Карикатури із зображенням потонулого сирійського хлопчика: де етична межа?

Карикатури Charlie Hebdo

В одному з останніх номерів французького сатиричного журналу Charlie Hebdo вийшли карикатури про ставлення ЄС до мігрантів, у яких використано зображення загиблого сирійського малюка Айлана Курді, чиї фотографії нещодавно вразили весь світ.

На карикатурі під заголовком «Ласкаво просимо, мігранти» розміщено зображення мертвої дитини, над тілом якої напис «Так близько до мети». Поряд із дитиною зображено рекламний щит із клоуном та написом «Акція! Для дітей два меню за ціною одного». Інша карикатура зображує Ісуса, який ходить по воді поряд із потонулим хлопчиком. Малюнок має підпис: «Доказ того, що Європа християнська: християни ходять по воді — мусульманські діти тонуть». Карикатури викликали різку критику. MediaSapiens публікує думку медіаюриста Інституту масової інформації, який аналізує етичний та юридичний аспекти карикатур.

Нагадаємо, що 18 вересня головний редакторCharlie HebdoЖерар Б’яр отримав нагородуM100 MediaAward2015 року, присуджену його виданню за відстоювання ідеалів свободи слова. Після отримання нагороди він виголосив промову, в якій розповів, чому іслам часто стає темою карикатур видання.

Я не боюся крові й торкатися до трупів, так уже в мене нерви влаштовані. Але коли я побачив фото потонулого сирійського хлопчика, мені було дуже неприємно, мабуть тому, що це дитина. Можна уявити, що зараз відчувають родичі цієї дитини. Але редакції «Шарлі Ебдо» до цього байдуже.

Дискусія з приводу карикатур, у яких використано факт загибелі сирійського хлопчика, досить швидко вирвалася в ширший контекст: карикатуристи vs мусульмани, карикатуристи vs релігія, а також що малося на увазі в карикатурах. Але тут саме той випадок, коли деталі фактологічної основи карикатури мають дуже велике значення, на яке мало хто звертає (або не хоче звертати) увагу. Хоча трагедія сирійської родини тут є найбільшою.

Навряд чи можна буде дійти всім до спільної думки щодо того, що хотів сказати аудиторії журналу автор карикатур. Це особисте право кожного читача — трактувати за власним розумінням зміст карикатур, і це природно. Хоча для карикатури з клоуном цілком логічним буде, зокрема, й такий варіант трактування: одержимі європейським достатком мігранти так ломляться до Європи, що їхні діти аж тонуть по дорозі. Але в даному випадку явно більше значення має не те, що хотів сказати автор карикатур, а той факт, що він використав у них історію про смерть конкретної дитини, яка щойно мала місце.

За сучасного рівня глобалізації та засобів масової комунікації родина сирійського хлопчика однозначно вже дізналася про карикатури зі ЗМІ або від знайомих. Тому цілком доречно говорити про вплив карикатур на цю сирійську родину.

З юридичного погляду є два постулати, які захищають цю сирійську родину від такого «вторгнення» в її життя одразу після жахливої трагедії: право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8 Конвенції про захист прав людини) та заборона катування, нелюдського або принизливого поводження (ст. 3 Конвенції). При цьому другий постулат узагалі не передбачає винятків, тобто таке поводження є неприпустимим у жодному разі. Два названі правові постулати являють собою легітимну мету, яка вимагає тимчасового обмеження свободи вираження, а простіше кажучи — встановлення заборони на появу таких карикатур хоча б на кілька місяців після смерті дитини (чи покарання за їх публікацію з порушенням відповідної заборони). Тут також можна було би розглянути інші види легітимної мети, як-от захист моралі, але перші два постулати вже є достатніми для обмеження появи карикатур, а інші види легітимної мети (мораль) — явно менш однозначні в сучасних умовах.

Творча свобода карикатуристів, звісно, також гарантована Євроконвенцією (ст. 10), але в неї є обмеження, зокрема для досягнення легітимної мети у формі захисту прав третіх осіб (родина дитини). Ця родина стала об’єктом суспільної уваги, але не за власним бажанням. Тому аргументів на користь негайного використання в творах історії цього трагічного випадку в гумористичному контексті не так багато.

Певні відповіді тут дає практика Європейського суду з прав людини, в якій хоч і немає цілком ідентичної за фабулою справи, але є подібні. У рішенні у справі «Компанія "Плон" проти Франції» (18.05.2004) Євросуд визнав правомірною тимчасову заборону публікації книги, яка зачіпала почуття родини екс-президента Міттерана (публікація мала місце одразу після смерті, коли родина ще перебувала у зрозумілому психологічному стані, й стосувалася спогадів особистого лікаря екс-президента про його боротьбу з раком в час перебування на посту). Звертаю увагу, що йдеться не про загиблу дитину, а про публічну особу, яка керувала однією з провідних держав і від рішень якої в хворобливому стані залежала вся країна. Подальшу заборону на публікацію книги вже через 9 міс. після смерті Міттерана Євросуд не підтримав, оскільки за такий час родина вже зазвичай встигає дещо змиритися з утратою.

У нашому ж випадку поява карикатур тим більше вважатиметься нелюдським поводженням, адже смерть дитини вміщується в гумористичний контекст, і впродовж принаймні півроку їх поява мала би спричинити юридичну відповідальність, якщо спиратися на практику Євросуду.

Але читаючи висловлювання прихильників появи таких карикатур, легко помітити, що практично всі вони або не помічають проблеми почуттів родини хлопчика, або просто ігнорують це питання. Простіше кажучи, окремим прихильникам абсолютної свободи творчості на родину в траурі начхати. Проте для них також є аргумент, умовно кажучи, більш раціональний.

Коли родичі дитини переживають надзвичайне горе від утрати й тут раптом з’являються жарти довкола факту її смерті,  їхня реакція може призвести до ще однієї трагедії: ніхто не виправдовує насильства щодо редакції чи карикатуристів, але люди в адекватному психологічному стані мають розуміти стані тих, хто не з власної волі потрапив у біду (тобто в неадекватний стан) і може агресивно повестися щодо тих, хто явно влазить у сімейну трагедію. І не завжди раціональні аргументи можуть стримати родичів загиблого, адже зі смертю дитини сенс життя може виглядати втраченим. Тобто, якщо порівняти негативи: з одного боку, ми маємо обмеження на бажання карикатуристів використати трагічну історію одразу ж після її появи, з другого — потенційний викид агресії від збожеволілих родичів.

І не треба розповідати, що карикатури привертали увагу до проблеми смертей біженців. Це маніпуляція, бо таку увагу вже привернула сама новина про смерть сирійського хлопчика, яка ще супроводжувалася фотографією. Дуже не хотілось би побачити в Україні карикатури, наприклад, на нещодавні смерті бійців АТО — наслідки можуть бути непрогнозовані.

Якщо вже комусь так хочеться посміятися зі смерті, варто почати з себе. Наприклад, заповісти поховати себе з надгробком у формі унітаза, робочого. Арт-критики просто шаленітимуть, це буде в мегатренді сучасного постмодерну. Головне, щоби їхні родичі погодилися на таку форму «увічнення» пам’яті померлого.

comments powered by Disqus