2016-й: рік, коли голлівудський конвеєр дав збій

Фото: fineartamerica.com

2015 рік став одним із найкращих в історії кіно, касового так точно. Список найприбутковіших фільмів усіх років із 3-го до 7-ме місця кардинально змінився, чотири фільми-мільярдери зібрали разом більше шести мільярдів доларів. 2016-й же закривається лише з одним мільярдером, та й той програє будь-якому з минулорічних. Цікаво те, що за успіхом 2015-го та крахом 2016-го стоять одні й ті самі речі: ставка на ностальгію й небажання ризикувати.

Ностальгія

«Зоряні війни» повернулися на екрани після десятирічної перерви й зібрали у прокаті 2,1 млрд доларів. «Парку юрського періоду» не було в кіно 14 років, і повернення принесло стрічці 1,6 млрд доларів. «Месники» не збиралися всього три роки, але все одно змогли заробити 1,3 млрд доларів. «Форсаж-7», що заробив у 2015 році 1,5 млрд доларів, вибивається з цього ряду, адже востаннє фільми саги радували глядача лише два роки тому. Але тут так само свою роль відіграла ностальгія: це був останній фільм Пола Уокера, що трагічно загинув цього ж року. І якщо на інші стрічки глядач пішов привітатися з улюбленими героями й згадати попередні роки, то сюди люди йшли, щоби згадати та попрощатися.

Фактори успіху ностальгії як маркетингового прийому прості: власні назви таких фільмів та імена їхніх героїв давно розрекламовані та культові, тож їх не треба додатково рекламувати чи пояснювати. Культовість творів також змушує ставитися до них як до подій, а не просто фільмів, а це збільшує бажання приєднатися до грандіозного повернення чогось великого. Давні фанати просто не можуть проґавити продовження історії улюблених персонажів. Та й ностальгія сама по собі допомагає згадати тепле минуле, що завжди здається кращим.

Ставку на ностальгію підтверджують трейлери: нотки оригінального саундтреку чи появи старих героїв і локацій завжди підкреслювалися й викликали в залах найгучнішу реакцію. Чого вартий момент, коли в «Тисячолітній сокіл» вперше входить Хан Соло із вірним Чубакою: зал просто вибухає. У самому фільмі навіть пауза в діалогах передбачена для такої реакції глядачів.

Загалом, 2015 року всім фільмам-мільярдерам саме ностальгія (повернення локацій, предметів, героїв, тем) принесла значу частину прибутків. І 2016-й, що зробив ставку на цей самий прийом, логічно мав би стати ще успішнішим. Адже цьогоріч на екранах: уперше за 33 роки повернувся Дарт Вейдер; уперше за 27 років повернулися «Мисливці за привидами»; вперше за чотири роки повертається Бетмен і вперше за вісім років — Джокер; до дитячих спогадів відсилають «Черепашки-ніндзя» і Людина-павук. Та ностальгія в такій кількості викликала передозування і стала радше «отруйною».

Цей кадр, за задумом Disney, мав гарантувати «Бунтарю один» мільярд доларів

Тобто титульну перевагу вона, звісно, зберігає й привертає інтерес до культової назви. Але місце позитивних сторін тепер посіли негативні ускладнення. По-перше, будь-який твір, що викликає спогади, ми свідомо порівнюємо не зі стандартами кіно як такого, а саме з попереднім утіленням. І коли Джаред Лето замахнувся на оскароносного Джокера Хіта Леджера із фільму «Темний лицар», ніхто не обговорював, добре він зіграв чи погано. Всі писали лише про те, що Джокер Леджера був іншим, цікавішим, глибшим, яким завгодно ще. Його характеризували виключно в порівнянні з надвисокою планкою, нехай і зовсім іншого фільму.

По-друге, культовий статус часто йде в комплекті з ортодоксальними фанатами, які не терплять жодного втручання не те що в сценарій, а й у стилістику фільму. Тож коли склад «Мисливців за привидами» повністю замінили на жінок, а легкий гумор — на жарти нижче пояса, спільнота збунтовалася. І всі «ностальгічні моменти», як-от оригінальний саундтрек чи старі герої, сприймалися вже в штики: мовляв, посягнули на святе, то хоча б не паплюжте.

