми Оксана Соколова, підводячи сюжет Сергія Антонова.

Описавши трагічну картину руйнувань та евакуації, журналіст дає слово волонтеру Віталію Паничу, який стверджує, що всі знали – подібна катастрофа була лише питанням часу, адже у снарядів, які зберігались на складах, скінчився термін придатності, а зберігались вони просто неба. Й програму їхньої утилізації зупинили, коли почалась війна.

Озвучивши офіційну версію – мовляв, прилетів безпілотник і почались вибухи – автор по черзі дає слово спочатку військовому керівництву, яке наполягає на диверсії, а потім зауважує, що «прем’єр-міністр, який приїхав до Балкалії, схоже, не схильний усе списувати тільки на безпілотники». У синхроні Гройсмана лунає нове слово: недбалість. А також згадка про те, що це була «не перша спроба туди потрапити». «Хто ж відповість за все це? Люди з великими зірками на погонах, які, можливо, не давали грошей і сучасну техніку? Чи буде все як завжди? Українська історія після розслідувань подібних ситуацій знає покарання тільки офіцерів середньої ланки», – риторично завершує Сергій Антонов, але на цьому тема не закривається – її продовжують у студії з експертом Олегом Ждановим. У підводці до розмови Оксана Соколова, як і її колега з «Інтера», перелічує випадки вибухів на складах боєприпасів, починаючи з 2003 року, проте наголошує, що вперше про диверсію зайшлося 2015 року у Сватовому: «…про сигнальну ракету, що нібито запустили на територію частини, але врешті комісія теж пристала на версію халатності».

Перш за все, Олег Жданов вщент розбиває версію про безпілотник, стверджуючи, що невеликий дрон не міг би підняти достатнього заряду вибухівки, а великий був би помічений силами протиповітряної оборони. «Можливо, не варто будувати конспірології, а шукати причини там, де й завжди – у безгосподарності? – веде далі Оксана Соколова. – Але експерти і в Харкові, і в Києві кажуть, що саме цей об’єкт був таки спланований і доглянутий за всіма правилами, а характер вибухів, оцих неймовірних вертикальних феєрверків, свідчить про спланований підпал, причому одразу в кількох місцях. От тільки для чого?». Зауважмо, що експерти не названі, а коментарі очевидців у сюжеті Сергія Антонова, що передував цій розмові, змальовували дещо менш ідилічну картину. Проте Олег Жданов озвучує нову версію: «…скорее всего, когда подошла очередь вывоза очередного хранилища боеприпасов… руководство, зная, что там есть огромная недостача, вот таким образом могло решить и списать эту недостачу». Ведуча ж додає до цього, що краще б підтвердилась саме ця версія – мовляв, це краще, ніж якщо виявиться, що силовики пропустили диверсію.

«События недели» коментують цю тему стримано – вже традиційно для болючих тем, які безпосередньо не зачіпають інтересів корпорації Ріната Ахметова. «Практически сразу же главный военный прокурор заявил, что причиной пожара стала диверсия», – без жодних коментарів констатує у підводці Олег Панюта.

У сюжеті Віталія Литвина чуємо історію про попередню спробу диверсантів підпалити склад у Балаклії: «В 2015-м диверсанты использовали квадрокоптеры, оснащённые средствами для разбрасывания зажигательной смеси. Тогда беспилотники были сбиты. В этот раз произошедшее вновь называют диверсией, и почерк, мол, похожий». Військовий експерт Сергій Грабський коментує цю версію як правдоподібну. Ба, більше, він завзято спростовує іншу версію, яку, за словами Віталія Литвина, «распространил ряд СМИ» (яких?):

«…мол, таким образом кто-то пытался замести следы масштабных хищений.

Сергій Грабський: Розкрадання чого? Кольорових металів? Вибачте, боєприпаси такого калібру і такої ваги не є метою для розкрадачів. Вивезти машину боєприпасів третьої категорії, яка в принципі не потрібна – це дуже важко. Тому що я наполягаю на тому, що задіяні були досить сейозні заходи безпеки і контролю». Тож, попри те, що Віталій Литвин говорить про складність встановлення причини вибухів, сам він щодо неї, видається, сумнівів не має.

