На Першому національному цензури немає

Є, виявляється, на українському телебаченні люди, які можуть просто працювати. Спокійно, без надриву інформуючи глядача про те, як працюють законотворці у Верховній Раді.

«Дорогі депутати» виходять в ефір щопонеділка, починаючи з 19 січня, на Першому національному. Це спільний проект ГО «Опора» та «Громадського ТБ». Дуже рекомендую дивитися його в запису всім, кого реально починає тіпати від перегляду новин чи політичних ток-шоу на більшості загальнонаціональних каналах.

На відміну від бойових ведучих та учасників останніх, Андрій Сайчук і Тетяна Козирєва роблять свою справу зосереджено і з цілковитим розумінням поставленої мети.

9 лютого, коли екрани більшості телевізорів знову заполонили бойові зведення з Дебальцевого, супроводжувані істеричними коментарями ведучих новин на тлі героїчних синхронів кореспондентів, «Дорогі депутати» сходили на екскурсію до бухгалтерії Верховної Ради. Тетяна Козирєва подолала шлях від приміщення комітетів до цієї сакральної установи підземним переходом. Показавши глядачеві, що його обранці існують у досить комфортному середовищі.

Якщо чесно, то авторка цих рядків спершу не повірила, що народні депутати отримують зарплати не на картки, а просто-таки за совковою традицією — в касі. Але так воно й виявилося: народні обранці виходили з бухгалтерії просвітленими і з білими конвертиками в руках. Невибагливий сюжет про зарплату народних депутатів став яскравою ілюстрацією совка у Верховній Раді України, яка залишилася під омофором УРСР.

Аналіз настельних розписів-плафонів усередині ВРУ, зроблений Ольгою Балашовою, цілком збігся з цими враженнями від бухгалтерії. Розписи робили ленінградські художники в часи розквіту так званого сталінського ампіру й відповідно до всіх його норм.  Тож художнє оформлення найвищого органу законодавчої влади в Україні засадничо суперечить духові сучасності, бо тягне нас назад, у «світле минуле» УРСР. Ба більше, з новими завданнями дисонує й славетне полотно у вестибюлі — те, на якому зображено внесення Державного прапора (тоді ще лише національного) України до сесійної зали 1991 року.

Стилістика цього живописного шедевра повторює плафонні розписи в стилі «сталінського вампіра» і в жодний спосіб не може мобілізувати присутніх на модерну законотворчість.

На тлі анахронічного монументально-станкового живопису зарплата депутатів, яку вони в конвертиках виносили з бухгалтерії, сприймалася як органічне продовження радянського дежавю. Суми зарплат, що варіювалися від 5 тисяч 250 гривень в Андрія Тетерука до 11 тисяч із гаком у Тетяни Бахтєєвої, належного враження не справили. Депутатка, щоправда, прохопилася черговою смачною деталькою, мовляв,  щоби не стояти в черзі (!), вона послала до каси свого помічника. Який і викликав телефоном патронесу, коли надійшов час «Ч».

Отак, без викривального пафосу, за допомогою глибоко приховуваної за «дитячими» запитаннями ведучої іронії, можна зробити справжнє журналістське розслідування про те, що насправді являє собою Верховна Рада України і, головне, чому перебування під її куполом подеколи затьмарює здоровий глузд і революційний запал нових депутатів.

Але, перефразовуючи автора вже згаданого архітектурного стилю імені себе, «інших депутатів у мене для вас нема».

Що вони й продемонстрували у вівторок, 10 лютого, обговорюючи президентську кандидатуру на пост нового генерального прокурора замість Віталія Яреми. Відставку якого депутати перед тим затвердили більшістю голосів.

Поки в наших кабельних мережах є канал «Рада», глядач нізащо не проміняє трансляції пленарних засідань на турецькі серіали. 10 лютого не стало винятком. Транслювали це доленосне засідання також 5 канал, «112» та канал «24».

Коли шановний Петро Олексійович рекомендував Віктора Шокіна на посаду генпрокурора, він хвалив професійність і досвід останнього, натякнувши, що країна чекає нарешті доведення до логічного завершення справи про вбивство Небесної сотні.

