Євгеній Стасіневич: Літературна критика стала надмірно емоційною, іноді навіть істеричною

Євген Стасіневич, Фото Алекса Заклецького

Євгеній Стасіневич — докторант Києво-Могилянської академії, літературний критик та літературознавець. Був оглядачем відділу «Арт» інтернет-видання Insider. І знову повернувся туди, коли ресурс відродився. Протягом останнього року очолював відділ літературної критики на «Читомо». Ми поговорили з Євгенієм про те, на яких майданчиках нині мала би існувати літературна критика й наскільки вона потрібна тепер аудиторії.

Де нині існує літературна критика

Євгенію, в Україні зовсім мало медіаресурсів, присвячених суто літературній тематиці, серед них «Читомо», «Літакцент», «Друг читача». Як гадаєш, чи достатньо цього?

Питання не в кількості. Я впевнений, що кожне серйозне видання повинне містити розділ «Культура», де поміж іншим буде також і літературна критика. Це поширена у світі практика, проте відсутня в нас. У «Кореспондента» відповідний розділ ще донедавна називався «Шоу-біз і культура», утім зараз вони залишили в назві лише «Шоу-біз», адже про культуру насправді й не писали.

Якщо поглянути на «Українську правду», то це не зовсім той відділ «Культури», який мав би бути, й література там представлена дуже скромно. Періодично там з’являються різні добірки, якісь фрагменти з нових текстів чи інтерв’ю, проте це все дуже спорадично й безсистемно. Бракує оперативних рецензій на новинки книжкового ринку. Як на мене, такий ресурс як «УП» просто мусить бодай раз на тиждень виходити з якоюсь жвавою рецензією на найновіші книжки.

Тобто не стільки важливо, щоб існував окремий заточений під літературу сайт?

З одного боку, вони вже є. Можна, звісно, ще один створити, але не думаю, що варто множити сутності. «Читомо» багато собою покриває: дизайн, ілюстрації, редакторська справа. «Літакцент» заточений на аналітику. Але важливо також не перетворювати це на певне ґетто: коли писати будемо тільки тут — і все.

В Україні існує часопис «Критика», який часто називають «критикою для обраних». Тимчасом як у Польщі є товсті журнали, де доступною мовою говориться про книжки. Чому цього немає в нас?

Якщо говорити саме про «Критику» — це, як правило, не так рецензування, як огляд чи анотація: там навіть підзаголовок є — «Міжнародний огляд книжок та ідей». Це спроба вказати на помітні книжки й означити, як вони в загальному виглядають. Я би не сприймав часопис «Критика» як майданчик саме літературної критики. «Кур’єр Кривбасу» колись був більш-менш таким, «Книжник review», але згодом і з ними щось трапилося: перший закрився десять років тому, другий переступив межі адекватності. Тому друкованих видань, подібних до польських, немає. Утім, щось таке можна зустріти в Україні в мережі. У нас навряд чи повернуться друковані журнали чи часописи, ця опція вже закрита. Радянський спадок у вигляді структури друкованих товстих журналів залишився там. Можна спільними силами спробувати створити щось подібне, відмінне від «Дніпра», але я в це поки не вірю. Усі вже в мережі.

Тобто здебільшого все існуватиме онлайн?

Так воно, певно, й буде. Але, здається, багато хто з «дописувачів» химерно уявляє собі критику в інтернеті. Мовляв, якщо ми «онлайн», то це все повинно бути максимально легко, а якщо ми друкуємося — то це з прицілом на вічність. Тобто якби друкували на папері, то треба було би думати, а як ні, можна й так. Утім, ця розв’язна манера подачі, притаманна мережі, подобається далеко не всім.

Про формат фейсбучного посту, емоційність і простоту

Як змінилася літературна критика із появою онлайн-медіа?

Складно сказати. В 90-х, наприклад, літкритика великою мірою жила тим, що покоління між собою з’ясовували, що ж трапилося після 1991 року і хто з них більший «соцреаліст», а хто — «постмодерніст». Були, щоправда, й інші: читалося Москальця, Рябчука, Родика. Повертався Шевельов. А згодом, у нульових, усе пішло на спад: хтось перестав писати, хтось «звар’ятував». Тому простежити цю зміну безпосередньо доволі складно. Кількість писаного впала в рази — оце точно.

