Ольга Герасим’юк: «Людям хочеться говорити, а не дивитися, як випендрюється ведучий»

Фото надане прес-службою Нацради з питань телебачення і радіомовлення

«Гібридна війна за свободу слова» — таке означення дає перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, телеведуча й медіаменеджер Ольга Герасим’юк теперішній ситуації в інформаційному просторі України. Вона нарікає на те, що держава мусить замість дерегуляції посилювати контроль у сфері медіа, а телевізійні начальники не можуть порозумітися ні з чиновниками, ні між собою. А ось із генеральним директором Національної телекомпанії України Зурабом Аласанією пані Ольга знайшла спільну мову, тому в травні після майже десятирічної перерви повернулася на телеекран із авторською програмою. Говоримо про інформаційну безпеку, російську пропаганду та «Подорожніх».

«Досі телеменеджери не запропонували нам свого вирішення проблеми залежності від російського контенту»

Пані Ольго, ви не раз казали, що обмеження показу російських телесеріалів і фільмів має стимулювати наші медіа до виробництва власного продукту. Але коли в ефір вийшли серіали «Останній москаль» та «5баксів», їх розкритикували як пропаганду «малоросійських комплексів» та двомовності. Ви погоджуєтесь із цією критикою?

Рейтинг «Останнього москаля» захмарний. Крім того, що серіал добре розрекламували, його продюсери втрапили на аудиторію «95-го кварталу». Звісно, це наше виробництво… Але я вітала б таке виробництво, яке дає якість, а не дорогу картинку плюс повне нерозуміння того, про що знімають. Люди, що роблять цей серіал, на жаль, нічого не знають про Карпати й гуцулів, крім анекдотів.

Починати робити український продукт треба не з халтури, а з якості. Треба вкласти сценарний талант і гроші в добру оптику. Глядачу варто запропонувати щось нове, а не знову пхати йому ту жуйку, до якої він звик. Але комерційному телебаченню важко відійти від старих звичок.

А від двомовності ми не можемо відмовитися повністю: такою є реальність — на наших вулицях говорять російською й українською. Режисери скаржилися мені, що коли вони перекладають діалоги рафінованою українською, виходить дуже штучно, натягнуто. Й люди це відчувають. Я за те, щоб до мови ставились як до живого організму. Щоб усе виглядало так, як є насправді. Крихкий мовний баланс, який зараз встановлюється, слід підтримувати всіма силами. Нарешті ми маємо шанс зцементувати себе.

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення закликала українські медіа пропонувати свої варіанти українського теле- й кінопродукту. Хто і з якими ідеями вже відгукнувся на цю пропозицію? І як ви їм допомагаєте втілювати ці проекти?

Цей процес іде дуже тяжко. Ми почали кликати до себе на зустрічі телеменеджерів, вони пересварилися з нами й між собою. Олігархи сваряться, й менеджери вважають, що треба поводитися так само. Це виглядає, як фарс, і через це ми не можемо виробити єдині правила для телеринку.

Коли ми спробували натиснути на менеджерів, для багатьох ми стали ворогами. На жаль, вони воліють іти старою протоптаною стежкою й не хочуть ставати на нову. Мовляв, їм важко буде пояснити олігархам-власникам, чому вже закуплені російські серіали треба викидати, чому потрібні ще гроші на новий телепродукт. Досі вони не запропонували нам свого вирішення проблеми залежності від російського контенту.

З одним із них ми мали гостру суперечку про совкове кіно. Я вважаю, що показувати його зараз не можна, бо молодше покоління, яке все вирішує в країні, потребує іншого продукту. Молоді не розуміють, про що йдеться в «Іронії долю», яку крутять кожного Нового року. Не розуміють, чому головний герой такий залежний від мами, чому головна героїня живе в полоні умовностей… Молодим потрібне інше кіно. Та й старшим також. Але менеджери вважають, що, показуючи радянське кіно, «зшивають країну». Проте закон не дає нам права змушувати їх до чогось — можемо лише пояснювати.

За якими критеріями можна визначити фільм чи серіал, що пропагує агресію проти України? Закон щодо захисту інформаційного телерадіопростору України (законопроект № 1317), який обмежує показ пропагандистського продукту, не дає чітких визначень.

Рішення приймає експертна рада при Держкіно, до якої входять кінокритики, соціологи, психіатри й психологи. Вони вивчають продукт, а не просто забороняють те, що їм не подобається. Найлегше прийняти рішення, якщо чітко видно, що фільм вихваляє поліцію, спецпризначенців чи війська країни-агресора.

