21 рік Незалежності: від «пророків» до «копіпастерів» та «зливних бачків»

Фото: 4vlada.com

Крива незалежності

Якщо намалювати графік злетів та падінь вітчизняної журналістики, то, очевидно, пік її розквіту припадає на першу половину 90-х – у цьому сходяться всі учасники опитування. А далі крива йде по низхідній, коли стрімко, коли не дуже, але постійно – вниз. Ситуація доволі парадоксальна: адже в той час, коли швидкими темпами розвиваються нові технології (й український медійний простір, треба визнати, активно їх використовує), у той час, коли рівень фінансування ЗМІ незрівнянно вищий, аніж на початку 90-х, інтелектуальний рівень медіа, а також їхній вплив на суспільно-політичні процеси фактично за 21 рік незалежності, як кажуть, зійшов на пси.

І сьогодні всі опитані журналісти скептично оцінюють вплив медіа на політику: більшість вважає, що вони не впливають зовсім, інші кажуть лише про частковий вплив.

Період медіаромантизму тривав недовго – буквально перших кілька років незалежності, у політичному сенсі він збігся з президентством Леоніда Кравчука. Але це був період народження яскравих особистостей у журналістиці, які згодом впливали на тренди у пресі, на телебаченні та на радіо.

А далі була капіталізація, прихід великого капіталу в медіа з усіма наслідками, епоха темників президентства Кучми, «помаранчева відлига» та чергове закручування гайок за президентства Януковича.

За 21 рік українські медіа встигли втратити свій вплив та бульваризуватися. Як це відбувалося, розповіли учасники нашого опитування.

Про опитування

До опитування було залучено журналістів, письменників та експертів (політологів, соціологів, медіаекспертів) із різними політичними вподобаннями, а також із великим досвідом роботи.

Чому саме такі критерії – різні політичні переконання та великий досвід?

По-перше, важливо зрозуміти, як оцінюють ситуацію в медіа люди, які часто перебували по різні боки барикад у різні політично активні історичні періоди, тільки завдяки цьому можна відтворити хоча б відносно об’єктивну картину медіадійсності.

По-друге, всі учасники повинні мати значний досвід, а отже, і тяглу історичну пам’ять, це дозволить їм не за переказами порівняти різні періоди розвитку вітчизняних медіа.

Чому опитували саме журналістів, письменників, політологів та соціологів?

Саме ці категорії традиційно мають найбільше точок дотику із медіа. Окрім того, як правило, люди з цих середовищ є лідерами думок.

Сьогодні ми публікуємо думки журналістів (на жаль, не всі, кому було надіслано опитувальники, відповіли, очевидно, відпустки та вибори стали на заваді). Завтра та післязавтра – читайте на нашому сайті опитування письменників та експертів.

Журналісти відповідали на такі запитання:

1. Як, на вашу думку, змінювалася суспільна роль медіа в Україні протягом років незалежності?

2. Як змінювалися ваші особисті медіавподобання: яку пресу ви читали або які телеканали ви дивилися раніше, наприклад, у 90-х роках, і яким медіа (включно з інтернет-виданнями) надаєте перевагу тепер?

3. Чи є нині в нас медіа, які впливають на реальну політику в Україні? Якщо так, назвіть.

4. Яку роль, на вашу думку, в найближчій перспективі в Україні відіграватимуть нові медіа, у першу чергу соціальні мережі?

Ольга Мусафірова, власний кореспондент в Україні «Новой газеты»:

1. Сподівання, пов’язані з першими роками незалежності, піднесли ЗМІ майже до рівня «пророків»: наклади провідних видань, особливо колишніх республіканських комсомольських газет, надзвичайно виросли. Читачі намагалися за допомогою ЗМІ знайти відповідь на питання: куди тепер рухається країна?

