Тарас Шевченко: Роздержавлення ЗМІ — це звільнення журналістів із рабства

Тарас Шевченко, medialaw.org.ua

На єдиному в жовтні парламентському пленарному тижні в народних депутатів знову не дійшли руки до розгляду законопроекту №1123 «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». Попри понад мільярд гривень щорічних бюджетних витрат на утримання державних і комунальних видань, депутати не поспішають приймати закон про роздержавлення ЗМІ.

На думку директора Інституту медіа права Тараса Шевченка, парламентарям цього разу просто забракло часу для розгляду питання – на відміну від 2013 року, коли депутати свідомо «провалили» законопроект. Інститут медіа права, як і більшість інших медійних громадських організацій, кілька років поспіль роз’яснює необхідність роздержавлення та добивається ухвалення закону. В цій розмові з Тарасом Шевченком ми нагадуємо всі ключові аспекти реформи.

— Пане Тарасе, чому, на вашу думку, депутати не встигли проголосувати за закон «Про роздержавлення ЗМІ» минулого тижня? Брак політичної волі, саботаж чи щось інше?

— У порядку денному на четвер (8 жовтня. — Ред.) законопроект стояв 15-м, а депутати встигли проголосувати лише за 12. Отже, не вистачило години роботи. Не думаю, що це було зроблено навмисно, питання в тому, що депутати не ставлять його в розряд пріоритетних й не горять бажанням розглядати цю тему.

У 2013 році питання роздержавлення було провалено свідомо. Тоді партія «Свобода» відмовилася голосувати за закон, оскільки вони контролювали низку ЗМІ в Західній Україні. Нам довелося починати всю роботу з початку й ось зараз ми дісталися фіналу.

— Який механізм роздержавлення передбачений законом, який ви підтримуєте?

— Пріоритет — це приватизація ЗМІ колективом видання та продовження самостійної роботи. В пільговому режимі ми залишаємо їм приміщення та ще кілька матеріальних стимулів для того, щоб вони працювали й надалі.

Другий шлях — це перетворення ЗМІ на вісник, який не міститиме журналістської складової. Там публікуватиметься лише офіційна інформація, що, по суті, виводить його з розряду ЗМІ.

Приватизацію на відкритому конкурсі може здійснити лише орган влади, якій заснував видання. Щоправда, нинішня система подвійної реєстрації ЗМІ ускладнює цю процедуру, тому в законі доводилося прописувати різні варіанти реформування і, ймовірно, ці норми доведеться доповнювати.

Останній варіант — це закриття медіа.

— Як саме відбуватиметься приватизація видання трудовим колективом? Який відсоток медіа, за вашими підрахунками, готові до такого варіанту?

— На першому етапі колектив має зібрати підписи та звернутися до Кабміну з проханням дозволити їм приватизувати медіа колективом. За попередньою інформацією, таких ЗМІ десь 45–50 на рівні районних видань, що складає 10 % від регіональної преси. Ці колективи дуже зацікавлені долучитися до цього процесу першими. Зазвичай вони або зовсім не отримують, або отримують державне фінансування на мінімальному рівні та самостійно заробляють гроші.

Ймовірно, що цим шляхом скористаються до 30–40 % регіональних видань. Далеко не всі дрібні ЗМІ знають, як виживати самостійно, не вміють продавати рекламу й досі залишаються достатньо радянськими. Нічого, крім оспівування влади, вони продукувати не можуть. Слабкі регіональні видання все одно помирають, цей закон — шанс для них отримати нове життя.

— Чи вдасться проголосувати закон принаймні цього року? Чому депутати не мають такої зацікавленості?

— По-перше, політики мають достатньо велику повістку, від якої залежить як безвізовий режим, так і надання фінансової допомоги. Незважаючи на те, що цей пункт прописаний у коаліційній угоді й у ньому зацікавлена Рада Європи, в депутатів є багато інших надважливих питань, які потрібно вирішити якомога швидше.

З іншого боку, віддавати медіаресурси, навіть коли вони не надто впливові, нікому не хочеться. Політики й самі не надто розуміють потенціал цих ресурсів, тому міркують категоріями «якщо є, то хай і залишається» та «сякий-такий піар». Насправді впливовість цих медіа надзвичайно низька.

