«Присідайте, будь ласка!» Це по-українськи чи серйозно?

Ольга Камєнєва, Gazeta.ua

Це було справді чарівно – коли Володимир Гройсман почав демонструвати лексику «мусорів» та «зеків» посеред гнізда українського парламентаризму. Одразу ж, до речі, після свого обрання спікером ще 27 листопада. Але тоді оце «присідайте», очевидна калька з російського поліцейсько-кіношного сленгу, хоч і різонуло слух, але списалося на хвилювання нового спікера та його недосвідченість.

Але вже 2 грудня, у вівторок, під час прямої трансляції чергового засідання Верховної Ради, де розглядалося питання про затвердження Кабінету Міністрів, стало зрозуміло: «присідайте» – ніяка не випадковість. Це такий собі маркер, за яким можна судити про готовність влади чи, навпаки, неготовність «жити по-новому».

Що таке «присідайте» українською? Це команда фізрука на уроці фізкультури в школі. І якщо уявити на мить, що поважні народні депутати кинулись би одразу ж її виконувати за вказівкою спікера, ми б отримали фантасмагоричну картину: в проходах сесійної зали всі нардепи, від наймолодших до найстарших, слухняно присідали б стільки, скільки знадобилося б.

Російське «присаживайтесь», яким рясніють усі російські серіали про ментів, прокурорів та дільничних, походить зі специфічного ставлення злодіїв у законі до слова «садитесь». Пригадуєте сакраментальне «Сесть, начальник, я всегда успею!». З великої шанобливості до «суміжників»-злочинців, без яких правоохоронцям - нікуди, й народився евфемізм «присаживайтесь». Мовляв, щоб не зурочити. І коли цей російський евфемізм переходить у лексику другої людини в нібито незалежній від традицій сусідньої держави, це наводить на роздуми. Приміром, чи готова ця людина працювати на незалежність України, якщо ментально вона досі в полоні російськомовних слідацько-прокурорських стереотипів?

Як показав день голосування за склад уряду 2 грудня, пряму трансляцію якого вів канал «Рада» (а також Перший національний, частково – 5 канал, «112» та «24»), голова Верховної Ради  продемонстрував цілковиту готовність «присісти» за командою Президента. Найпоказовіший приклад у цьому плані – очевидне протягування голосування за склад Кабміну «пакетом», без обговорення кандидатур у залі, та ще й, усупереч обіцянкам, гвалтовне призначення на посаду міністра інформації Юрія Стеця.

Здавалося б, звичайна обмовка, але за нею стоїть не лише нефаховість або ж недосвідченість Володимира Гройсмана, що якось іще можна виправдати необхідністю прискорити голосування за склад Кабміну в умовах війни. Набагато гіршою є готовність спікера «ламати» парламент на догоду Президентові. Це ми вже не раз проходили, але, вочевидь, вийшли на черговий виток спіралі, коли в Україні або президент підпорядковує своїй волі парламент, або, навпаки, Верховна Рада заганяє головнокомандувача в стійло.

Якщо так піде далі, то узурпація влади в державі відбудеться непомітно, без жодних рішень Конституційного суду. Ну, а для остаточної комфортності співіснування президента з парламентом залишиться хіба що ухвалити рішення про заборону прямої трансляції засідань ВРУ.

Тим часом, напередодні, 1 грудня, в понеділок, у телепросторі жваво обговорювали чергову «перемогу» Путіна над західним світом – закриття проекту «Південний потік».

В ефірі 5-го каналу в програмі «Час. Підсумки дня» не могли натішитися з того, що газові труби з РФ до Європи по дну Чорного моря вже не прокладатимуть, відтак Україна залишиться єдиним надійним транзитером російського газу до країн Центральної та Західної Європи. Ведуча Яна Конотоп намагалася вивідати в учасників програми, чия все-таки це перемога – української дипломатії, зусиль ЄС та США щодо «кошмарення» російської економіки чи все-таки здорового глузду, який раптом прокинувся в російському президентові.

Коли політолог Тарас Березовець (останнім часом - експерт щодо всього майже в усіх політичних ток-шоу та пропагандистських «розслідуваннях» більшості загальнонаціональних каналів) заявив, мовляв, відмова Путіна від «Південного потоку» – це перемога української дипломатії, автор цих рядків трохи очманіла. Всі ми патріоти, звісно, і всім нам хочеться бодай якихось успіхів, але приписувати собі перемоги там, де йдеться про банальну нестачу коштів у Росії через західні санкції, обвал цін на нафту і шалений бюджет на війну, мабуть, не варто.