Економічна криза на початку 90-х виявилася красномовнішою, ніж преса. Згодом зміни і розшарування в суспільстві відбилися і на «обличчях» газет, сформувавши декілька напрямків українських медіа. Перший: пострадянський, таблоїдний, але з чіткими пропагандистськими установками. Другий – національно-демократичний, із досить строкатим забарвленням, найменший – ліберальний. На мій погляд, медіа в Україні здебільшого пішли за смаками й уподобаннями суспільних груп, аніж намагалися здійснювати просвітницьку функцію та інтегрувати людей у світ, що змінився.

2. На початку 90-х це було справді змістовно і революційно: «Огонек», «Комсомольская правда», «Московские новости», «Литературная газета». Цікаво, багатообіцяюче стартував «1+1» на чолі з Роднянським.

Сьогодні поміж друкованих видань перевагу надаю «Новой газете», «Ъ», «Дзеркалу тижня», «Корреспонденту». Із телеканалів – 5-му, ТВi, СNN, News One, російському телеканалу «Культура». В інтернеті читаю здебільшого «Українську правду». А взагалі є перелік певних авторів, яких я гуглю і читаю регулярно: Леонід Швець, наприклад.

3. Деякою мірою впливають телевізійні політичні ток-шоу. Але, на мою думку, це працює радше як запобіжник, коли влада відчуває, що проблема надто конфліктна і швидкого рішення ухвалити не можна, суспільству треба стравити пару. Останній приклад – мовний закон.

4. Соцмережі стають потужним конкурентом не тільки ЗМІ, але й у перспективі можуть конкурувати з офіційними органами влади, формуючи паралельні структури народовладдя із соціально активних, принципових і фахових у тому чи іншому питанні громадян. Вільне спілкування вільних людей, у яких є спільна мета і план її реалізації – то, думаю, один із нічних жахів пострадянських авторитарних режимів.

Наталья Влащенко, головний редактор журналу «Публичные люди»:

1. Роль медиа во все времена одинакова – влиять и развлекать. За 20 лет существенно сузился сегмент влиятельности, рулит «развлекуха». Общественно-политические информационные каналы, газеты и порталы популярны в узком потребительском сегменте. Что, в общем-то, объяснимо: во всём мире люди больше не хотят ничего слышать о политике. Потребители политизированных СМИ – весьма специфическая аудитория, разделенная по признаку «свой – чужой».

2. Я всегда читала очень много – это моя профессия. Личностный интерес вызывают не определенные издания, а авторы. Профессиональный интерес сосредоточен, в основном, на нишевом глянце («Сноб», «Медведь», «Русский Пионер»), а в Украине смотрю 5-й, ТВi, отслеживаю изменения форматов и тенденций в сети. Самое интересное сегодня происходит в интернете и в нишевом глянце. В очень близком будущем основной медиабизнес будет там. И ТВ – тоже.

3. Медиа, которые влияют на политику в Украине, нет. К сожалению. Это естественно. Ибо такое влияние всегда основано на реальной судебной системе и функционировании гражданского общества.

4. Ведущую. Всё очень быстро поменяется и те, кто быстро и правильно вложит деньги в новые медиа, будут теми самыми нетократами, о приходе которых нас давно предупреждают эксперты.

Олег Єльцов, журналіст:

1. Спочатку – короткочасний потужний сплеск, за ним – стабільне падіння.

2. У буремні часи – «Козу», «Регіон». Але взірцем були російські видання – «Огонек», «Собеседник», «КП», «Мегаполис-Экспресс». Тепер преси не читаю, по ящику дивлюся лише фільми, скачані з інтернету. В інтернеті цікаві «Корреспондент.нет», «Рагулі», а назагал читаю авторів, а не ресурси.

3. Є хіба що такі, що беруть участь у розподілі піар-бюджетів. Справді цікаві медіа неконкурентоспроможні.

