Редактор The Financial Times Тоні Барбер: «Російська пропаганда зачіпає всі країни Європи»

Тоні Барбер, автор фото - Катерина Москалюк

Британський журналіст Тоні Барбер уперше побував в Україні 1985 року, працюючи спеціальним кореспондентом Reuters у Варшаві та Москві. Тоді йому було двадцять три. Минуло тридцять років, і тепер на посаді редактора відділу «Європа» газети The Financial Times Тоні Барбер має завдання пояснювати читачам, як сучасні політичні виклики впливають на майбутнє світу.

Він називає сім головних безпекових викликів, що постали перед Європою:

  • наслідки виборів у США;
  • єдність Європейського Союзу, що захиталася після Брекзиту, кризи в Греції та напруженої ситуації в Італії;
  • стосунки з Росією та війна в Україні;
  • ситуація на Балканах; криза мігрантів і біженців, зокрема в середземноморських країнах;
  • тероризм;
  • стан європейської економіки загалом — безробіття, непевність, із якими стикається молодь.

«Ці та інші проблеми змушують мене більше працювати», — каже Тоні Барбер. 25 травня він виступив на Львівському медіафорумі розповівши про уроки для медіа після виборів в США та Брекзиту, а потім відповів на кілька запитань MediaSapiens про роль медіа в європейській політиці.

Тоні, під час виборів у Франції багато медіа писали, що перемога Марін Ле Пен могла стати кінцем для Європейського Союзу. Наскільки виправданими були ці побоювання?

Не думаю, що Франція могла вийти з ЄС, як Британія — вона набагато сильніше пов’язана з Євросоюзом. Якби Ле Пен перемогла, це був би тривожний сигнал для фінансового ринку, загроза для демократії. Проте вона не виграла, і в її партії тепер чимало внутрішніх суперечок.

Чому виборці так охоче голосують за радикальних популістів, як-от Ле Пен?

Відповідь можна дати в контексті політичної системи цих держав. Франція — це президентська держава. Якщо в фіналі компанії є лише два кандидати, не дивно, що один із них набирає 30–40 % голосів. Проте французи мали особливі причини бачити Марін Ле Пен президентом. Вони відчувають, що їхня держава вже не має такого значення на світовому рівні, як тридцять років тому. Це почалося з об’єднання Німеччини та падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи. Франція ще з революції кінця XVIII століття вважала, що несе всесвітньо важливу місію. А тепер ніхто про неї не думає. Це великий сором для неї. До того ж ця країна досі відчуває наслідки колоніальних воєн.

Щоби зрозуміти ситуацію в інших державах, також потрібно знати історичний і політичний контекст. Наприклад, в Іспанії та Португалії немає популярних радикальних рухів; у Греції та Німеччині вони є, але не мають великого впливу. Натомість в Австрії їхній вплив дуже вагомий. Є гіпотеза, що ці рухи фінансовані Росією. Мені ніколи не траплялися конкретні докази того, що гроші з Росії йшли напряму до політичних партій європейських держав. Можливо, зв’язки є, але не такі очевидні. Свідчень політичної підтримки та пропаганди з боку Кремля набагато більше.

Чи маєте ви докази того, що Росія провадить пряму пропаганду в Європі?

Бачу їх щодня й навіть щогодини. Російська пропаганда зачіпає всі європейські країни. Запускаються фейкові історії, як-от про напад на російську дівчинку в Німеччині. Багато неправдивої інформації супроводжувало президентські вибори у Франції. Треба розуміти, що праві рухи мають свої причини бути проросійськими. Радикальні партії наголошують на дружніх стосунках із Росією, щоби висловити своє незадоволення економічними проблемами, ситуацією з мігрантами та корупцією, й показати виборцям, що відрізняються від традиційних партій. Проте це не означає, що якщо вони прийдуть до влади, то зроблять усе, що обіцяють. Проросійські настрої достатньо сильні в усій Європі й зростають зі сходу на захід. Ідеться не про окремі партії, а про значну частину політикуму цих держав. У Франції під час виборів більшість кандидатів були за дружбу з Росією, й лише Макрон був скептиком.

Чому європейці так підтримують Росію?

