Reality-війна

3s.tv

«Іловайський котел» став певним переломом не лише для АТО, не лише для української влади, яка зараз змушена буде під тиском обставин визнати реальність війни з державою-сусідом, а не тільки з терористичними організаціями, але й для українського медіапростору.

Прямі включення із зони бойових дій, усі дзвінки бійців у студії телеканалів, новини про техніку, її кількість, її стан, переміщення військових і так далі — все це телеканали бездумно видавали своєму глядачу, увага якого до новин у країні не згасає ось уже майже рік. Ми фактично отримали війну в прямому ефірі, захопливе реаліті-шоу, крутіше за всі військові російські серіали разом узяті. Наступальна операція АТО дозволяла не звертати на це уваги — перемога ж усе спише. Але перша серйозна поразка з великою кількістю жертв призвела до того, що командування нарешті зрозуміло важливість інформаційного компоненту цієї війни. Слова були віртуальними, а жертви — реальними.

В силу виховання я довго не могла дібрати слів, якими можна було б описати всі дискусії, що точаться в нашому інфопросторі останні дні в контексті ситуації під Іловайськом та її наслідків — усі стали раптом фахівцями у військовій сфері (це дуже знайоме відчуття, бо є ще одна сфера, де всі вважають себе фахівцями — це журналістика). Мені допоміг Зураб Аласанія, розмістивши на своїй сторінці у фейсбуку посилання на статтю Ігоря Тишкевича «Война Украины и России: включаем мозги». І там я знайшла прекрасну фразу — «Стратегов в Фейсбук и на митингах до***я, а подготовленных мало». Семен Семенченко окреслив такий феномен вчора в ефірі «Громадського ТБ» іншою фразою: «Делают суждения фантастической глубины и фантастической глупости». Але цьому є своє пояснення: тенденція розмивання меж віртуального та реального сьогодні призвела до того, що не всі ще зрозуміли, що віртуальні ігри у війну закінчилися, війна йде насправді. Й інформаційний компонент війни має одне з ключових значень. Бо, як казав один відомий колись ведучий, кожне слово може бути використано проти вас.

Події під Іловайськом оголили кілька проблем в інформаційній площині, які потребують серйозного обговорення та осмислення. І стосуються вони цілого комплексу питань, а не лише роботи медіа.

Хто кому генерал?

Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, СБУ, добровольчі батальйони...  Прохолодне ставлення (назвімо це таким евфемізмом) між усіма цими учасниками АТО (офіційно поки що це все ще антитерористична операція), яке ми інколи спостерігали поміж рядків у різних повідомленнях, після Іловайська переросло у відверте публічне протистояння. Ще б пак, адже постало питання: а хто відповість? Таке інформаційне протистояння між тими, хто мав би вибудовувати єдину тактику і стратегію, аж ніяк не сприяло налаштуванню на подальші перемоги ані тих, хто воює, ані тих, хто в тилу.

Не моя справа аналізувати заяви всіх учасників про саму військову операцію — це хай роблять військові експерти. Але я звернула увагу на деякі різночитання в різних офіційних структурах з приводу того, як у таких складних випадках працювати з інформацією.

Спочатку кілька фактів. У четвер, 28 серпня, Генеральний штаб ЗСУ заявляє, що розробляється операція щодо допомоги силам АТО, оточеним під Іловайськом, і потрібен режим радіотиші. Це викликає хвилю обурення, в тих же соцмережах (але про це трохи далі) починається дискусія про обмеження права на свободу вираження і свободу слова. Міністр оборони Валерій Гелетей змушений заявити, що режим радіотиші не означатиме повного блокування інформації.

Але чим драматичнішими стають події під Іловайськом і чим гостріше стоїть питання про відповідальність, тим цікавішими стають заяви деяких уповноважених осіб.

Так, Олександр Данилюк, який несподівано став радником міністра оборони, 20 серпня на брифінгу пробує відвести інформаційний удар від свого керівництва. Він також каже, що важливо зберігати режим тиші — не розголошувати даних про кількість підрозділів, про місце їхнього розташування, дані про наявність у них озброєння. І додає до цього: «На жаль, була низка осіб, які мають стосунок до добровольчих підрозділів, які продовжували цю інформацію розголошувати... Хочу сказати відповідально, що ця "ведмежа послуга" вже коштувала життя військовослужбовцям ЗСУ та власне і самим добровольцям. Бо зі звичайної ділянки фронту Іловайськ перетворився на "цікаву" для Путіна точку з погляду спеціальної операції». І ще один меседж від Данилюка: «Іловайськ російські спецслужби намагаються використовувати для дестабілізації ситуації в країні в цілому, підриву довіри до керівництва Міноборони, командування Збройних Сил України та оперативного командування АТО».