4. Немає особливостей українських медіа. Тенденція єдина: всі йдуть в інтернет. Інтернет – це 100% демократичне явище. А демократія не сприяє якості культурних уподобань. Врешті-решт, матимемо такий собі інтернет-шансон. Очікування щодо ролі соціальних мереж, як на мене, перевищені, й невдовзі вони всім набриднуть. Так, вони частково сприятимуть самоорганізації громадян, але здебільшого – подальшому одебілюванню аудиторії.

Сергій Рахманін, редактор відділу політики газети «Деркало тижня»:

1. У різний час медіа (якщо казати про суспільно-політичні медіа) виконували різні функції – вони викривали, закликали, захищали, роз’яснювали, агітували, боролися. Певний час намагалися виконувати роль посередника між державою та суспільством, між владою та опозицією. Нині медіа (за деякими винятками) фактично перетворилися на маркетингово-маніпулятивний інструмент.

2. У 90-ті я надавав перевагу, перш за все, публіцистиці, як газетній, так і телевізійній. Це було і цікаво, і корисно водночас. Приваблювали аналітичні розвідки, нариси та розслідування. Нині перегляд медіа, на жаль, це лише необхідна частина буденної роботи. Справжня публіцистка – рідкісний птах. Незамовні розслідування трапляються ще рідше. Нарис помер. Аналітика здебільшого поверхова. Деякі медіа вивчаю заради новин, інші – аби відчувати, хто чим дихає, хто з ким ворогує, хто на що націлився. Винятки трапляються, але поодинокі. Згадувати якісь прізвища та назви не хотілося б. Тому що приклади (як позитивні, так і негативні) лише відволікатимуть від узагальнень.

3. Назви не важливі. Важливе інше: вплив медіа зменшується щороку. Сьогодні він дуже слабкий. Найближчим часом може стати близьким до нульового

4. Роль та вплив соціальних мереж зростатиме щороку. Але замінити класичну журналістику вони не в змозі. Натомість розвиток мереж може надати новий імпульс розвитку медіасфери взагалі

Юрій Луканов, голова НМПУ:

1. У критичні моменти, як, наприклад, проголошення незалежності, референдум із питань незалежності, Помаранчева революція, ЗМІ відігравали роль агітаторів і пропагандистів. Але це не були проплачені пропагандисти. Все робилося з переконань, журналісти відчували потребу в суспільних змінах. А всю решту часу ЗМІ відігравали роль власне ЗМІ – інформування суспільства і полеміка на тему суспільного розвитку.

2. Напередодні 90-х років читав і сам випускав підпільні видання, які друкувалися в Литві. Вони забезпечували те, що не здатна була забезпечити офіційна преса, тобто інформацію про діяльність народних рухів за незалежність. Після проголошення незалежності вже відпала потреба в підпільних виданнях, оскільки діяльність рухів висвітлювали вже так звані офіційні медіа.

У 90-х я дивився телеканали і читав пресу, яка: 1) доносила збалансовану інформацію; 2) здійснювала полеміку на високому інтелектуальному рівні. Нині мінімізував перегляд телебачення. Бо воно стало здебільшого інструментом оглуплення мас, змушення їх до неадекватного сприйняття дійсності. А якщо й трапляються якісь спроби, наприклад, змістовних політичних шоу, то, попри зусилля їхніх ведучих, наперед зрозуміло, що говоритиме той чи інший політик або експерт.

Нині я майже не читаю паперової преси. А змістовно, то вподобання лишилися ті ж самі. Я читаю стрічки новин, полеміку і розслідування.

3. Медіа сьогодні впливають хіба що на те, що політики бояться втрапити у скандал і втратити рейтинг. Інтелектуальний рівень сьогоднішньої політики настільки низький, що політикам не потрібні ні медіа, не експерти, ні вчені.

4. Соціальні медіа формуватимуть клас незадоволених. Оскільки в мережі сидять більш-менш просунуті люди, які намагаються думати власною головою, це може бути ефективним. Але все одно без професійних якісних ЗМІ соціальні мережі не зможуть виконувати свою функцію достатньо ефективно.