«Удар з тилу». Так називає події в Балаклії «ТСН.Тиждень» «1+1». Тут явно немає сумнівів у тому, що це – прояв війни, а не недбалості чи спроби приховати злочин. Алла Мазур говорить про те, що війна «увірвалась у глибокий тил» і стверджує, що українська армія зазнала величезних втрат, які є таємними, але «надто суттєвими».

Що, в принципі, суперечить заявам армійського керівництва, зокрема міністра оборони, який стверджував, що більшість утрачених боєприпасів однаково були непридатними для використання, тому обороноздатності вибухи не зашкодять. «Отже, влада каже про диверсію і буде шукати безпосередніх виконавців злочину. У найширшому ж сенсі винні всі ті, хто не оцінив рівень загрози і хто не зміг її відвернути», завершує ведуча. Авторка репортажу з Балаклії Ганна Бока ефектно змальовує тамтешні жахи – руйнування, мародерство й евакуацію. Переходячи до версій, вона спершу, не називаючи конкретних джерел, переказує історію диверсій у Балаклії, а потім додає:

«Авторитетні військові чини, які не захотіли говорити на камеру, дійсно не виключають диверсію. У приватній розмові вони нам казали: заслані козачки, а ще халатні чиновники при високих посадах – ось де головна причина такого масштабного підриву. Бо ж оцього колючого паркану й оцих благеньких спостережних пунктів давно замало, коли країна переживає складну гібридну війну. Більше того, місцеві, які спілкуються і навіть дружать зі службовцями на складах, кажуть: ворога шукати треба не тут, а отам, всередині». Далі вона перелічує попередні вибухи на складах, починаючи з 2003 року, і каже, що «не завжди винними були диверсанти, хоч офіційно жадібність і недбалість керівництва в судах не доведена». Та додає, знову ж таки, посилаючись на неназваних «військових зі стажем», що цього разу все-таки, напевно, винна Москва.

Нотацію владі, народу, військовим та всім, хто слухав, прочитав і ведучий тижневика на 5 каналі Віталій Гайдукевич. «Якщо спиратися на тих свідків, які нібито бачили безпілотник, то перший і головний висновок: все ж таки в країні триває війна. Ворог у цій війні підступний, зухвалий і не обтяжений мораллю, а значить, якщо сьогодні змогли підпалити склади з арсеналом, завтра можуть висадити в повітря будь-що і будь-де. В країні, де заради чеченської війни обвалили дев’ятиповерхівку у своїй столиці зі своїми людьми, гальм немає. Так, безумовно, слідство має перевірити всі інші версії, стосовно недбальства банального також. Але, хоч якою була причина ситуації в Балаклії, Україна має розуміти, власне, як цьому запобігти, як протидіяти подібним речам, тому що набагато дешевше і ефективніше протидіяти і запобігати, ніж потім ліквідовувати», прорік він на початку програми «Час. Підсумки тижня», підводячи сюжет Сергія Барбу.

Як кажуть у народі, «умер-шмумер, головне, щоб здоровий був». Виходить, навіть якщо йдеться про недбалість (а звідки взагалі ця версія у Віталія Гайдукевича?), то все одно потрібно щодня боятись підступних ударів кривавого Путіна, який не зупиниться ні перед чим.

З тим, що російська влада є сильною, агресивною, підступною та не обтяженою моральними принципами, не посперечаєшся. Без сумніву, за бажання путінські спецслужби, що мають в Україні безліч агентів, зокрема й добре законспірованих, можуть убити кого завгодно й висадити в повітрі що завгодно. Проте в тому, як частина тижневиків висвітлювала вбивство Вороненкова та вибухи в Балаклії, ми бачимо небезпечний слід «постправди»: мовляв, не важливо, що сталось насправді, важливо те, що це могла бути рука Москви, всюдисуща і всемогутня. (Або ж навпаки – навіть якщо це й диверсія, все одно потрібно говорити про недбалість.) Зрештою, обидві крайності – як списувати на Путіна все погане, що відбувається в Україні, так і заперечувати таку можливість – є однаково небезпечними, адже позбавляють журналістів та їхню аудиторію необхідності шукати істину. Яка, нагадуємо, попри все, існує. 

comments powered by Disqus