Шматочки аналітики й високого мистецтва в різдвяному безчассі

Скрін-шот 5.ua

Як заведено під час новорічно-різдвяних свят, більшість ефірного часу минулого тижня телеканали віддали розважальним програмам та кінопоказу. Проте не всі.

Інформаційні канали свята якщо й зачепили, то краєм. Тут, як і завжди, виходили вечірні аналітично-інформаційні програми. Приміром, на 5-му 4 січня в програмі «Погляд» гостював радник Президента України Юрій Бірюков, відомий волонтер та армійський реформатор.

«Фенікс» Юрій Бірюков — апологет перемоги, а не зради. Ось фінальний фрагмент розмови Романа Чайки з Юрієм Бірюковим:

«І перш ніж я вам потисну руку і привітаю зі всіма святами, все-таки один момент чисто від "Фенікса". Півхвилини буквально присвятіть. Раніше ви були дуже активним у дискусіях у Facebook. Одні вас звинувачували в корупції, інші в українофобії. Одним ви щось пояснювали, боролися з тими "всьопропальщиками", зрадівцями. А тепер щось ні, набридло?

– Абсолютно. В певний момент з'явилося розуміння того, що по-перше, прошарок Facebook – це відсотки від загального населення країни. І ось ці ось епічні війни, які відбуваються в соцмережах, насправді, в дев'яти випадках із десяти всьому іншому суспільству невідомі. Надумані приводи, причини для ось цієї самої "зради" — боротися з цим деякий час було навіть десь цікаво. А в певний момент я зрозумів, що не те що не цікаво, це марно. Вони все одно будуть займатися цією "зрадою", а ми все одно будемо займатися своєю роботою і намагатися розповідати про "перемоги". Ну ось так і працюємо».

Цього разу він теж собі не зрадив, доповівши, як ідуть реформи в МО. Важко, складно, з дикими перепонами «старих», але все-таки щось у ЗСУ змінюється на краще. Відповіді на запитання Романа Чайки пан Бірюков давав достатньо відверті. Приміром, коли ведучий поцікавився, чому МО відмовилося від аутсорсингу, коли армію годували сторонні компанії, він розповів, що насправді все не так. Ніхто не збирається повертатися до практики, коли солдати чистили картоплю. Просто ці чотири аутсорсингові компанії чіпляються за свої можливості нажитися на армії, бо це мільярди гривень, а волонтерський десант у МО хоче, щоб їжу воякам готували військові кухарі, які у випадку необхідності могли би висунутися разом із частиною на передову. Аутсорсингові ж компанії 2014 року, коли постала необхідність годувати солдатів на фронті, категорично відмовилися це робити. Ось промовиста цитата, яка пояснює різницю між чутками й дійсністю:

« — У половині країн годують військові кухарі. Там на аутсорс виділені ті речі, які дійсно безболісно можна виділити — прибирання приміщень, зрештою банальне чищення картоплі. Ось чомусь дехто, особливо колишні міністри оборони, почали лякати нас тим, що наші експерименти призведуть до того, що солдати знову: наряд на кухню, чистити картоплю. Та ні, ніхто так і не планував. Є цивільні фахівці, умовно фахівці. Є цивільний персонал, який найнятий військовою частиною, вони підпорядковуються командиру військової частини і вони чистять картоплю. Адже як зараз? Зараз персонал їдальні не підкоряється військовій частини взагалі. Це виділений, вирваний кілька років тому шматок території військової частини, куди прийшли абсолютно непідконтрольні військовій частині комерційні люди, які вдають, що вони годують. Ні, нам так не подобається.

– І що зміниться?

– Поки розширюється той експеримент, який був запущений у Львові та в Одесі. Тобто зараз більше виділяється грошей на закупівлю продовольства, більше варіантів продовольства закуповується. Це все комп'ютеризовано знову ж таки, бо комп'ютеризації не було ніякої. І готують їжу військові кухарі, які пройшли відповідну підготовку. У нашому уявленні якщо завтра військову частину зривають з місця і кидають кудись на передову, військові кухарі, так само як вони годували в пункті постійної дислокації, годуватимуть і на передовій. Може, не так технологічно, зважаючи на відсутність там устаткування. Наступного року ми продовжимо експеримент. Ми хочемо залучати фірми аутсорсингу, але не чотири практично фірми, які поділили ринок між собою, а давати можливість місцевим дрібним фірмам, невеликим, надавати послуги такій же невеликий військовій частині. Навіщо фірмі, яка сидить у Харкові, обов'язково годувати весь свій регіон у кожному маленькому населеному пункті? Чому це не може зробити маленька фірма з того ж міста?»