Сергій Руденко, керівник книжкового порталу «Буквоїд»:

1. Перші п’ять років незалежності були періодом становлення журналістики незалежної держави. Потім був її розквіт. І як логічне продовження – занепад. Журналістика змінилася. Я не хочу казати: вмерла. Бо вона все ж таки існує. Але, як казав класик, нова доба нового прагне слова. Хоча все менше стає осмислених слів і все більше «копіпасту». Журналісти перетворилися на контент-менеджерів. Нова доба. :) Нова епоха вимагає коротких повідомлень. Читач звик до сканування текстів. А відповідно – змінилися і підходи до підготовки текстів.

2. У середині 90-х обов’язково читав «Дзеркало тижня», «День», «Киевские ведомости». Дивився «Післямову» з Олександром Ткаченком. Тепер переглядаю газету «Сегодня», інтернет-проекти «Українська правда», «Лівий берег», журнал «Кореспондент».

3. «Українська правда», журнал «Кореспондент».

4. Соціальні мережі перетворюються на інформаційні майданчики, які дозволяють будь-якому користувачеві в один момент сповістити про нове великій аудиторії читачів. Думаю, в період посилення контролю над ЗМІ популярність соцмереж буде лише зростати.

Яніна Соколовська, головний редактор газети «Известия в Украине»:

1. Первые лет пять Независимости по инерции существовала так называемая действенность советской (постсоветской) прессы. И если письмо «маленького человека» звало журналиста в дорогу, если он делал статью, обличающую недоработки руководства на местах, то оно могло, как максимум, работы лишиться, как минимум – выговор получить. А главное – понять, что нужно бояться не человека с ружьем, а журналиста с пером (ручкой, печатной машинкой).

Такая практика действовала повсеместно не только в Украине, но и в России, Беларуси… Журналист был правдоборцем и спасателем, который и квартирный вопрос своим читателям мог решить, и служебный, и жизненный. В практике «Известий» были случаи, когда ради спасения героя публикации объявлялась акция, которую благодаря собкоровскому корпусу (на то время – 80 человек) поддерживали не только в одной постсоветской республике, но и во многих других. Поднималась журналистская волна, которую власти не могли игнорировать. К тому же существовала цеховая солидарность. Коллеги даже из конкурирующих изданий (к примеру, «Известий» и «Комсомолки») поддерживали друг друга, делились адресами героев и темами. Газеты выходили существенными тиражами. Украинское «Комсомольское знамя», позже переименовавшееся в «Козу» и «Независимость», держало миллионный тираж. Его читали по всей стране, написанному верили, журналисты становились народными героями. Их приглашали как третейских судей во время конфликтов с властями

С годами ситуация менялась. Происходивший в стране процесс, названный Виктором Пинзеником «супергиперинфляцией», лишил граждан финансовой возможности подписываться на издания, газетам стало не хватать денег, они уменьшали полосность и количество выходов. Это снижало тиражи и влиятельность. Ситуация обострилась, когда начались перебои с российской бумагой, внезапно ставшей импортной. Влиятельные украинские газеты искали и меняли спонсоров, закрывались. Характерный пример – уничтожение газеты «Независимость», имевшей 80-летнюю историю.

На первый план вышли российские издания, позже преобразовавшие свои корпункты в Киеве и прочих городах в местные редакции. Эти газеты зачастую не находили общий язык с властью, с президентом Леонидом Кучмой. Фрагмент о том, как Кучма относился к «Известиям», зафиксирован на пленках Мельниченко и знаком многим. Мы «лили бруд» – и власти нам отвечали – введением для нас НДС, от которого были избавлены украинские СМИ. Это также влияло на выживаемость печатных СМИ в пору, когда от линотипов с телетайпами уже отказались, факсами пользоваться научились, но интернет еще не провели.