По-третє, ностальгія, як і будь-яка хороша приправа, добра в міру. Та коли тебе годують нею постійно, вона починає приїдатися, а інколи й передозування може викликати. Warcraft намагався бути настільки близьким до першоджерела й настільки часто засипати гладяча знайомими місцями та героями, що перетворився на калейдоскоп із зайвих персонажів та локацій (ще й не зрозумілих для пересічного глядача). Але, можливо, головна проблема ностальгії — завищені й часто невиправдані очікування. Фанати настільки довго чекали на зустріч Бетмена й Супермена в кіно, що намалювали в голові неймовірні плани, які їм ніхто не обіцяв виконувати. У результаті 15 хвилин безпосередньої взаємодії героїв не просто розчарували, а розізлили багатьох глядачів.

Із подібних вибухів у «Бетмені проти Супермена» складається увесь третій акт

Та й ностальгія як відчуття з часом втрачає свою гостроту. Якщо рік тому в The Force Awakens саундтреком від «Зоряних воєн» можна було довести півзалу до сліз, тепер, у Rouge One, він звучить наче даність.

Небажання ризикувати

Та паразитування на ностальгії — лише актуальний тренд і частина значно глибшої проблеми. Ідеться про небажання Голлівуду ризикувати. Фабрика мрій рухається екстенсивно: щойно з’являється успішна модель, її починають масово продукувати, аж поки не падають продажі (те, що відбувається тепер). Бум бойовиків Джейcона Стетхема й фільмів про супергероїв — це все звідти. І проблема не так у тому, що фільми виходять схожими, адже виготовляються за одним шаблоном (хоча й у цьому теж), а в тому, що сам шаблон містить безліч граблів, на які Голлівуд системно наступає і якими себе дуже обмежує.

Нині у студійному кіно існує два типи фільмів: дешеві й дуже дорогі. Кіно вартістю 80–120 млн практично не випускають, адже воно еквівалентно заробляє найменше грошей. Аби хоча б вийти в нуль, стрічка має зібрати два своїх бюджети (зазвичай половину прибутку забирає кінотеатр). Тож фільму за сто мільйонів треба заробити хоча би двісті, щоби просто не принести збитків. Мало яка емоційна драма на це здатна, отже краще зробити її дешевшою: тим паче платити там треба головним чином акторам, а не майстрам спецефектів. Знімати ж фільм-атракціон за 100 мільйонів — теж погана ідея, адже на хороший візуал та рекламу цього не вистачить. Загалом виходить, що бізнесмени загнали кіно в добу блокбастерів: мегадорогих (150–250 мільйонів) стрічок із масштабною рекламою, відомими акторами та дорогими спецефектами. Націлюють такі фільми на заробіток від 700 млн і вище, аж до заповітного мільярда. І, звісно, ризикувати подібними грошима ніхто при здоровому глузді не буде.

Найлегший логічний спосіб заробити грошей — збільшити кількість джерел доходу, в даному разі аудиторії. Тому гучні фільми знімаються з рейтингом PG-13, себто для всіх, хто старший за 13 років. Це часто призводить до зйомок фільму ні для кого. У стрічці «Черепашки-ніндзя: Із тіні» зрозумілий лише для дітей сюжет, зрозумілі лише для дорослих жарти, зрозумілі лише для фанатів персонажів та багато сексуального слоу-моу із Меган Фокс, зрозумілого лише режисеру. Очікувано, що мікс не сподобався нікому.

Інший бік такого узагальнення — спрощення сюжету, а точніше зменшення кількості деталей і збільшення кількості «широких мазків». Не хочуть ризикувати і вводити надто глибокі (але потрібні для розуміння подій) думки, деталі чи натяки: все треба розжувати. І тому з конфлікту ідеологій у коміксах битва Супермена з Бетменом у кіно перетворилася на звичайне непорозуміння між персонажами.

Щоби фільм точно подивилося якомога більше людей, його треба добре рекламувати. У 2016 році Голлівуд знову припустився своєї класичної помилки — прийому, що зазвичай працює касово, але завжди гірко обертається репутаційно: рекламісти просто брехали. Вставити кадри до трейлера, але не використати їх у фільмі? Звісно. Обіцяти фільм про Джокера й подати з ним лише 15 хвилин? Так. Гарантувати у Warcraft масштаби «Володаря перстнів», а обійтися двома битвами стінка на стінку? Зробимо. Звісно, говорити про фільм тільки хороше — нормально, тим паче коли на кону 200 мільйонів доларів. Але скажіть, навіщо було, наприклад, рекламувати «Ілюзію обману — 2» як складний фільм, що зламає ваше сприйняття реальності, якщо насправді — це сімейна комедія від режисера документального фільму про Джастіна Бібера?