3 грудня, в середу, вразив канал ICTV, редактори якого підключилися до новомодного тренду – розгадувати код української нації. Новий багатосерійний документальний проект тут назвали «Украина. Код уникальности». Саме так, російською мовою. Якщо не читати анонсів, то, підключившись до перегляду, можна було подумати: перед нами - типовий продукт побратима ICTV за холдингом каналу СТБ. Занадто вже багато тут усякої екстрасенсорики та чортівні. Але, як виявляється вже ближче до фіналу першого (про це було сказано аж наприкінці фільму) випуску документального проекту, найбільшими екстрасенсами в галузі військової справи показали себе саме українці. Один із них, боєць суворо засекреченого в радянські часи «батальйону 14», куди добирали людей із паранормальними здібностями, Юрій Козлов, став наратором цього проекту.

Починається перший фільм циклу з того, як найвище радянське військове командування почуло про американського «агента 001» Джозефа МакМонніка. Того самого, який вирахував координати семипалатинського ядерного полігону. Злякавшись такої неординарної живої зброї «умовного противника», в СРСР десь усередині 70-х років минулого століття починають пошуки власних агентів-екстрасенсів. І, як свідчать науковці, причетні до цього проекту й котрі дожили до наших днів, їх таки познаходили, а ще й чимало.

Далі глядачеві розповідають, які експерименти ставили над цими людьми, як не знали, куди застосувати їхні здібності, як їх доводили до загибелі нелюдськими випробуваннями аж до радіації на місці Чорнобильської катастрофи. Після чого, до речі, отримавши неймовірну дозу опромінення, деякі з піддослідних усе-таки вижили. І серед них виявилися українці. І лише в цьому місці жахливчика в дусі СТБ чи РЕН-ТВ стає зрозумілою логіка авторів цього пекельного телеварива. Ось, виявляється, до чого йдеться – до того, що українці не лише повставати вміють, чи там, скажімо, гарно співати-танцювати й вирощувати пшеничку, але й несуть у собі таємні здібності!

Не знаю, що покажуть у наступному випуску «Кода уникальности», але боюся, що це буде чергова казка про те, як українці здатні перемагати ворогів одним поглядом або ж голосом, не вдаючись, так би мовити, до підручних засобів.

Творення національних міфів – хай і запізніла, проте шляхетна й потрібна справа. Але якщо це міфи-казки, не треба запаковувати їх у блискучі обгортки науковоподібних експериментів у розрахунку на сенсацію. За великим рахунком, національний міф у його первісному значенні, тобто – з опертям на реальні події, творять нині українські воїни та волонтери по всій Україні.

Того ж дня канал «Еспресо TV» транслював круглий стіл щодо створення Міністерства інформації, навколо чого медіаспільнота й досі ламає списи в нескінченних дискусіях. Атакований журналістами, новоспечений міністр неіснуючого міністерства Юрій Стець, намагаючись пояснити, для чого потрібне це відомство, апелював до досвіду контрпропаганди Великої Британії часів Другої світової війни та Ізраїлю часів становлення держави. Але вигляд у нього був настільки непереконливий, що місцями екс-депутата хотілося пригорнути до материнських грудей і пожаліти.

 

4 грудня, в четвер, коли Верховна Рада знову зависла на чергову нескінченну перерву, розподіляючи комітети в кулуарах, а не в залі, тим самим поховавши всі надії на прозорість нового парламенту, ба більше – саму ідею парламентаризму, автор перемкнулася на телеканал «Дождь» (він досі жевріє в пакеті «Всесвіт» кабельного оператора «Воля»), який саме розпочав трансляцію щорічного федерального послання президента РФ Володимира Путіна.

Враження було таке, нібито мене перенесли в часи пізнього Брежнєва. Це дежавю являло себе в усьому – обстановці Георгіївського залу Кремля, який від палацу з’їздів вирізняв хіба що монументальний історичний антураж; однаково поштивих і надміру серйозних виразах облич присутніх; паузами, заповнюваними «аплодисментами, що переходять в овації»...

Але найбільшою подібністю до геронтократичних збіговиськ часів пізнього «дорогого Леоніда Ілліча» став зміст промови Путіна, надто ж у тій частині, що стосувалася економіки та соціальної сфери. «Покращити, піднести, покарати винних, підвищити середній вік, створити економічні умови» і так – сорок хвилин.

Про першу частину Федерального послання, яка вразила абсолютним антиісторизмом і суто «пацанським» упертим намаганням обґрунтувати анексію Криму, навіть говорити не хочеться.

Одне слово, замість епатажних «бабушек с половыми органами дедушек», а також – різницею між коньяком та клопами чи способами проведення першої шлюбної ночі, адресатам послання підсунули кволі й дуже туманні перспективи боротьби зі спекулянтами, які обвалюють рубль, та необхідність пишатися представниками робітничого класу.