Досвідчений глядач, дивлячись на всі ці вже відпрацьовані до автоматизму рухи й промови, чудово розумів результат голосування — якщо Президент так розхвалює претендента, справу вже вирішено на користь останнього, а дебати стануть сущою формальністю. Так і вийшло. Юрій Луценко, мотивуючи голоси «за» фракції БПП, згадав, що розслідувати резонансні справи щодо Колесникова та інших колишньому заступникові генпрокурора не дали, відправивши у відставку. З тренду, в який потрапив навіть «Опозиційний блок», випали хіба що фракції «Самопоміч» та Радикальна партія Олега Ляшка. Останній, відпрацьовуючи давно сформований імідж парламентського хулігана, зосередився на вікових та розумових характеристиках претендента, далеких від ідеалу прокурора в очах радикала. Проте це ніяк не вплинуло на рішення (318 голосів «за») парламенту. Бурхлива підтримка старого-нового кадра на посаду генпрокурора замість майданівського з боку «Опозиційного блоку» викликала підозру, чи не заручилися колишні регіонали обіцянкою недоторканності? Надто ж коли Віктор Шокін викликав ажіотаж у залі заявою, що деякі нинішні депутати цілком можуть бути притягнутими до кримінальної відповідальності.

До речі, саме новий гепрокурор став автором однієї з найгучніших сенсацій тижня, коли пізно ввечері 14 лютого оголосив про затримання колишнього голови фракції ПР у Верховній Раді Олександра Єфремова.

Хоча напередодні в новинах повідомили про подання до парламенту про зняття імунітету з суддів Печерського районного суду О. Царевич, С. Вовка та В. Кицюка, затримання екс-регіонала затьмарило різкий синхрон депутата від «Самопомочі» Єгора Соболєва про нового генпрокурора, який назвав його призначення ганьбою і великою помилкою. Після того, як учора Єфремова вже випустили під заставу в 140 тисяч доларів, до слів Соболєва тягне повернутися знову...

Убивчою сенсацією став обстріл абсолютно мирного Краматорська ракетами з установки «Торнадо» того ж таки вівторка. Тож у телепросторі вкотре посилився дискурс війни. З усіма його ознаками — істеричними нотками в голосах ведучих новин; агресією проти московських «лайноньюзів»; нетерпимістю до альтернативної думки; дикою ненавистю до ворога... Це, як на мирний час, із його любовно плеканою свободою слова, речі неприпустимі, але вони стають природними на тлі безперервних обстрілів мирних міст і загибелі так само мирних людей.

На перший погляд може здатися — дискурсом війни, що його наполегливо насаджує телебачення, охоплено весь масив телеглядачів. Адже, якщо послухати деяких телегуру, війну до переможного кінця проповідують на всіх фронтах — від інформаційного до торгівельного. Існування в цій парадигмі нескінченних війн апелює до старезних архетипів — якщо є ворог, його треба знищити; якщо йде війна, в ній треба перемогти; будь-яке перемир'я ганебне...

Ну а «інформаційну війну» з ворогом українці, як заведено лементувати з приводу й без між колег-журналістів, безнадійно програють. Або ж давно вже програли російським пропагандистам. Від усього цього дискурсу, хай пробачать колеги й друзі, відгонить таким совком, що не снився навіть Верховній Раді з її «сталінським вампіром». Згадайте, кого називали бійцями невидимого фронту в часи холодної війни? Саме так, журналістів. А хто переміг у тій війні, теж нагадати? Це були точно не радянські журналісти, з їхніми установками на перемогу комунізму, а цинічні прагматики з «ворожих голосів». Бо вони розповідали правду, а не гатили по головах отруєними брехливою пропагандою снарядами з ідеологічною начинкою.

Нам не йдеться нині про інформаційну війну з Росією, точніше — з її телевізійною пропагандою, спрямованою передусім на внутрішнього споживача. Якби вона справді мала такий вплив на українського телеглядача, як їй приписують, українці б навіть на Майдан не вийшли. Або ж швиденько розбіглися б після першого побоїща. Й не відбивалися б нині від зовнішнього ворога.

Чи взагалі перестали б ми існувати в нинішніх кордонах, хто б і що б не казав. То, може, нашим медійникам варто все-таки перестати мислити в координатах війни, до речі й не до речі послуговуючись воєнним сленгом, а відповідальним за «ідеологічний фронт» просто робити свою роботу без піару? Тобто налагоджувати роботу українських ЗМІ на Донеччині та Луганщині.

У цьому сенсі авторові дуже близькими виявилися думки блогера Карла Волоха, який був гостем каналу «112» у неділю, 15 лютого. Хоча редактори, як зажди, титрували його як «політичного експерта». Що, втім, було більше схоже на правду, ніж будь-коли з будь-яким іншим гостем студії.

«Україна ніколи не зможе перемогти російську пропаганду своєю», — ось головна думка пана Волоха. Далі він продовжив: «Бо це не має жодного сенсу. Ми можемо протиставити цій пропаганді лише правду». Здавалося б, усе за Булгаковим — казати правду легко й приємно. Але нам цього мало. Нам треба будь-що зійтися з «Раша-ТБ» врукопашну й довести, що ми крутіші.