Натомість радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко каже, що, навпаки, українське суспільство не було достатньо поінформовано про те, коли саме почалася військова агресія Росії і загалом про ті події. «Трагедія почалася з того, що російські війська вранці 24 серпня оточили наші угруповання і розгромили під Савур-Могилою і Амвросіївкою. Там були військові підрозділи, хлопці з яких не дуже інформували громадськість про події, які там відбувалися, і навіть я не до кінця знаю, що там відбувалося. Але я знаю, що там було багато поранених, убитих і кинутої бойової техніки. Фактично, вся ця проблема виникла через те, що вчасно не були зроблені дії після приходу російської армії. І прийшла вона не 27-го числа під Новоазовському, а 24-го під Савур-Могилою й Амвросіївкою — це відкрита агресія Путіна. Прийшли озброєні до зубів Рязанська, Костромська повітряно-десантні дивізії з повним боєкомплектом і напали на наших хлопців, які там були вже місяцями, втомлені, з боєкомплектами, які закінчуються», — заявив Антон Геращенко.

Так що це все-таки було: надмірна публічність чи недостатня поінформованість? Чому нема єдиної позиції? Може тому, що нема єдиного комунікаційного чи інформаційно-аналітичного (назвіть як завгодно) центру, а є розрізнені прес-служби, які працюють кожна у своїй площині, зрозуміло, відстоюючи інтереси свого керівництва?

Відсутність такого комунікаційного центру впирається в іншу проблему — єдину вертикаль управління в умовах фактичної війни.

Провокація чи спроба розібратися?

Прохання про режим радіотиші не стало обов'язковим для деяких журналістів, наприклад, для Савіка Шустера. Його ток-шоу вийшло увечері в п'ятницю, 29 серпня. Тут важливо зазначити, на якому інформаційному фоні виходила програма: панічні настрої досить активно вже ширилися соцмережами, не бракувало чуток та брехні в інтернеті, поширюваних абсолютно різними людьми з різною метою; зрештою, самі події під Іловайськом розвивалися дуже драматично. Семен Семенченко в уже згаданому вчорашньому ефірі для «Громадського» також їх означив словами «ложь», «вбросы информации», «правда пробивающаяся».

І ось на такому фоні Шустер виводить у прямий ефір безіменного бійця (відео програми тут, починати дивитися з 2:19:56), який перебуває в іловайському котлі і який розповідає без прикрас, що там відбувається, з його погляду. Аудиторія в студії шокована, Кужель плаче, Чумак тихо повторює: «Савік! Савік! Не можна!», більшість політиків розгублені — вся повнота трагедії стає очевидною тут і зараз, у прямому ефірі. І саме в той день, у той момент, у тому ефірі (важливий сам момент подачі цієї інформації) це виглядало не просто як поразка, а як катастрофа. І це було очевидно не лише нам тут, в Україні, але й, очевидно тим, хто вибудовує інформаційні операції десь там — в умовному Кремлі.

Я спеціально передивилася цей ефір через кілька днів, щоби зіставити своє емоційне сприйняття цього епізоду. Сприйнятті змінилося — бо вже був інший інформаційний фон. І в новому контексті інформація від безіменного бійця була важливою з точки зору аналізу подій, за умови, якщо його бачення буде доповнено баченням інших учасників цієї операції. Але ми ж свідомі того, що ніхто з глядачів не переглядатиме цей ефір ще раз із метою щось там аналізувати. Глядач сприйняв цю інформацію ТОДІ, В ТОЙ ДРАМАТИЧНИЙ МОМЕНТ. Можна собі тільки уявити, яку хвилю переживань ця інформація викликала в тих родинах, чиї близькі воюють на сході. І можна спрогнозувати, якими будуть настрої населення, якщо такого роду інформація буде нашаровуватися постійно. Тому переконана, що цілком достатньо було в прямому ефірі розповіді журналіста Георгія Тихого, якому разом із іще трьома колегами вдалося вирватися з котла, його свідчення давали уявлення про події там. А включення безіменного бійця лише підсилило панічні настрої.

Вам піаритися чи воювати?