Я впевненіше можу сказати щодо молодого покоління критиків, як вони розуміють цю сферу. Останні мають ту рису, якої, напевно, початково не було. Або ж вона мотивувалася іншим. Словом, молоді автори є дітьми соцмереж, а тому привносять у критику формат емоційного фейсбучного посту. Це в дусі давно зрозумілого тренду «нової щирості». Насправді це має як позитивні, так і негативні наслідки. Добре, що «молодь» намагається пожвавити текст, проте пожвавлюється він достоту дешевими і простими прийомами й репліками — опис суто суб’єктивних вражень, фрази на кшталт «не сподобалося», «книжка-яка-мотивує», «автор надто складно формулює — для кого це?» і т. д. У цих «нових щирих» текстах стає більше емоцій, аніж аналізу. Критика стала надмірно емоційною, іноді навіть істеричною.

Тобто ця простота й емоційність, як наслідок соцмереж, не пішла на користь літкритиці?

Емоційність і простота — примхливий інструментарій, яким потрібно вміти користуватися. Я знаю кількох критиків на пострадянському просторі, здебільшого росіян, які дуже добре володіли цим інструментом. Та для цього потрібно мати стиль і такт. Смак до цього.

В українському контексті про це часто не думається. Пишеться від себе, отже виходить що завгодно, але не літературна критика: емоційний пост, допис «з приводу», самоствердження чужим коштом. Крім того, переконаний, що право писати від власного «я» взагалі-то ще потрібно заслужити.

Але, можливо, присутність цього «я» наблизить літкритику до читача?

Воно може наблизити, а може й скомпрометувати — й частіше бачимо саме другий варіант. Наближувати потрібно пошуком свого голосу і стилю; щоб у текстах, скажімо, не було надто багато термінології, тої пташиної мови, яка й кафедрам філології не личить, що вже казати про живу й сучасну критику.

Про популяризацію літературної критики

Ти очолював відділ літературної критики на «Читомо». З якими викликами ти як редактор зіткнувся?

В першу чергу, треба було задати спільний вектор того, що робиться і про що пишеться. Тобто для чого ми насправді це робимо? Щоби самоствердитися, щоби ввести книжку в контекст чи щоб виставити фінальну оцінку? І не завжди в одній рецензії це вдається поєднати. Тому цей спільний вектор — для чого ми цим займаємося саме сьогодні й саме тут — був найсуттєвішим.

Ну а другий виклик — це вже згадана надмірна емоційність: коли слів багато, але це ні про що. Тільки про особу автора. Це речі, які нічого не додають до тексту, лише забирають місце на території в умовні 5 тисяч знаків. Цю риторику треба було знімати, показувати, що текст може чудово функціонувати й без цього. Іронія, грайливість, ненав’язлива компетенція, стилістичні пошуки, бажання пов’язати проблематику тексту з викликами реальності — хай цього буде більше.

За цей період, поки попрацював редактором, зробив для себе висновок: люди, які могли би писати і вміють це робити, є. Це ті люди, які від рецензії до рецензії ростуть. Вони базово розуміють, що таке літкритика, що рецензія не має бути написана нудною мовою суто для «своїх», що читачі не хочуть читати переписані, нехай і «творчо», анотації з книжок, а прагнуть власне рецензій з авторським критичним аналізом. Такі люди розуміють, що є здорова провокативність, а є скандал заради скандалу.

Зазвичай нові автори приходять на роботу з великим ентузіазмом до писання, утім із часом — кілька місяців насправді — розуміють: це не така вже й проста справа, якщо займаєшся цим на постійній основі: читаєш-осмислюєш-пишеш-читаєш-осмислюєш… І що не менш важливо — гонорари за неї, як правило, суто символічні. Відділи культури й так не розбалувані фінансуванням, а серед усієї культурної продукції література, здається, чи не найбільш упосліджена, поруч із театром. Якщо сфера кіно ще більш рентабельна — люди прочитають, зацікавляться й підуть у кінотеатр, то літкритика для багатьох редакторів — це дивина й химерія. Сприймається так, наче ви собі просто почитали книжку, насолодилися нею, написали про це для нас (і знову насолодилися), а ми ще вам за це дали трохи грошей. Чудо ж! Історія дуже проста: за це не хочуть платити, бо не бачать у цьому сенсу.