5 січня змусив прикипіти до екрана діалог Миколи Вересня з Олегом Скрипкою. У ток-шоу, ясна річ, під назвою «Вересень» на «UA: Перший». Говорили про декаданс, постмодернізм та лубок у мистецтві. І не тільки.

Кілька фраз Олега Скрипки видалися настільки парадоксальними, що мимоволі врізалися в пам'ять.

Приміром, музикант спершу заявив, що немає високого мистецтва, й говорити так — це снобізм, бо для когось Басков є представником саме високого мистецтва. Але кількома хвилинами потому сказав: «Для нас, естетів, питання, навіщо вони існують (Кіркоров і Басков. — Авт.) у природі? Це ж треш! Ми з тобою піднімаємося до Бога, в нірвану, але більшість людей дуже стомлюється, і ввечері їм потрібен треш».

Поговорили давні друзі й про те, чому міністри не виходять на публіку зі звітами про свою роботу. А також — про хитрого «Лукаша» (білоруського президента. — Авт.), який, на думку Олега Скрипки, котрий нещодавно повернувся з Білорусі, найде якусь форму союзу з ЄС. Адже нині там чисто вже по-європейськи.

Упродовж півгодини з Вереснем та Скрипкою на екрані вашого автора мучили певні підозри — дуже вже ненав’язливими, необов’язковими були теми, якими з неймовірною легкістю жонглювали співрозмовники. Якщо називати речі своїми іменами, обидва не довели до логічного завершення жодної теми.

Фінал програми розставив усі крапки над «і». На дещо розгублені слова Олега Скрипки «щось ми не сказали» Микола Вересень відповів із чарівною безпосередністю: «Ну й бог із ним, хай глядачі побачать, як спілкуються за пивом». Ніби для глядачів це аж така велика таємниця — спілкування за пивом.

6 січня, як уже писала авторка цих рядків, деякі телеканали захопилися прямою трансляцією Різдвяних богослужінь із храмів східного обряду. Геть-чисто забувши, що на Святвечір припадає день народження Василя Стуса. Не пощастило поетові з датою народження, що й казати. Проти Різдва з його колядками він не має жодних шансів бути почутим із телеекранів.

Утім, знайшлися люди, які віддали шану поетові.

Канал «Еспресо» ввечері після литії показав стару документальну стрічку про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна» Станіслава Чернілевського.

Здається, від того фільму, створеного ще в минулому столітті, в українській документалістиці не з’явилося більше нічого про поета, який свого часу зумів зробити тяжкий вибір між благополучним пристосуванством під систему й безкомпромісною боротьбою з нею.

Отож, Василь Стус разом із його щільною й крутою, як калинова кров із вірша-присвяти «Аллі Горській», поезією, досі залишається непрочитаним і невідрефлексованим для українського загалу. Так, зі Стуса не зробиш примітивної ікони, як зуміли зліпити з Шевченка. Він весь — занадто. Занадто інтелектуальний, занадто витончений, занадто складний для публіки, що звикла до лубка. Але, здається, час для цього «занадто» давно наспів.

Той-таки телеканал «Еспресо» не забув про Василя Стуса й наступного дня, 7 січня. Навіть попри Різдво. У «Вечорі з Миколою Княжицьким» показали музично-поетичну виставу Молодого театру «Стусове коло» в постановці Сергія Проскурні. Дует «Тельнюк. Сестри» в складі Лесі та Галі вже досить давно виконує власні композиції на вірші Василя Стуса, відтак їхня участь у цьому проекті не дивина. Актор Роман Семисал, який у виставі говорить за поета, відомий першим виконанням цієї ролі у виставі «Іду за край» Театру імені Лесі Українки.