Кожна країна має свої причини. В Італії санкції проти Росії зачіпають інтереси великих нафтогазових компаній. Якщо рухатися зі сходу на захід, питання безпеки стає менш важливим. В Іспанії, Португалії, Ірландії люди не бояться Росії — вона дуже далеко. Австрійці та угорці теж не надто бояться, бо історично російські війська йшли на північ Європи, а не в центр. А для Польщі та Естонії це пряма загроза.

Чи можуть журналісти якось уплинути на настрої європейців?

Залежить від виду журналістики. Італійська головна опозиційна партія — «Рух п’яти зірок» — в останні два роки зі звичайної перетворилася на дуже проросійську. Завдання репортера, який пише про це, — розповісти, чому так сталося, поговорити з людьми, довідатися про фінансові зв’язки лідерів партії. Аналітики мають пояснити, добре це чи погано. Наступного року в Італії будуть вибори, й ми побачимо, наскільки журналісти встигли засвоїти уроки Брекзиту й президентських виборів у США.

Деякі журналісти під час американських виборів зробили свою роботу дуже добре. Можливо, вони не помітили деяких деталей під час президентської кампанії, зате потім провели чудові дослідження про те, як працює Білий дім за нового президента. Для боротьби з фейковими новинами медіа створюють окремі підрозділи перевірки інформації. Ця тенденція виникла в Америці вісім років тому, а тепер поширилась у Скандинавії, Франції, Німеччині. Ми у Financial Times теж маємо такий відділ. Це один зі способів боротьби з брехнею, поширюваною політиками.

Добрий приклад для мене — The Washington Post: газета, що мала останнім часом великі фінансові проблеми, поки її не викупив засновник Amazon Джефф Безос. Заплатив за неї і сказав: робіть якісні розслідування. Ось вони й роблять. За такою висококласною журналістикою майбутнє.

Чи адекватно, на вашу думку, українські журналісти висвітлюють для своєї аудиторії ситуацію в Європі?

Думаю, вони стараються. Проте Євросоюз — дуже складна й велика організація. Потрібно багато часу, щоб у ній розібратись, і краще бути безпосередньо в Брюсселі та спостерігати за всім, що відбувається. Це набагато більше, ніж перемовини двадцяти семи держав. Українські медіа працюють якісно, хоч це й нелегко в таких умовах, коли чверть століття відбуваються регулярні драматичні зміни. Велика революція три роки тому, анексія Криму, інтервенція на сході — це аномальні речі, які впливають на те, як журналісти оцінюють світ і говорять про нього.

Із червня українці зможуть їздити до Європейського Союзу без віз. Для українських медіа це одна з головних тем. А чи пишуть про це європейські видання?

Важливо, що безвізовий режим стосується туризму, а не роботи. Це не те саме, що сталося 2004 року, коли громадяни держав — нових членів ЄС — отримали можливість не лише подорожувати, а й працювати й жити в інших країнах. Думаю, реакція європейців має бути спокійною та привітною. Більше проблем було, коли два роки тому до Європи масово поїхали біженці. Це не лише наслідок війни в Сирії, а також економічна міграція з усієї Африки та Азії. Ситуація в Україні докорінно інша, тому проблем не має бути.

Ви були кореспондентом у Росії та Польщі ще до розпаду Радянського Союзу. Чи ваші уявлення про майбутнє України тоді були дуже відмінними від того, що сталося?

Я багато разів відвідував Україну вже після проголошення незалежності. В перші роки комуністичне минуле було відчутне в усіх сферах життя, особливо в тому, як влада підходила до керування державою. Революція гідності стала свідченням того, що з’явилася національна ідентичність, здатна об’єднати людей із різними мовами та релігіями. У більшості західних країн все одно, якою мовою ти говориш і яке маєш походження — ти все одно гідний член суспільства. Це гарантія демократії, й в останні роки ці процеси почалися в Україні.

Як може змінитися Європа за п’ять років?

Не сподіваюся, що найбільші проблеми будуть вирішені. Мігрантська криза матиме наслідки ще десятки років. Думаю, що ситуація на Балканах теж тільки погіршуватиметься. Америка і Європа точно житимуть, що ж до Росії, то хто може знати? Тут нас може чекати несподівана розв’язка. Періоди репресій та диктатури в історії Росії чергуються зі свободою; останній такий період був за часів Горбачова і Єльцина. Одного дня це точно повернеться. Але не думаю, що за п’ять років.

Фото Катерини Москалюк та Ірини Роговик

comments powered by Disqus