Приклад із безіменним бійцем в ефірі ток-шоу Шустера — лише один із багатьох. Питання, як віднайти баланс між свободою слова та інформаційною безпекою і якою має бути комунікація військових із медіа, зависли в повітрі. Його вирішує кожен в міру свого розуміння військової таємниці та свободи слова і в силу своїх інтересів. Можливо, час виробляти критерії, враховуючи досвід інших країн?

Але повернімось у цьому контексті до нарікань Данилюка на добровольчі батальйони. «На жаль, була низка осіб, які мають стосунок до добровольчих підрозділів, які продовжували цю інформацію розголошувати...» — казав він.

Деякі експерти також вважають, що надмірна інформаційна активність батальйонів часто шкодить справі. Так, Володимир Фесенко, керівник Центру політичного аналізу «Пента», в коментарі для MediaSapiens сказав: «Я розумію, коли РНБОУ має інформаційно-аналітичний центр, який виступає, коли відповідні підрозділи інформаційні Міноборони чи МВС виступають. Це нормально. Я не розумію прес-служб батальйонів. Коли батальйони починають проводити прес-конференції і піаритися на війні — цього я не розумію. Тут мають бути обмеження. Ви або воюйте, або піаром займайтеся. Все ж таки прес-служба Міноборони або РНБОУ дають повідомлення, де враховується питання військової таємниці. Коли ж кожен із батальйонів без координації починає видавати на-гора якусь інформацію, плюс іноді сіяти й панічні настрої, це, на жаль, призводить до негативних наслідків». При цьому Володимир Фесенко наголосив, що свобода слова має зберігатися навіть в умовах війни: «Військові кореспонденти мають працювати, як працюють, і військові інформаційні центри (зараз є попит на таку інформацію) мають працювати. Але нам треба долати партизанщину в армії. Армія має діяти як єдиний суб'єкт захисту національних інтересів і долати відомчі протиріччя, щоб не було махновщини у вигляді прес-служб окремих батальйонів».

У Семена Семенченка є відповідь на ці закиди, він озвучив її в ефірі «Громадського». Він вважає, що Президенту доносилася викривлена інформація, спроби достукатися до командування в непублічний спосіб нічого не давали й тому, коли йшлося саме про Іловайськ, довелося виходити в публічну площину. Але окрім того, Семенченко переконаний, що через піар його бійці більш захищені, ніж армія, і в нього, як у командира, з'являється більше інструментів для вирішення всіх проблем, які виникають у батальйону.

Війна стає політикою?

Публічність дає не лише інструменти вирішення проблем, але має певні ризики. Війна стає частиною політики в найгіршому сенсі, коли починають зводити рахунки, маніпулювати в корисливих цілях і т. д.

Мустафа Найєм запитав Семена Семенченка, чи не відчуває той, що події під Іловайськом починають використовувати з політичною метою (до речі, раджу переглянути цей вчорашній ефір, це той рідкісний випадок, коли обидва співрозмовники зважують слова, бо розуміють їхню силу; окрім того він дає багато матеріалу для роздумів про комунікацію в період війни). Семенченко сказав: «Согласен, этим пользуются». І при цьому не повівся на намагання Мустафи втягнути його в площину політичних оцінок, говорити про вибори чи окремі політичні фігури: «Если я скажу, что выборы нужны, скажут, что я поддерживаю одних; если скажу, что не нужны — что поддерживаю других. Мне плевать. Выборы не мое дело». Хоча при цьому Семенченко не заперечив, що його багато хто запрошував взяти участь у цій виборчій кампанії. Звісно, це ж так зручно, — мати у своєму списку героя війни.

Як іще політики використовуватимуть цю війну у своїй виборчій компанії, вони частково продемонстрували в ток-шоу Шустера, дехто продовжує це демонструвати ледь не щодня в джинсових сюжетах у новинах різних телеканалів. Але чи наближає нас такого штибу публічний дискурс до реального припинення війни? Ми знаємо відповідь на це питання. Вона однозначна.

Натомість поки що, на жаль, немає відповіді на одне з ключових питань, яке ставлять усі експерти: чи готове нинішнє керівництво країни, зважаючи на досвід Іловайська, до реальної реформи в армії (а не кадрових перестановок на рівні середньої ланки) і зміни правил гри? Від відповіді на нього залежатиме багато, якщо не все. Інакше є ризик, що, захопившись політичними іграми на війні, ми програємо все остаточно.

Від редакції Mediasapiens. Ми розуміємо важливість та контроверсійність цієї теми, як і висловлених автором окремих позицій. Тому будемо вдячні всім, хто долучиться до дискусії. Ми готові надати можливість усім бажаючим висловитися на нашому сайті. 

comments powered by Disqus