Син поета Дмитро Стус у дійстві, присвяченому його батькові, опинився на своєму місці, органічно влившись у мистецький колектив зі спогадами про Василя Стуса.

Звісно, це те саме високе мистецтво, про яке говорив Олег Скрипка з Миколою Вереснем, заперечуючи, втім, саме його існування.

Але позаяк народ, на думку фронтмена «ВВ», шанує треш, у «Стусового кола» доля одна — з’являтися на нішевих каналах, які претендують на роль інтелектуальних провідників.

6 січня 5 канал в особі ведучого «Діалогів з патріархом» Руслана Поліщука зустрівся з митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром. Зустрічався журналіст і з іншими владиками (цикл «Різдвяні зустрічі») — Святославом Шевчуком (УГКЦ) та патріархом Філаретом (УПЦ КП).

Проте розмова саме з представником Української православної церкви Московського патріархату, колись найближчого помічника митрополита УПЦ МП Володимира (Сабодана), нині покійного, зацікавила однією деталлю. Митрополит Переяслав-Хмельницький та Вишневський Олександр (Драбинко) повідав: кілька років тому блаженніший надіслав листа Вселенському патріархові з проханням розглянути питання про створення єдиної помісної церкви. Отже, той факт, що покійний Володимир насправді вболівав за єдність православних українських церков, має ще одне підтвердження.

Єдине, що невідомо митрополитові Олександру, — доля цього листа. Чи візьмуть його колись до відома адресати, знають лише вони самі.

Телеканал НТН свого глядача годував у суботу-неділю «Легендами карного розшуку». Цей документально-ігровий проект створювався власними силами каналу впродовж 2012-13-го років. Чи стане ця обставина приводом для Нацради винести попередження мовникові за порушення закону, яким забороняється демонстрація фільмів, що вихваляють російських силовиків, — побачимо. Між тим фільм ряснів очевидними порушеннями історичних фактів, як і оспівуванням радянських силовиків і протиставленням їм «бендерівців» у ролі бандитів.

Років зо два-три тому, коли вийшли прем’єрні серії «Легенд карного розшуку», поява на екрані актора Євгена Сальникова в радянській військовій формі не сприймалася як щось глибоко вороже. Нині ж, на тлі російської агресії, історії про те, як славетні працівники не менш славетних радянських внутрішніх органів завзято боролися з бандитизмом у 40-50-ті роки, викликають щонайменше подив. А насправді обурення.

Не менший подив збурює й мова, якою послуговується Євген Сальников, озвучуючи вчинки, слова та навіть думки персонажів. До речі, те саме стосується й іншого циклу НТН — «Речовий доказ». Не знаю, хто додумався «оживити» ці проекти нарочито просторічним варіантом російської з елементами жаргонізмів, але вигляд це має досить дивний.

Ну хіба що Путіну, відомому любителю жаргонних слівець, хотіли догодити. Або ж виставити героїв недорікуватими простаками. Навіть «доблесних» радянських правоохоронців, плоть від плоті народної. Але якщо вони вживають «дик» і «чьо» або ж навіть послуговуються блатною фенею, то як протоколи писали? Чи це такий спеціальний прийом авторів для зниження пафосу?

Попри різдвяні вихідні, телеканал «1+1» видав у суботу, 9 січня, прем’єру спільного з «Радіо Свобода» журналістського розслідування «Чеські друзі Путіна». Ольга Мальчевська, кореспондентка «ТСН», у випуску якого анонсували фільм, спробувала збагнути, як далеко й успішно зайшла путінська Росія в своєму вербуванні союзників на Заході. І, головне, чим саме вона їх приваблює.

З допомогою чеських колег вона знаходить сліди впливу Росії на чеських політиків і промисловців. Висновок не назвеш відкриттям: путінська гебістська камарилья вербує союзників або ж підкупом, або шантажем, або провокацією.

Зовнішня канва фільму Ольги Мальчевської — історія президента Чехії Мілоша Земана, обраного всенародним голосуванням 2013 року. Він справді перший президент Чеської республіки, обраний не парламентом, а виборцями.