Из проводников идей, агитаторов и вождей СМИ стали превращаться в зеркала, отражающие ситуацию. Часто зеркала оказывались кривыми, что снижало действенность и уважаемость прессы. Роль Союза журналистов, и без того невысокая, тогда была нивелирована.

С появлением новой на то время тенденции под названием «джинса» многие издания превратились в индпошив джинсовых белых одежд для политиков и бизнесменов, в обслуживающий персонал партий и отдельных лидеров. В итоге один известный музыкант совершенно безнаказанно назвал 85 процентов журналистов холуями.

С появлением и развитием интернет-СМИ журналистский труд стал интерактивным. Шанс непосредственного и быстрого контакта с читателями дал новые возможности. Но используют их не столько ради формирования гражданского общества, сколько с целью манипулирования не лучшими инстинктами читателей.

То, что мы видим в ряде интернет-, теле- и печатных СМИ, ориентировано на формирование негативизма и нигилизма, не настроено на созидание и не нацелено на развитие. СМИ нынешнего времени, обретшие влиятельность в электронных формах, как правило, призывают к разрушению, не объясняя, что «затем». Так не поступала даже руховская пресса начала 90-х.

Но из всех тенденций, существовавших тогда и сохранившихся поныне, могу назвать лишь одну – если в дальнем селе что-то яркое случается, первыми приезжают иностранные СМИ, потом – киевские, затем областные, а последними доезжают районки, у которых событие было «за забором».

2. В 90-х читала много, особенно местных изданий, выписывала около ста наименований. В условиях отсутствия интернета только так можно было найти интересные темы в регионах. То, что для них было абзацем в рубрике «Новини», для нас становилось полосным очерком, который хоть в книжку ставь, хоть в кино снимай.

Ввиду тогдашнего отсутствия качественных украинских телеканалов и невозможности видеть западные, смотрели российские. В основном – Центральный. Он тогда выходил на первой кнопке украинского эфира. Когда его с этой кнопки «подвинули» в пользу УТ-1, зрители возмущались и перестраивали свои телевизоры – их привычки нарушались.

К появлению «1+1» я отнеслась с подозрением, всё искала сходства с УТ-1 (единицы в логотипе это навеивали). Александр Роднянский приезжал к нам в корпункт, рассказывал, убеждал и убедил в качестве своего продукта – не столько словами, сколько теми фильмами, которые ставил в эфир. Поначалу это было элитное кино «не для всех». Канал пытался воспитывать зрителя под себя. Видимо, это оказалось финансово неэффективным, и Роднянский сформулировал новое правило: «Наша задача развлекать, а не поучать». Содержимое канала стало проще. В предвыборное время он активно политизировался.

Прорывом для нового украинского телевидения стала «Післямова» Александра Ткаченко, собравшая лучших журналистов страны. Его же проект «Лица мира» стал лучшим, на мой взгляд, телепроектом за всё время Независимости.

Позже успешно развивающимся стал Новый канал, который смотрела с удовольствием не только ради новостей. Впечатлял проект о простых героях страны, в котором персонажи, в том числе известинских публикаций, прославлялись на всю страну, а их подвиги не оставались незамеченными.

В то же время подрастал ICTV, эфир которого был занят «Территорией А» – проектом, возможным только в то время и в том месте. Но, как теперь соглашаемся с его ведущей Анжеликой Рудницкой, эта передача формировала вкусы поколения.

Через телевидение тогда успешно продвигалась украинизация страны. Дубляж сериалов и мультфильмов на украинский сделал для развития мовы больше, чем многие госпрограммы. Дети заговорили на украинском потому, что на нём изъяснялись их герои.

Сейчас основной информационный поток идет через интернет, собственно, им теперь и пользуюсь. Социальные сети во многом заменяют телепросмотр и становятся платформой для влияния на читательские (зрительские) ряды.