Тут хотілося встати й аплодувати справді щиро, від душі, бо ще ніколи «цар та ампіратор усія Русі» не мав такого відверто жалюгідного вигляду. І його лепет про те, що Росія поважає суверенітет і територіальну цілісність України, засвідчили: ще мить – і хтось таки скаже сакраментальну андерсенівську фразу про голого короля.

Чудово усвідомлюю, що ця епохальна подія, з огляду на стан російського суспільства, станеться не в найближчому майбутньому. Але мало хто міг припустити, що Янукович, який «на полях» сочинської олімпіади ловив Володимира Путіна, так швидко зникне з політичної арени. Хоча вже тоді автор цих рядків назвала присутність екс-президента України в Сочі «Сто років самотності». Не претендуючи ні на що, зауважу – на сучасного Путіна органічно лягають назви двох творів Габріеля Гарсія Маркеса «Полковнику ніхто не пише» та «Осінь патріарха». Поживемо – побачимо, як скоро ці враження втіляться в життя.

Той-таки четвер запам'ятався спільним брифінгом трьох міністрів-іноземців, які очолили відомства охорони здоров'я, фінансів та економічного розвитку і торгівлі. З брифінгу Олександра Квіташвілі, Наталі Яресько та Айвараса Абромавічуса, відповідно, можна було зрозуміти одне: для всіх трьох запрошення на посади в українському уряді – це амбітний виклик. І вони готові реформувати галузі, які їм доручили.

Про те, звідки взялися ці люди, за які заслуги їх запросили до українського уряду та й про загальний бекґраунд іноземних фахівців, вирішила розповісти кореспондент «Вікон-новин» на СТБ Дарина Чиж. У рубриці «Спеціальний репортаж» журналістка поспілкувалася не лише із самими міністрами-іноземцями (хоча на той момент усі вони мали українське громадянство), а й із їхніми однокашниками та екс-колегами.

Допитлива й спрагла нових вражень кореспондентка СТБ зуміла доповнити «паспортні фото» міністрів-варягів суто людськими штрихами. Відтак глядач дізнався, що за рядками резюме кожного з цих «варягів» стоїть такий звичайний і необхідний для західної людини досвід справжнього навчання в справжніх університетах, рівноправне спілкування з однокашниками й родини, де без жодного домінування, гармонійно, співіснують однодумці. Цей сімейний і діловий досвід західних людей дуже відрізняється від того, що ми бачили й бачимо часто-густо досі в нас. Навіть у новій владі.

 

Доки народні депутати від «Опозиційного блоку» стрясають ефіри телеканалів «Інтер» та «Україна» плачами за нещасними мешканцями Донбасу, звинувачуючи Київ у голодних смертях немічних і старих, яким перестали виплачувати пенсії, Сергій Іванов, луганський журналіст, у суботу, в денному «Телеекспресі» на «Еспресо TV», вразив своєю непримиренною позицією з цього приводу.

Його ненависть до кліки Єфремова, яку він вважає винною в усьому, що сталося в Луганській області, просто безмежна. Аж до того, що Сергій пропонує СБУ влаштувати полювання на Олександра Єфремова та його клевретів у стилі ізраїльського Моссаду, впіймавши та посадивши в тюрму до справедливого суду. Тих пенсіонерів, які залишилися на Луганщині й опинилися відрізаними від соціальних виплат, нинішньому блогеру й колишньому прокуророві геть не шкода, бо, на його думку, за все треба платити. У тому числі – й за власні помилки, які можна назвати злочином.

Цікаво, що пан Іванов, за його зізнанням, не завжди був українським патріотом, виростаючи в атмосфері класичного донбаського «совка» з його паразитичною психологією й штучно роздмухуваною гордістю за шахтарську працю, за рахунок якої буцімто жив увесь великий «Союз нерушимый». Прозріння коштувало цьому колись упливовому луганчанину втрати купи друзів і рідних.

Цей ефір справив дуже потужне враження. Бо одна річ, коли чуєш нескінченні мантри про гуманітарну катастрофу в окупованих районах Донбасу від тих, хто до неї безпосередньо чи опосередковано причетний. З ними все зрозуміло: отримавши заповітні мандати народних депутатів із недоторканністю, яку поки що ніхто не скасовує, вони продовжують відпрацьовувати гроші господарів-олігархів. Котрі сподіваються як не шантажем, то чужою військовою силою повернути собі контроль над усім східним регіоном України.

І зовсім інше – почути вистраждану під обстрілами правду людини, яка знає, хто, навіщо і, головне, за чиї гроші, влаштовував вистави під назвою «Русская весна» там, де не було жодних передумов до сепаратизму.

Qui prodest (кому вигідно?) те, що відбулося і відбувається на приблизно 1/14 частині України, – відповідь на це засадниче питання римського права від юриста Сергія Іванова однозначна й не терпить двозначних тлумачень.