Таку чергову спробу зробили в проекті «Гражданская оборона» на каналі ICTV 10 лютого. Автори послідовно розвінчували всі міфи російської пропаганди — від того, що «Новороссия» постала завдяки місцевим пасіонаріям-«ополченцям» (ілюстрація — «Отойдите за поребрик!» — суто пітерський вислів, яким краматорський «апалчєнєц» відганяв місцевих від райвідділу міліції) до вмісту «гуманітарних конвоїв» із РФ.

Припускаю, що шанувальникам каналу в цілому й «Гражданской обороны» зокрема цікаво дізнатися, як животіють у буквальному сенсі люди в глибинці РФ — без зарплат, без пенсій, без медицини. Приміром, у «моногородах с градообразующими предприятиями». Чим не привід для зловтіхи, коли бачиш, що в сусіда не те що хата, але вже й сарай зотлів! Але довіру до цієї моторошної картини підривають кадри, як мешканці неназваного містечка в центрі Росії виливають відра з фекаліями просто на вулицю. Бо це чомусь до болю нагадує один із сюжетів торішнього проекту «1+1» про подорож у глибинку РФ.

Хоча йдеться не про «тирінг», як нині модно називати плагіат у телевізійників. Ідеться про те, що проект «Гражданская оборона» має всі ознаки контрпропаганди, покликаної теоретично протистояти пропаганді. Тепер запитання — на кого ця контрпропаганда (термін — знову ж таки з радянських часів) розрахована? Якщо на питомо українського глядача, то боюся, що вся енергія контрпропагандистів пішла в пісок. Адже його переконувати в тому, хто шле війська й техніку в Україну, вже марно, бо він і так давно це знає. Хіба що цей продукт адресовано мешканцям «деяких районів Донецької та Луганської областей», але нема певності, що на тих територіях антени ловлять сигнал ICTV.

Такий продукт не може бути ефективним і в середовищі російських телеглядачів, які давно перестали йняти віри ЗМІ, позиція котрих бодай на міліметр відхиляється від офіційної пропаганди. Тим паче, канал ICTV так само недоступний на території РФ, як і на окупованих федерацією територіях.

Отже, на виході маємо таке собі телевізійне засідання клубу «пікейних жилетів», де жваво обговорюються проблеми сучасності в стилі капітана очевидність.

11 лютого, в середу, коли почалася «Мінська мирна конференція», на яку прибули лідери України, Франції, Німеччини та Росії, все, що змогли витягти з  епохальної події новинарі, — епізод із журналістом «Лайфньюз».

Найбільш докладно про цей інцидент розповіли в «ТСН», що й не дивно. Адже саме кореспондента «1+1» Ольгу Кошеленко обгавкав росіянин.

«Наталія Мосейчук, ведуча: Оббрехав, як собака  журналіст LifeNews загавкав на журналістку “1+1”. Причина  прохання казати правду, себто не брехати. У Палаці незалежності у Мінську він неодноразово робив прямі включення і брехав про українських журналістів. Зокрема, запевняв, що вони всі прийшли в одязі з написом “Україна”. Ольга Кошеленко з колегами запитали в нього, навіщо він навмисно каже неправду. У відповідь на це росіянин почав грубіянити, назвав українців “нацією убивць”, а потім запропонував познайомитися і намагався схопити Ольгу Кошеленко за руку. Коли ж аргументи закінчилися, взагалі почав гавкати на журналістку. Гавкучого росіянина колеги одразу запропонували вивезти із зали за неадекватну поведінку.

Журналіст LifeNews: Девушки, давайте знакомиться! Меня зовут Саша.

Ольга Кошеленко, журналіст “1+1”»: Отойдите, Саша! Я вас боюсь!

Журналіст LifeNews: Гав! Иди на фиг отсюда!».

Епізод був дуже промовистим.

12 лютого, коли небайдужі спостерігачі, які не спали цілу ніч в очікуванні сенсацій із Мінська, вже втратили всі надії на них, загальнонаціональні канали рівно опівдні все-таки розродилися синхроном Петра Порошенка. З нього глядачі дійшли висновку, що нові угоди фактично дублюють вересневі, а отже припинення вогню буде таким самим, як і восени. Тобто — примарним і однобічним. Міні-марафон від «1+1», присвячений мінським домовленостям, не додав оптимізму, але принаймні це була спроба проаналізувати по гарячих слідах результати зустрічі «нормандського формату» в національному ефірі.

Глядачів Першого національного, втім, очікувала справжня сенсація. Ввечері канал показав чергову порцію розслідувань у програмі Наталки Седлецької «Схеми». Цього разу під приціл журналістів потрапив не абихто, а сам Президент Петро Порошенко. Максим Савчук із притаманними йому мисливським азартом і скрупульозністю дослідив, кому належить ділянка землі в так званому Царському селі на Печерських пагорбах Києва.