Тим часом ми намагаємось удосконалити законодавчу базу, працюючи з депутатами. Зараз готується законопроект, що розмежує європейське та російське кіно. Бо поки що російський продукт уважається європейським, оскільки Російська Федерація підписала Європейську культурну конвенцію. Отже, коли ми кажемо, що можна показувати певний відсоток європейського продукту, телеканали можуть спокійно давати російський. Треба також розробити й ухвалити чітке означення вітчизняного продукту. Наприклад, ми не можемо вимагати викинути з ефіру пісні Кобзона, бо він заслужений артист України, а отже це український продукт. Якщо росіяни знімуть фільм десь у селі під Києвом, то хоч про що буде кіно, ми нічого з ним не вдіємо: це наш національний продукт…

«Канал — це як квартира, де все вирішує господар»

Наші телеканали й без того дотаційні. Якщо ж вони далі втрачатимуть доходи, враховуючи те, що через кризу та війну рекламний ринок зменшився, чи не поглибить відмова від російського продукту їхньої залежності від олігархів? Чи не стане гірше, ніж є?

Канали й так повністю залежні від олігархів. Канал — це як квартира, де все вирішує господар, і навіть кіт, хоч якої свободи він хоче, нічого не скаже господареві. Бо розуміє, що залежний. Медіаменеджери, розуміючи, що з падінням ринку та зменшенням кількості грошей їхні підприємства стають дедалі більш дотаційними, намагаються зробити все, щоб триматися на плаву.

Саме тому ми хочемо їх об’єднати, щоб вони разом придумали, як полегшити свій стан. Які зміни в законодавство можуть поліпшити цю ситуацію? Можливо, варто запровадити квотування чи зменшити податковий тиск для тих, хто демонструє український продукт? Цю схему треба виробити, й олігархи-медіавласники також повинні бути в цьому зацікавлені. Адже в будь-якому разі ринок перебудовуватиметься, а телебачення змінюватиметься.

Є люди, що вважають заборону частини російських серіалів виправданою міркуваннями національної безпеки. Є й такі, які вважають будь-яку заборону наступом на свободу. Якщо істина десь посередині, то в чому вона полягає?

Безперечно, істина посередині, але треба мати тонкий підхід до інформаційної політики. Я не думаю, що заборона пропагандистського кіно є наступом на свободу. Пропаганда в цьому випадку — засіб ведення війни. Кремль дуже покладається на те, що російські фільми впливатимуть на свідомість людей.

Ми живемо в час війни з державою, яка хоче нас знищити. Й поняття свободи слова зараз як ніколи крихке. Так, ми зобов’язані давати різні погляди, але не маємо допустити маніпуляцій. Ці технології майстерні й тонкі, їм дуже важко протидіяти. Це має робити не Національна рада, а спеціальні державні інститути, що захищатимуть право громадянина не бути обдуреним і бути захищеним від токсичної інформації.

З початком війни на Донбасі ми пересвідчилися, що українська журналістика не готова до висвітлення бойових дій ані технологічно, ані морально. Коли українські журналісти допитували полонених у прямому ефірі чи ретранслювали парад полонених у Донецьку, це викликало неабияку критику. Яким етичним кодексом мали б керуватися журналісти?

Це дитяча хвороба нашої журналістики. Насправді є правила, які забороняють показувати, наприклад, смерть людини. Просто ці правила треба знати.

А тим часом суспільство, яке колись було приголомшене першими жертвами, дедалі спокійніше ставиться до смертей і крові. Люди відсторонюються від цих подій. Думають: «як шкода… та слава Богу, що не мене». Й телебачення, транслюючи криваві сцени, посилює цю відстороненість. Дехто з журналістів знає, що цього робити не можна, але роблять навмисно. Адже якщо довго годувати людей таким продуктом, згодом ними простіше керувати. Це дуже тонкі методи, які використовують наші вороги. Потреба у трупах — також елемент гібридної війни за свободу слова.

«Подорожні — це мінімалізм»

Нещодавно на Першому каналі стартував ваш новий авторський проект «Подорожні». Він нагадав за форматом «Без табу» на «1+1». Ностальгія замучила?