Тема про те, як розриває родини неоголошена російсько-українська війна на сході України, заявлена в сповіді Сергія Іванова на «Еспресо TV» в суботу, отримала несподіване продовження в ток-шоу «Хоробрі серця» на каналі «1+1», яке вийшло 7 грудня, в неділю. Хоча з усіх сюжетів, присвячених родинам на війні, лише один стосувався цілковитого відчуження двох рідних братів на ґрунті ідеологічних розмежувань. Ідеться про історію бійця батальйону «Донбас» Олексія Марцинюка, рідний брат якого Володимир воює на стороні «ДНР». Запрошений до студії Олексій свої пояснення, чому брат пішов на бік «ДНР», почав з того, що останній колись отримав травму голови й через це був змушений закінчувати школу для розумово відсталих. Цей факт якось геть нівелює пафос боротьби проти «укрофашистів», бо що ж узяти з убогого? Хіба він міг опиратися зомбуванню «Кисельов-тіві»?

Журналісти «Хоробрих сердець» зробили все можливе й неможливе, аби зустрітися з братом Олексія Марцинюка – бійця «Донбасу». Навіть представилися журналістами білоруського телебачення, щоб їх пустили до донецьких «ополченців». І все це – задля того, щоб вивести на студійний екран кадри з абсолютно переконаним у власній правоті чоловіком, який твердо вірить – його рідний брат зазомбований «укропами» ворог, і в нього він вистрелить, не задумуючись.

Попри все почуте від брата, Олексій Марцинюк звертається до нього зі словами примирення й братерства, обіцяючи вивести його з поля бою, якщо той хоч натякне на таке бажання, а також – молить дозволити бодай вивезти родину брата з району бойових дій.

 

Контрастом на цьому тлі братовбивчих розбірок стало звернення до Олексія Марцинюка сина Олександра скайпом із Німеччини, де хлопець перебував на змаганнях із бальних танців: «Ты лучший из лучших, я тобой горжусь!».

Іще одна героїня «Хоробрих сердець», яка через свою проукраїнську позицію в Донецьку втратила купу друзів у рідному місті й змушена була перебратися подалі від «східної війни», – волонтер із Донецька Ольга. Вона побувала в полоні сепаратистів, але не втратила головне – родину. Попри те, що її чоловік не схвалював діяльності дружини, він усе-таки, на думку жінки, яка до того ж відрядила доньку подалі від бойових дій, подумки, можливо, підтримує все, що вона нині робить як волонтер. Просто він намагається не реагувати на події в Донбасі, бо йому «однаково», на думку волонтера Ольги.

Ці дві історії в «Хоробрих серцях» про те, як ріжуть по живому деякі родини на сході воєнні події, цілком перекрили позитивом усі інші сюжети. Про тих, чиї родини війна лише згуртувала. Як от родину Засух, коли дружина Романа Засухи Оксана, дізнавшись про те, що її чоловіка Романа взяв у полон Бєс, поїхала до нього в Горлівку, тільки щоб бути поряд. Жінка була поруч зі своїм чоловіком 34 доби полону, доки його не обміняли в числі інших полонених на таку собі Ольгу Кулигіну. Коли Оксана Засуха говорила про те, на кого їх із чоловіком міняли, Ахтем Сеітаблаєв чомусь намагався уточнити, що Кулигіна була коханою жінкою Бєса. Навіщо він це робив, незрозуміло, бо з усіх відкритих матеріалів можна було дійти висновку: Ольга Кулигіна – незамінна в плані пропаганди на деяких каналах Раша-тіві. І не має жодних особистих стосунків з керівником так званої «Горлівсько-Єнакієвської республіки», яка зникла разом зі зникненням Бєса.

Ще одна історія «Хоробрих сердець» – коли чудовий командир Євген Бурко загинув, дізнавшись про те, що в нього народиться друга донька, його побратими взяли на себе опікування всією родиною людини, яка захищала їх, навіть отримавши смертельне поранення. Дружина Євгена Аліна Бурко, будучи в студії «Хоробрих сердець», чесно сказала – якби не побратими чоловіка, їй було б непереливки. Вони зустрічали її з пологового будинку, коли чоловіка вже не стало, а ще – допомогли з ремонтом будинку.

Музичним фіналом «Хоробрих сердець» стала пісня Сашка Положинського «Брат за брата» у виконанні гурту Kozak System. Коли лідер гурту Іван Леньо після виконання одного з гімнів Майдану покликав учасників програми на сцену й став на одне коліно, схилившись тим самим перед подвигом звичайних людей, які в силу історичних обставин стали героями, це було дуже красиво. І правильно. Бо саме такі програми формують національні міфи про героїв. Як було сказано вище, на основі реальних подій.

 

comments powered by Disqus