«Вони забирають нашу роботу»: медійна агресія проти переселенців

Фото: southparkstudios.com

«Мешканці Львівщини скаржаться на невдячність та неадекватність переселенців», «Переселенці не хочуть жити в селі. Вимагають кращих умов», «Львівська сім’я прийняла біженців із Криму, натомість отримала проблеми»…

Упередження щодо тимчасових переселенців із Донецької й Луганської областей та Криму починаються із заголовків. У Львівській області на кінець 2014 року було зареєстровано 9500 так званих внутрішньо переміщених осіб, одначе, за оцінкою обласної державної адміністрації, їх не менше 20 тисяч. Не всі переселенці реєструються, адже деякі знаходять роботу чи мають ресурси, щоб забезпечити себе всім необхідним. Здавалося б, 20 тисяч нових облич мають шанс загубитися серед двох мільйонів місцевих, одначе переселенці дедалі частіше фігурують у місцевих ЗМІ. Й дуже часто — в негативному контексті. Соціолог Станіслав Федорчук три місяці, з липня по жовтень 2014-го, дивився львівське місцеве телебачення, щоб визначити, як воно формує образ переміщених осіб.

«Уже в назвах сюжетів підкреслюється вибагливість, розбещеність цих людей. Зрештою, їхня нахабність і невдячність, адже яким іще може бути переселенець?» — коментує соціолог. Місцеве телебачення, — зокрема, дослідник наводив приклади з новин телеканалу ZIK, — чітко ділить переселенців на «хороших» і «поганих».

Перші — родини, зазвичай жінки з дітьми. Вони надзвичайно патріотичні й працьовиті, погоджуються жити за будь-яких умов. Це образ спокійних людей, що згодні на все. Другі — агресивні, невдячні, відмовляються йти на війну, постійно всім незадоволені.

Яскравим прикладом формування образу «поганих» переселенців є цей матеріал. Родина, якій львівська сім’я запропонувала прихисток, з’їхала, не попрощавшись, та ще й написала скаргу. Станіслав Федорчук каже, що пряма мова голови родини, використана в сюжеті про переселенців — мовляв, вони осядуть, укоріняться та виховають покоління, яке кричатиме «Путин, помоги нам!» — є виявом страху перед міфічними проросійськими зайдами.

«Це правда, що багато переселенців не хоче повертатися назад до звільнених регіонів, — каже соціолог. — Та причина в тому, що там залишилися при владі ті самі люди, що були під час окупації. Вони й далі ведуть підривну діяльність, але їх ніхто не чіпає. Саме тому люди бояться повертатися».

Іще одна поширена теза: чоловіки-переселенці не йдуть воювати, а наші хлопці мають гинути за них. Про цей закид говорив координатор громадянської ініціативи «Крим-SOS» Алім Алієв улітку минулого року на круглому столі про проблеми переселенців у Львові. За його словами, ставлення до кримчан у Львові після активізації бойових дій у Донецькій та Луганській областях різко погіршилося.

«Переселенці не воюють, бо Міністерство оборони не довіряє їм зброю, — каже Станіслав Федорчук. — Ті мої знайомі, які зараз перебувають у лавах Збройних сил України чи добровольчих батальйонів, буквально благали, щоб їх пустили воювати».

Паразитизм переселенців — іще один міф. «Варто розуміти, що на Львівщину приїхали здебільшого люди з освітою й певним фахом, здатні себе прогодувати», — каже соціолог. Згідно з проведеним наприкінці 2014 року на замовлення Львівської ОДА опитуванням, серед переміщених 46% має повну вищу освіту, 21% — професійно-технічну. Найбільші їхні потреби — житло й робота: близько 13% опитаних нарікають на відсутність роботи за фахом, 6% живуть у приміщеннях, не пристосованих для життя. Лише три відсотки переселенців отримали тимчасове соціальне житло від держави; решта придбали, орендували житло чи оселились у знайомих.