Замучила. Хоча «Без табу» не виходило вже десять років, але щодня мене зустрічали на вулиці люди й запитували про програму, про життя тих чи інших моїх героїв. Я мала таке відчуття, що програма досі виходить. З іншого боку, це спонукало мене повернутися, бо я почула людей, які знову хочуть бачити цю програму. То чом би й ні? Всі ці роки я їздила країною, спілкувалась із різними людьми, знімала документальні фільми, писала. Навколо стільки цікавих людей та історій, що їх неможливо тримати в собі. Їх треба розповідати світу. Я подумала, що люди, яких я зустрічаю дорогою, попутники — це люди, з якими легко йти. Які дадуть тобі шматок хліба чи підхоплять під руку, коли падатимеш. Вони не присутні на екрані, їх немає там, де цікаві лише рейтинги. Я вирішила розірвати це коло.

Тим паче, що ми нарешті добилися створення суспільного мовлення. А щоб воно справді запрацювало, в нього треба вкласти сили всіх ентузіастів. І я вирішила стати однією з них. Одного разу під час дискусії про те, як творити суспільне телебачення, я сказала генеральному директору Першого каналу Зурабу Аласанії, що краще б я замість цього говоріння робила свою програму. Він сказав: «Давай! Роби! Я давно хотів тобі це запропонувати». Так збіглися наші інтереси, й ми створили проект «Подорожні».

Чим формат нової програми відрізнятиметься від «Без табу»?

Там усе зроблено простіше. «Подорожні» — це мінімалізм. Звісно, це продиктовано також невеликим бюджетом. Поки що ми працюємо у форматі розмови. І хоч ми говоримо про дуже складні речі, я хочу, щоб це був позитив. Мабуть, у цьому головна різниця між цими програмами. Зараз інший час, і медіа змінилися. Люди цікаві самі по собі без атрибутів на кшталт оплесків, реготу чи криків. Це фальш, на цьому вже ніхто не здобуде рейтингів. Людям хочеться справжніх розмов, хочеться, щоб їх поважали, і хочеться говорити, а не дивитися, як випендрюється ведучий.

З якими людьми вам цікаво розмовляти в цьому форматі?

Усі записи, які ми встигли зробити, були з людьми віком трішки за тридцять. Це дуже цікаве покоління. Воно ще молоде, але встигло багато чого добитись. Активні люди, які будують і керують своїм життям, змінюють суспільство й диктують свою точку зору.

Не важко говорити з такими?

Поки що не відчувала труднощів. Усе залежить від того, як ти говориш. Люди відчувають твої наміри. Їм потрібно, щоб їх чули, тому ведучий повинен не просто з великим інтересом слухати героя: йому має бути потрібне те, що герой розповідає. Люди не хочуть говорити в повітря. Вони хочуть, щоб їх вислухали, підтримали, поспівчували, допомогли.

Героїня пілотного випуску «Подорожніх», дівчина Оля, відмовилася прийти за день до запису. Вона волонтер, ми познайомились із нею у прифронтовій зоні. Я зателефонувала нагадати про ефір і почула відмову. Я сказала, що нам дуже треба поговорити… І тут Олю прорвало. Вона розповіла, що журналістам не можна довіряти, що всі обманюють, запитувала, чи можна довіряти мені. Я зрозуміла, що в неї щось трапилось, і запитала про це. Виявилося, що вона цілий день просиділа в Міністерстві оборони, щоб розповісти про хлопців, якими опікується. Але до неї ніхто не вийшов. Я сказала, що не зможу допомогти в усьому, але зроблю все, що в моїх силах. Вона поклала слухавку, але вранці таки прийшла на запис.

А як правильно розмовляти в ефірі з людьми, що постраждали від війни — військовими, волонтерами, вимушеними переселенцями, рідними і близькими загиблих?

Цим людям непросто. Вони всі різні: хтось замикається в собі й мовчить, тож без психіатра до нього не достукаєшся, не виведеш із цього стану. Людина, яка пережила смерть близької людини, має бачити поруч друга, а не людину з мікрофоном, яка цікавиться «а що там?». Хлопці, які повертаються з фронту, хочуть виговоритись. Їм треба, щоб їх вислухали. Деякі кажуть, що потрібен священик для сповіді, проте не кожен священик зможе таке вислухати.

Починаючи розмову з цими людьми, треба знати, що в тебе вистачить сил із ними говорити. Якщо не впевнений — не берися, зробиш іще гірше. Не варто готуватися до розмови, довго думати, як правильно сказати чи подивитися. Ти повинен розуміти, що це тобі болить, що це твоя втрата. Тільки так можна з ними розмовляти.

comments powered by Disqus