Як це змінити?

Думаю, має прийти нове покоління топ-менеджерів. Усі ці відділи мають очолити люди, які розуміють, що культурницький контент таки стимулює трафік. Коли я тільки починав працювати на Insider, наш відділ «Арт» був наче причепом до політики та економіки. Проте коли ми подивилися на перегляди, то виявилося, що найбільший трафік саме в нас — добра третина чи й більше від загального. Це були публікації і про кіно, але також і про літературу. До того ж нині активне збільшення книжкового ринку грає на критику — людям у цьому морі потрібна навігація. І то добра.

А якщо поглянути на твою роботу не з боку авторів, тобто внутрішньої кухні, а з погляду зовнішнього чинника — аудиторії?

Я від початку не хотів постійно тримати в голові аудиторію. Я думав про неї, коли обирав об’єкти для рецензії. Якщо ця книжка, скажімо, в топ-двадцятці книгарні «Є», тоді варто про неї поговорити. Ми вам розповідаємо про те, що вам подобається, але от як саме ми вам про це розповідаємо — то це наша справа. Хоча й малопомітні книжки актуалізувати теж достоту приємно.

Клікабельна рецензія — яка вона?

Вона недовга. Вона не обов’язково повинна розповідати про бестселер. Ну й ніхто не виключає по-інтелектуальному провокативних підходів. Я взагалі за грайливість у літературній критиці. Грайливість, помножену на компетентність і позбавлену снобізму.

Які інструменти має використовувати літературна критика для популяризації себе в медіа?

Якщо йдеться про соціальні мережі, то там і надалі буде побутувати вкрай «демократично потрактована» критика, така «розмова про себе в дзеркалі книжки». Однак упевнений, що літкритика повинна існувати й поза межами соцмереж. Передусім — поза. Це має бути певний цех, свої верстові стовпи, притомні авторитети. Повинна відбутися професіоналізація галузі.

Ми повинні мати десять людей, яким ми будемо довіряти і які будуть закріплені за певними майданчиками. Ми можемо між собою не погоджуватися, дискутувати (й дай нам бог хороших дискусій), але людина має знати, про що вона говорить. І таким чином нас повинна в ідеалі сприймати аудиторія — наші смаки не можуть щоразу збігатися зі смаками широкого кола людей. Та це не означає, що компетенція критики низька. Це лиш показує, що література — штука непроста й тільки смаками все не вимірюється.

Як популяризувати це? Просто робити це правильно й цікаво. Тут історія з двох сторін. По-перше, потрібно мати майданчик і гроші, щоб почати. Відповідальність цих майданчиків — забезпечити умови роботи. Це їм може приносити хороший трафік, відповідно, до них буде заходити реклама, тобто ці тексти «працюватимуть». А, по-друге, літературні критики не повинні думати, що вони десь в емпіреях і їхнє письмо — це розмова між ними й Мистецтвом як таким. А читачі просто милосердно сюди допущені. Із цим серйозна проблема: в настроях, у формулюваннях, у способі думання вкрай багато патетичності, ми нею травмовані. Ця патетика, здається, сидить у нас ще з романтичних часів, із яких ми, таке враження, ще досі не вийшли. Романтизм, який завжди з тобою. Це, вочевидь, ознака інфантильності. І це підживлюється частими соціальними потрясіннями, після яких ще довго саму мову наших дискусій треба приводити до тями. Проте з іншого боку — як реакція на цю надмірну патетичність — виникла цинічна «нова щирість». І це два вкрай небезпечні модуси — пафосу й викличного самооголення.

Отже, ми маємо про що говорити. Люди, які можуть вчитися правильно про це говорити, в нас також є. Тепер свою роль повинні відіграти великі інтернет-майданчики й усілякі платформи, які перестануть дивитися на цю галузь зверхньо. І почнуть створювати відділи культури, де буде на рівних з усіма представлена й літературна критика. Має нарешті стати зрозуміло, що літкритика — як і сама література — це, по-перше і по-головне, страшенно цікаво.

comments powered by Disqus