Схема виявилася непростою, але цілком придатною до розкриття. Журналіст знайшов навіть людину, від імені якої півгектара київської землі було нібито продано Петрові Порошенку. Насправді «зіц-голова» вже неіснуючої фірми-одноденки грошей за цю оборудку не отримав, подавшись із горя працювати водієм-далекобійником.

Резюме цього розслідування приблизно таке: 2009 року Петро Порошенко, разом із нинішнім заступником голови президентської фракції у Верховній Раді Ігорем Кононенком   абсолютно безкоштовно отримали більше гектара київської землі вартістю приблизно 202 мільйони гривень. Чим, безперечно, завдали величезних збитків міській громаді, яка з цієї оборудки не отримала в бюджет жодної копійки.

По коментар журналіст звернувся до пана Олександра Луцького, який має доручення від Петра Порошенка представляти його інтереси в цьому питанні (придбання земельної ділянки. — Авт.). Але той коментувати ситуацію відмовився, вказавши журналістові, що він не там копає.

До оборудки виявився причетним, як вважають автори, й колишній секретар Київради Олесь Довгий, який підписував рішення про виділення ділянки новоствореному кооперативу «Зеленбудсервіс К». Однією з непрямих ознак вини теперішнього народного депутата-мажоритарника є той факт, що на виборчому окрузі, де балотувався Олесь Довгий, Блок Петра Порошенка не виставив сильного кандидата. Про це в своєму коментарі сказав Сергій Лещенко.

Найгірше ж у цьому всьому те, що Президент Порошенко так і не знайшов часу й нагоди або спростувати звинувачення, або ж заплатити в київську скарбницю реальну суму за свою ділянку, або ж, як варіант — передати її в користування нужденним.

Але глядач Першого національного тепер точно знає — на його улюбленому каналі цензури немає.

П'ятниця, 13-те, стала днем повернення в ефір Савіка Шустера. Цього разу — на канали «24» та «112». Назвати це сенсацією язик чомусь не повертається, бо хай там що, але це повернення було досить очікуваним. Колеги про цей рестарт тижня вже висловилися, тому додам хіба що кілька слів. Головне враження від нинішнього «Шустер live» — його дивовижна анахронічність. Ну, не вписується чотиригодинна балачка в сучасну динаміку подій, які щосекунди змінюють світ. Та й спікери застарілі — один Микола Маломуж, цей експерт із усіх воєнних і військових питань, а насправді всього-на-всього відставний розвідник, чого вартий.

Звісно, обговорювати Мінські домовленості можна й потрібно. І спасибі, що на ток-шоу запросили Валерія Чалого, який озвучив колективну думку Адміністрації Президента, що дають Україні ці угоди. Але на цьому в шоу Шустера можна було ставити крапку, бо занадто передбачувано поводилися всі спікери. Хоча певну альтернативу «базару» в «Черному дзеркалі» Євгена Кисельова на «Інтері» шоу Савіка таки склало, особливо своєю явно більшою лояльністю до Президента. Скандал із прямим включенням московського політолога Максима Шевченка, відомого своєю антиукраїнською позицією, насправді дещо надуманий. З одного боку — а чого від Савіка можна було чекати? Адже йому для шоу був потрібен якийсь «анти-Ляшко», якщо вже Ляшко був серед запрошених. З іншого, насправді ток-шоу Савіка виявилося набагато лояльнішим до Президента, навіть за складом спікерів, і виваженішим та більш представницьким, ніж у конкурента — «Черного зеркала» Євгенія Кисельова на «Інтері». Але, як ми дізналися вчора, поява Максима Шевченко коштувала Савіку продовження співпраці з каналом «24». Цікаво, як поведеться канал «112», в ефірі якого Максим Шевченко — частий гість.

14 лютого під впливом нескінченних сюжетів про Дебальцеве авторка цих рядків цілком серйозно почала думати про закупівлю стратегічного запасу продуктів і облаштування найближчого підвалу. Те, що линуло з телевізійних екранів, дуже сприяло цьому небанальному рішенню. І лише вранці 15-го, в неділю, коли всі загальнонаціональні канали повідомили, що Петро Порошенко опівночі з Генштабу наказав ЗСУ припинити вогонь і на більшості напрямків Східного фронту настала тиша, трохи попустило.

Проте ненадовго, бо вже з брифінгу ОБСЄ, який транслювали канали «24», 5-й, «112» та Перший національний, можна було дійти невтішного висновку — бої на Дебальцевському плацдармі тривають.

Хоча, якщо судити про життя в Україні не за випусками новин, в нас немає війни, а є суцільні «Сімейні мелодрами», «Судові справи», «Містичні історії» та вокально-танцювальні талант-шоу.

Так переможемо?

comments powered by Disqus