3. Своих «Таймов» у нас нет. Причина тому – и низкие тиражи, и отношение к журналистам как к обслуживающему персоналу (истоки этой ситуации описаны выше). Есть СМИ, которые раздражают власть, есть «точки слива» компромата, есть площадки войн и крайне мало тех, кто способен оценивать ситуацию «с высоты». В медиа страны категорически не соблюдается основной профессиональный принцип – оставаться над схваткой. Даже в материалах информагентств прослеживается тенденциозность подачи информации.

4. Социальные сети – это наша прямая связь с читателем, место популяризации наших статей, информаций, фото- и видеорепортажей, всего, что мы делаем для газет и сайтов. В силу того, что социальные сети пока не погрязли в джинсе, работать в них интересно, развивать в них свои проекты – важно. Сейчас многие медиакорпорации ставят редакторам задачу налаживать прямые связи с аудиторией через Facebook. Я не говорю, что он идеален. И не считаю главным то, что через соцсети популяризировать журналистский труд можно просто и безвозмездно, то есть даром. Важно, что соцсети позволяют нам достичь цели, ради которой мы работаем – достучаться до читателя и стать к нему как можно ближе.

Вячеслав Піховшек, журналіст:

1. Було три етапи. Етап перший. Спочатку це було оприлюднення невідомих або маловідомих сторінок історії, висвітлення тем із життя світу, які з тих чи інших причин не знаходили свого відображення у радянській пресі. Поряд із цим – підвищена увага до національної історії, культури, літератури, інколи гіпертрофована, що може пояснюватися пригнічуванням української національної свідомості в часи УРСР. Також поряд – відверта недооцінка технологічного прориву України в часи СРСР, об’єднання більшості етнічних земель України за часів керування Сталіна, ігнорування того, що значну частину років існування СРСР ним керувала влада походженням із Дніпропетровська. Була спроба не уявити собі ситуацію рельєфно – отут було так, а отут – так, а спрощено, у дитячих журналістських термінах – добре чи погано. Але життя набагато складніше, і немає нічого однозначно доброго чи поганого.

Етап другий. Найкращі автори, виховані на найкращих не українських, але світових взірцях культури (телебачення, кіно), будучи багатомовними інтелектуалами, ідентифікуючи себе в першу чергу як європейців, а вже потім як громадян України, створили у 1995 році телебачення, взірцем якого став канал «1+1». Було здійснено перші спроби прямої комунікації із глядачем через ток-шоу, перші якісні переклади якісних західних фільмів українською мовою за участі українських акторів, а також перехід у кіновиробництво – фільми «День народження Буржуя», «9-та рота», «Водій для Віри». Рейтинговотворчим фактором були обрані фільми, а не ток-шоу, і не новини, інформацію про це довели до виконавців. Політична джинса на телеканалах існувала у паралельній реальності, яка аж ніяк не заважала виходу якісного телепродукту – чи то ток-шоу, чи то «9-ї роти».

Поява журналістів, що працюють із власними джерелами інформації й інколи платять їм. Поява журналістських матеріалів, які побудовані на власноруч здобутій інформації. Поява інтернет-видань. Спроба інтелектуалізувати їх, на жаль, наразилася на низький інтелектуальний рівень провідних осіб із інтернет-спільноти.

Етап третій. Повернення до хуторянського за змістом і за виконанням телебачення. Постановка питання про те, що всі програми, включно з новинами, мають працювати на рейтинг телеканалів. Звільнення з телеканалів більшості осіб, які забезпечували якісний переклад закордонних фільмів мовою, зрозумілою для громадян України. Перехід до перекладу фільмів ледь відредагованим гуглівським підрядником. Набір на телеканали та в інші ЗМІ більшості осіб, чия зарплата вдвічі менша за прожитковий мінімум і чиї запити до життя також удвічі менші.