До речі, про режисерів. Дивно, чому автор «Ніколи не говори ніколи» Бібера знімає кіно про фокусників? А яка різниця, адже виробництво головних проектів студії повністю контролюють продюсери. Навіть якщо режисер хотів би ризикнути й відійти від канонів — гроші не його і права на ризик він не має. Так само як права на вільну інтерпретацію героїв у сиквелі чи впливу на сюжет, що написали ще до його прийому на роботу. Якщо ж фінальний варіант стрічки не влаштовує студію (чи фокус-групу, а отже й студію), її відправлять на перезйомку. І в результаті маємо «Загін самогубців», настільки рваний, що тричі представляє одного й того ж героя (Дедшота, зіграного Віллом Сміттом), адже мав як мінімум три різних початки. А от у «Доктора Стрейнджа» інша проблема: його знімали за 13 разів відпрацьованим шаблоном Marvel та авторського в ньому навіть не планувалося. Ба більше, студія знімала його з урахуванням подальших та попередніх кросоверів, а отже обмежувала режисера ще більше.

Ще один бік небажання ризикувати — прагнення покластися на старі прийоми блокбастерів: разюче 3D, разючі вибухи, разючі краєвиди, разючі сцени погонь. Усе те, що вражало в «Аватарі» 2009 року. Нині глядачу мало просто гарної картинки, тим паче без технологічних проривів у ній. Але блокбастери за форматом не можуть запропонувати чогось іншого.

Загалом, небажання ризикувати і ставка на ностальгію загнали Голлівуд у чергову кризу. І ще краще це помітно на фоні «Дедпула», який став неймовірно успішним саме тому, що свідомо відкинув усі актуальні канони. Таку творчу свободу фільм здобув через те, що коштував усього 58 мільйонів. А заробив у прокаті майже вісімсот. Еквівалентно це найбільший успіх року — фільм окупився майже 13 разів. Тимчасом як «Бетмен проти Супермена» ледь вийшов у нуль (подейкують, що фільм коштував майже 400 мільйонів), а єдиний фільм-мільярдер «Перший Месник: Протистояння» заробив 5,5 своїх бюджетів. Що ж відрізняє «Дедпула» від згаданих мастодонтів жанру? Ніякої ностальгії чи повернення до відомих тем; ніякої широкої аудиторії — зате все для фанатів 18+. Жодної класичної брехні в рекламі, лише обіцянка зняти нестандартне кіно (взагалі, маркетингова кампанія цього фільму була однією з найкращих за багато років). Зйомки за оригінальним (давно опублікованим в інтернеті!) сценарієм із поправками на зменшений у рази бюджет. І жодного студійного контролю.

2016 рік — черговий момент, коли аудиторія втомилася від екстенсивного розвитку тих самих прийомів у кіно. Чи встигне Голлівуд виправитися у 2017-му? Здається, що ні. Три поспіль репутаційних провали Warner Brothers будуть підкріплені четвертим у вигляді «Чудо-жінки» й «Ліги Справедливості» — головний продукт студії, до якого та йде вже чотири роки, вочевидь, сприйматиметься з величезним острахом та презумпцією вини. Чергові три фільми Marvel, радше за все, страждатимуть від студійних утисків та наближення головного івенту компанії у вигляді «Месників-3». Реальним випробуванням рік стане для «Зоряних воєн», які вже не зможуть брати ностальгією, як сьома частина, і змушені будуть зробити крок у невідоме — чого можуть ніколи не пробачити деякі фанати. Із минулого повернуться Blade Runner (прем’єра 35 років тому), Alien: Covenant (прем’єра оригіналу 38 років тому), «Пірати карибського моря» (стартували 13 років тому), «Планета мавп» (оригіналу 49 років), «Три ікса» (сазі вже 13 років), Power Rangers (вигадані 24 роки тому) та «Кінг Конг» (перший фільм про короля монстрів вийшов 84 роки тому). Це крім екранізацій старих книг та аніме. І все це — фільми з надвисокими бюджетами й наднизькими шансами серйозно заробити.

Поки що все виглядає так, наче 2017 рік поглибить кризу блокбастерів, але зчинений цим переполох, немов лісова пожежа, відкриє шлях для нових рішень та ідей. Хтось каже, що серіали знищать фільми. Інші впевнені, що масштабні стрічки просто перетворяться на релікти в морі фільмів із середнім бюджетом. У будь-якому разі, 2016 рік, коли голлівудський конвеєр дав збій, уже став початком кінця ери блокбастерів.

comments powered by Disqus