Більшість людей, що приїжджають на Львівщину з охоплених війною Донеччини й Луганщини чи окупованого Криму — мешканці міст. Вони не вміють і, природно, не хочуть жити в селі; опинившись у сільській місцевості, такі переселенці важко адаптуються, не можуть знайти роботу й прогодувати себе.

«Мабуть, найцікавішим сюжетом, який я досліджував, був експеримент із львівськими мамами в садочках, — каже Станіслав Федорчук. — У ньому переселенців показано винними в тому, що в садочках немає місць, адже їхніх дітей беруть у першу чергу».

Справді, Верховна Рада ухвалила постанову щодо першочергового надання пільг переселенцям. Та це не означає, що проблеми з місцями в дитсадках почалися з переселенців. Станіслав Федорчук, сам переселенець зі сходу України, розповідає, що коли привів свою дитину до львівського дитсадка, йому відповіли, що в групі троє дітей сплять на двох зсунутих докупи ліжках.

Протести батьків у Львові почалися ще позаторік — їх викликало запровадження нової системи запису в дитсадки за допомогою електронної реєстрації. Львів’яни нарікали на пільговиків, які забирають усі місця, вимагали прозорої електронної системи та збільшення кількості груп і місць у садках. На жаль, про це в журналістських матеріалах не згадують.

Іще одним постійним джерелом конфліктів між місцевими та переселенцями, що фігурують у медіа, є питання житла. Соціолог стверджує, що ці конфлікти провокує відсутність державного фінансування тимчасового житла. Держава пообіцяла обласним бюджетам відшкодування за створення тимчасового житла для переміщених осіб від міністерств фінансів та економічного розвитку. В першу чергу область мала б селити пенсіонерів, інвалідів і багатодітні родини, а власники готелів, санаторіїв і пансіонатів засвідчили готовність приймати переселенців… Та замість обіцяних десяти мільйонів гривень Львівська область отримала лише 700 тисяч, каже Федорчук. У цьому провина не лише Києва: Дніпропетровська й Запорізька області, що прийняли в рази більше переселенців, змогли вибити в держави необхідні кошти.

Іще одне часто згадуване в медіа джерело непорозумінь — негативні очікування львів’ян щодо мігрантів. Їх підігрівають обговорення в соціальних мережах і локальних медіа, фейкові новини тощо. Це сприяє ототожненню окремих, не завжди реальних людей із усією строкатою спільнотою переселенців.

Станіслав Федорчук згадує сюжет із американського мультсеріалу South Park: до невеличкого провінційного містечка несподівано починають прибувати люди з майбутнього в пошуках роботи. Вони готові робити будь-що за 25 центів, тож незабаром усі мешканці міста залишилися без роботи. Вони вирішили прогнати зайд із майбутнього, які забрали їхню роботу; ситуацію виправив маленький хлопчика, підказавши, що варто змінювати життя сьогодні, аби не виникало проблем у майбутньому. «Події минулого року мали б нас навчити, що ми перемагаємо тоді, коли чуємо одне одного», — резюмував Станіслав Федорчук.

P.S. Етичний кодекс для медіа щодо внутрішньо переміщених осіб, наданий офісом Генерального комісара ООН з питань біженців:

  1. Вживайте термін «внутрішньо переміщені особи», а не «біженці», бо останні — це ті, хто покинув межі своєї держави.
  2. Практично всі ВПО є громадянами України й мають однакові права порівняно з іншими громадянами. Тобто обмеження їхніх прав та дискримінація — правопорушення.
  3. Неадекватне висвітлення ВПО як однорідної гомогенної спільноти в стилі «усі однакові» є виявом непрофесійності та небезпечного спрощення.
  4. Неприпустимими є узагальнення на всю спільноту через вчинки окремих осіб.
  5. Не всі, хто залишився на окупованих територіях, є зрадниками та ворогами.
  6. Не вживайте оціночних суджень, не вдавайтеся до мови ненависті.
  7. Віддавайте перевагу людським історіям.
  8. Дотримуйтеся етичних норм щодо здійснення зйомок у помешканнях ВПО та отримуйте дозвіл на інтерв’ю з неповнолітніми особами.
comments powered by Disqus