Закон у цілому змінює філософію засобів масової інформації. Велика кількість державних видань досі мають невиправдану ринкову перевагу перед комерційними виданнями. Наприклад, приватні наукові журнали в країні не ростуть, оскільки наукові заклади не зараховують публікації в них до кандидатського мінімуму. Якщо більш-менш цікавий приватний «Юридичний журнал» цього статусу так і не отримав, «Вісник Верховної ради», «Вісник Конституційного суду», «Вісник Верховного суду», «Вісник ЦВК», «Віче» — всі цей статус мали.

Абсолютно штучна конкуренція, ще й коштом платників податків. А це приблизно мільярд гривень на рік!

— З одного боку, ви кажете про добровільну реорганізацію ЗМІ, з іншого боку — про економію мільярда гривень. Роздержавлення все ж таки буде обов’язковим?

— Перший рік процес буде пілотним і цілком добровільним. Ми подивимось, як працюватиме закон, й будемо його вдосконалювати. Однак на другому етапі, на який відводиться два роки, реформування є обов’язковим. Якщо видання не визначить формату реформування, його буде закрито.

Головна проблема полягає в дуже заплутаній системі власності, оформлення редакцій, журналістів. Коли газету зареєструвала міська рада, потім створила або передала юридичній особі редакцію й право на видання, а журналісти частково отримують зарплати з різних джерел — це неможливо прописати заздалегідь. Якщо там ще якась схема з приватною особою або перепродажем, при якому держава досі сплачує гроші за утримання, — це взагалі така юридична плутанина, що не одразу зрозуміло, з яку боку її розплутувати.

Така заплутаність — один із наслідків неякісного закону «Про ЗМІ» в частині реєстрації медіа. Немає сенсу намагатися в цьому розібратися, скажу лише, як це вирішити одразу. В Одеському пакеті реформ запропоновано скасування реєстрації ЗМІ, вони переводять у розряд комерційних підприємств і діють за спільними для всіх законами.

Наразі ж для кожної заплутаної схеми доведеться прописувати окремий закон чи положення. До закону «Про суспільне мовлення», який ще остаточно не запрацював, уже двічі вносилися правки.

— Чи є запропонований закон досконалим?

— Цей закон писали не ми, хоча всіляко підтримуємо його та лобіюємо. Закон писав Микола Томенко, який спирався на напрацювання Національної спілки журналістів. У цій спілці, до речі, більшість саме за представниками державних та комунальних ЗМІ, тому спілка завжди ретельно дбає саме про інтереси комунальних і державних видань.

Ми розуміли вади законопроекту, але на нараді в Реанімаційному пакеті реформ вирішили підтримати його, оскільки наразі важливіше почати процес, ніж намагатися підготувати ідеальний текст. Пілотний етап реформування буде прекрасною нагодою, щоби подивитися, як працює закон, і внести необхідні правки.

— Як цей закон змінить життя пересічних журналістів у регіонах? У містах вони ще можуть знайти роботу в інших виданнях, а в ведмежих кутах країни що робити?

— Почну з відомого прислів’я: «Приватні газети можуть бути поганими, або хорошими. Державні газети бувають виключно поганими». Зрозуміло, що більшість приватизованих газет потрапить під контроль місцевих бізнесменів та олігархів і працюватимуть на їхній імідж. Але вони робитимуть це їхнім коштом, а не бюджетним.

Важливо позбутися практики, коли чинний мер чи загалом чинна влада піариться  бюджетним коштом.

— …Це все ж таки не відповідь, що робити звільненим журналістам, які не схочуть іти працювати на олігарха.

— Або створюйте спроможне ЗМІ й розвивайтеся без бюджетних грошей, або закривайтеся. В багатьох районах такі газети — єдине ЗМІ, якщо журналісти приватизують це колективом — вони зможуть змінити політичний розклад у регіоні. На центральному рівні ситуація складніша. Якщо журналісти «Голосу України» чи «Урядового кур’єра» вирішать самостійно видавати газету, їм буде набагато тяжче знайти свою нішу на вже дуже заповненому ринку видань. Однак сам факт того, що газета може закритися після приватизації, не може бути аргументом зберігати державні газети.

Автоматичного оспівування влади, якщо ти працюєш у державному ЗМІ, більше не буде. По суті, це звільнення журналістів від рабства.

У країні необхідно змінювати архітектуру медіабізнесу, медіаринку. Роздержавлення друкованих видань — лише маленький шматочок пазлу. Сам по собі він не змінить ситуації радикально. Але в контексті запровадження прозорості медіавласності та запуску суспільного мовлення — це абсолютно необхідний крок.

comments powered by Disqus