Причому за десять років перед тим, 2003-го, Мілош Земан програв вибори президента Вацлаву Клаусу й пішов на політичну пенсію.

Фільм густо насичений персонажами з чеськими прізвищами, яких українці досі не чули й не бачили. І цей сумний факт (те, що чеські прізвища нічого не промовляють українцеві) свідчить про одне: Чехія, хоча й нібито близька територіально, геть не представлена в українському інформаційному просторі.

Щодо російського впливу на «чеських друзів Путіна», то він, звісно, відчувається, але не настільки катастрофічно, як намагається переконати Ольга Мальчевська.

Так, справді, середньовічні замки в Чехії майже всі скуплено росіянами. Знаменитий курорт Карлові Вари теж буквально окупували росіяни. Той-таки Мілош Земан їздив на острів Родос, де організував форум друг Путіна олігарх Якунін (нині вже не олігарх? Бо як можна оцінювати його відставку з посту глави РЖД? — Авт.). І так, його президентську кампанію фінансували чеські менеджери дочірньої фірми в Чехії від російської «Лукойл».

Але, як сказав Вацлав Братушка, уповноважений уряду Чехії з питань енергобезпеки, попри всі старання «Росатому» виграти тендер на будівництво атомної електростанції, в нього нічого не вийшло. Бо Чехія вже ніколи не сяде на російську газову голку.

І взагалі, чому авторці фільму не спало на думку, що чехи, дозволяючи росіянам скуповувати нерухомість чи залишати купу грошей у Карлових Варах, тим самим помщаються за придушення Празької весни? Адже тим самим вони виводять гроші з Росії.

«Чеські друзі Путіна» нібито й дають палітру політичних поглядів у країні, президент якої підтримав анексію Криму та оголосив військову агресію РФ проти України громадянським конфліктом. Та ще й на парад 9  травня до Москви поїхав, єдиний із усіх європейських лідерів. Що, до речі, викликало хвилю протестів у Чехії.

Але, здається, небезпеку успіху російської пропаганди в Західній Європі, куди вона буцімто неминуче перекинеться з Чехії, Словаччини, де її жертвою став прем’єр Роберт Фіцо, чи Угорщини з Віктором Орбаном, автор таки, на мій погляд, перебільшила. Ольга Мальчевська наприкінці фільму називає, окрім цих прізвищ, іще ім'я грецького прем’єра Алексіса Ципраса, який теж симпатизує кремлівському вождеві. Але хто ще стане «другом Путіна», окрім одіозної Марин Ле Пен, голови французького націоналістичного руху «Народний фронт», якій дав 9 млн доларів кредиту саме чесько-російський банк, нині ніхто не передбачить. Надто ж в умовах різкого падіння ціни на нафту.

Тим паче в одному з епізодів Ольга Мальчевська пояснює: влада в Чеській республіці належить не президенту, а прем’єр-міністрові, адже це типово парламентська республіка. Саме тому вона так офіційно й називається.

Та й чехи отримали таке потужне щеплення від совєцького вторгнення за часів Празької весни, що уявити, буцімто вони стрункими лавами дружно впадуть у путінські обійми — це щось із царини ненаукової фантастики.

Ну не всіх можна підкупити, залякати чи шантажувати. А щодо Мілоша Земана, то, здається, його просто не влаштовує нікчемно малий статус президента в республіці. Тож цей старший чоловік своїми одіозними висловлюваннями (часто-густо взаємовиключними) просто намагається привернути до себе якомога більше уваги. У відповідь, до речі, отримуючи демонстрації з вимогами відставки у формі червоних карток.

Отож, загроза апокаліпсису в Західній Європі, намальована Ольгою Мальчевською широкими мазками, здається дуже вже перебільшеною.

Втім, можна подякувати авторці фільму бодай за те, що привернула увагу українського глядача до Чехії та вкотре нагадала про проблему російського впливу на європейський політикум. Також цікаво, що канал показав фільм у праймовий час, що для документального кіно, як правило, недосяжно. Й показники перегляду при цьому були, на твердження прес-служби «1+1», досить високі.

comments powered by Disqus