Розвиток інтернет-видань пішов шляхом збільшення жовтої складової. У політичному плані активне промотування інтернет-виданнями Помаранчевої революції та дії інтернет-спільноти після неї, за поодинокими (трьома) випадками, ставить під сумнів здатність людей з інтернет-спільноти інтелектуально зростати.

Відмова більшості журналістів від роботи з власними джерелами інформації. Переповідання сказаного, епігонство і відверте списування банальностей перетворюється на журналістику.

На нас чекає четвертий етап. Криза перевиробництва журналістів, коли 72 виші України випускають на рік 10172 особи із журналістським дипломом, неминуче приведе до більшої деградації цієї професії. Неминучим є збільшення кількості ЗМІ при загальному падінні якості продукції. В інтернет-виданнях ситуація зміниться так, що тих нечисельнних і мало кому потрібних авторів, які отримують за статтю по 200 гривень, буде витіснено тими, хто пишуть за п’ятдесят. Інтернет, за менш ніж 10 поодинокими випадками, відсікає від себе інтелектуальних авторів.

2. У мене немає особистих медіавподобань. Дивитися телеканали і читати пресу є частиною моєї самопідготовки до роботи. Тому я читав би пресу навіть у тому випадку, якби там друкували абетку, а телевізор – якби там показували налаштування кольорів. Не бачу багато оригінального в інформаціях інтернет-видань – декілька авторів зростають, інші давно продовжують свій шлях у протилежний бік.

Найбільше достовірної інформації про ситуацію в країні я отримую від своїх джерел інформації. Перевіривши її, порівнявши з тим, що кажуть інші джерела інформації, я аналізую, як це подають на сайтах, друкованих ЗМІ й на ТБ. Дуже часто буває, що сайти, друковані ЗМІ й ТБ подають інформацію неточно, по шаблону, в силу закомплексованості редактора, що простежується десятиліттями. А нове, інколи провінційне видання проаналізує щось, і зробить це оригінально.

3. На реальну політику влади, якою б вона не була за останні 20 років, медіа не впливають. Кожен, хто думає інакше, помиляється. Влада в стані навіть вдавати, що медіа впливають, «клеїти дурня», як у відмазуванні Луценком ситуації із сином Ющенка, але це лише поверхово. На серйозні рішення влади (будь-якої влади в Україні за 20 років), на розстановку сил у владі (будь-якої влади в Україні за 20 років) медіа не впливають.

На реальну політику опозиції, якою б вона не була за останні 20 років, медіа впливають. Ті чи інші повідомлення медіа вожді опозиції (якою б вона не була за останні 20 років) використовують для того, щоб позбутися непотрібних соратників і наблизити потрібних. В усіх інших випадках на розстановку сил у опозиції (будь-якої опозиції в Україні за 20 років) медіа не впливають.

Винятків лише два. Бездоказове твердження заангажованих медіа, що журналіста Георгія Гонгадзе було вбито владою саме з причин його журналістської діяльності, було використано опозицією. Бездоказове твердження заангажованої опозиції про начебто отруєння Ющенка було використано заангажованими медіа.

4. Найбільш активними промоутерами соціальних мереж є люди з інтернет-спільноти. Після Помаранчевої революції вони нічого не зрозуміли і нічого не навчилися. Про це свідчить їхнє активне промотування Арабської весни і дій соціальних мереж під час цієї Арабської весни. В головах цих людей не вкладається те, як після Арабської весни, з її гаслами свободи і звільнення від корупції, настав час тріумфу ісламських радикалів і погромів, що тривають у Єгипті. Така вже, видно, якість цих голів, у яких не поміщається. Тепер ці голови промотують роль соціальних мереж в Україні, штовхаючи ці соціальні спільноти на нову революцію. Прокинутися в країні з розбитими магазинами і відімкненою електрикою буде для цих голів таке ж нове, як і арабські погроми після Помаранчевої революції. Втім, сподіваюся, до цього не дійде, й ці голови залишаться на узбіччі історії, як завжди буває з невігласами, які нічого не хочуть, окрім фальшивого, незаслуженого визнання та грошей.

