Редактор Charlie Hebdo Жерар Б’яр: «Ми маємо право критикувати Коран, бо, врешті-решт, це лише книга»

Фото: lavanguardia.com

Головний редактор французького сатиричного журналу CharlieHebdo Жерар Б’яр отримав нагороду M100 MediaAward 2015 року, присуджену його виданню за відстоювання ідеалів свободи слова. (У 2014 році цю нагороду отримала команда проекту YanukovychLeaks та Віталій Кличко).  Вручення відбулось 18 вересня у німецькому Потсдамі, під час конференції M100 Sanssouci Colloquim, що зібрала журналістів і політиків з усього світу для розмови про геополітичну ситуацію, війну в Україні, Сирії та роль медіа у поточних подіях. Промова Бяра викликала у присутніх на конференції неоднозначну реакцію. MediaSapiens наводить її повністю.  

Довгий час Charlie Hebdo був не дуже відомим виданням. Ми постійно повинні були стежити за фінансами, щоб забезпечити матеріальну незалежність, і всіляко намагались довести, що наші карикатури не є расистськими й не потрібно їх так трактувати. Після нападу на нашу редакцію ми перетворились на всесвітньо відомий символ. Ми стали героями, мучениками боротьби за свободу слова. Але ми не прагнули цього. Ми не хотіли бути героями. Ті цінності, які ми відстоюємо, є універсальними, й кожен може боротися разом із нами.

Ми маємо право критикувати Коран, бо, врешті-решт, це лише книга. Якщо книга стає політичним ученням для певної держави чи організації, - а Коран є таким для Мусульманського братства, - отже, ми маємо право її критикувати. Те саме стосується Біблії. У політиці все можна піддавати сумніву.

У конституціях багатьох держав є норми, що забороняють державі втручатися в релігію. У Франції, навпаки, релігії заборонено втручатися у справи держави. У Франції немає державної релігії, бо демократія не може існувати без секуляризму. Закони пишуться в такий спосіб, що їх можна критикувати та обговорювати. Натомість, релігія робить свої закони священними, себто такими, що їх не можна ні обговорювати, ні оскаржувати. Тому вона несумісна з демократією, й жодна держава з релігійною догмою не може бути демократичною. Така держава стає тоталітарною, адже релігію можна використати для знищення «невірних», або ж попросту опонентів.

У секулярній державі громадяни не визначаються за релігією. Ми критикуємо не конкретні релігійні погляди людей, а догму, яка на нас тисне. Це дратує релігійні організації, адже наша критику підриває їхній авторитет. Релігія заперечує блюзнірство, тож саме блюзнірство демократія повинна захищати як можливість критикувати догму за її авторитарність.

Багато демократів вимагають особливого ставлення до мусульман, спеціальних прав для них, зумовлених їхньою релігією. Вони наголошують на підвищеній релігійній чутливості цих людей. Та насправді те, чого вони добиваються – це апартеїд. Чому тоді не запровадити окремий транспорт для мусульман, окремі вулиці? Якщо ми так дбаємо про чутливість людей, то навіть наше твердження,  що смертна кара – це варварство, може образити прихильників страти у Сполучених Штатах Америки чи Канаді. Не можемо ми критикувати й транснаціональні корпорації, що обходять закони.

Зрештою, якщо ми такі чутливі, ніхто не має права називати Путіна маніяком-убивцею, адже це може довести до сліз його матір.

Якщо аж так дбати про чутливість, журналісти не матимуть роботи, хіба що розповідати про погоду. Чому релігійні принципи мають підноситись над правами людини? І якщо мають, то, виходить, вони є політичними принципами?

Та як діяти перед лицем загрози насильства? Я не знаю. Але впевнений, що ми не маємо піддаватись терористам. Якщо піддамося, покажемо, що терористи обрали правильну стратегію. Ми можемо боятись убивць, але не можемо дозволити їм вірити в те, що вони праві. 

comments powered by Disqus