Інна Кузнєцова, головний редактор київського бюро «Радіо Свобода»:

1. Якби мені довелося зобразити це графічно, я намалювала б не зигзаг, а криву з гострими кутами злетів і падінь. Періоди розквіту української журналістики, як на мене, припадають на ті відрізки, коли писати чи говорити й показувати було небезпечно. Знаходились особистості, які на небезпеку не зважали, за ними йшли інші. А суспільство цінувало написане чи сказане. Тепер на медіа покладають розважально-видовищні функції. Випуски новин починаються й закінчуються кримінальними хроніками, а аналітику заміняють ток-шоу, і саме шоу в них переважає й гарантує рейтинг. Під час виборів до розважальних функцій власники ЗМІ додають ще агітаційні, що дає їм можливість виконати замовлення патрона й водночас підзаробити.

2. Я завжди слухала і слухаю радіо. Це незмінно, незважаючи на те, що в запитанні радіо не згадується. Щодо преси і телебачення… Моя юність – це «Комсомолка», «Молода гвардія», «КЗ», молодіжна студія «Гарт» зі світлої пам’яті Вадимом Бойком, і тоді, здається, ще студентами Олександром Ткаченком та Ігорем Слісаренком, російські «Взгляд», «До и после полуночи». А далі… Я належу до категорії людей, яких цікавить усе нове. З’являвся новий канал, я «застрягала» на якийсь час на його новинах, підсумкових передачах. Мені завжди цікаво було переглянути новини на кількох каналах, проаналізувавши для себе, як подано матеріал про ту чи іншу подію різними журналістами, наскільки це схоже чи відрізняється від того, як це побачила я сама. З появою темників, здебільшого з прикрістю, аналізувала вже дотримання рекомендацій, що містилися в тих «аналітичних записках», інформаційними службами телеканалів. Для підсумкових телевізійних програм вони були дуже розлогими. Нині телевізор практично не дивлюся, газети читаю здебільшого в інтернет-версіях. До того ж, ми отримуємо розсилку з редакцій із текстами того, що буде опубліковано завтра. Перелік сайтів, які я переглядаю щодня, доволі значний. Окрім найбільш розповсюджених загальноукраїнських, це й міжнародні ЗМІ, й регіональні.

3. Боюсь, що ні. Існує система зливу інформації. На жаль, журналістів використовують чиновники високого рангу, політтехнологи, передаючи копії якихось документів, що компрометують конкурентів. Хочуть когось зняти з роботи, підкинуть щось компрометуюче, після публікації знімати простіше, мовляв, не ми – преса винна. Справжні ж журналістські розслідування фактично жодних наслідків для влади не спричиняють, хіба що самі ж журналісти роботу і втрачають.

4. Нові медіа вже тепер відіграють неабияку роль, а зі зростанням кількості користувачів мережі Інтернет ця роль збільшуватиметься. Онлайн-трансляцію з місця події має змогу дозволити собі не кожен телеканал, а інтернет-сайти, хай у гіршій якості, але ефект присутності забезпечують. Ви можете розмістити свій сюжет в YouTube або запозичити будь-яке відео звідти. Подекуди соціальні мережі замінюють живе спілкування. Приміром, ви не дозволите собі телефонувати комусь після 10-ї вечора, зате спокійно напишете навіть малознайомій людині листа, якщо побачите її у фейсбуківському чаті, й не виключено, що практично одразу отримаєте відповідь. У соцмережах дуже часто можна знайти як теми для журналістських матеріалів, так і фотоілюстрації до них. Нові медіа дають можливість за бажання будь-кому відчути себе журналістом, руйнуючи при цьому професію журналіста. Чи впливатимуть нові медіа на реальну політику? Досвід інших країн показує, що вони на це здатні. Як це буде в Україні? Побачимо.

comments powered by Disqus