Тімоті Снайдер: Що ток-шоу «Свобода слова» може розповісти про двомовність українців

Скрін-шот svoboda.ictv.ua

«Україну помилково вважають Вавилоном» - статтю з такою назвою написав Тімоті Снайдер для видання Politico. У ній він пише про те, що «київське телевізійне ток-шоу може розповісти про буденне життя двомовної країни, яка опинилася в стані війни з Росією». MediaSapiens пропонує переклад цієї статті.  

 Днями я взяв участь в українському ток-шоу, що має назву  «Свобода слова». Формат програми був незвичним: шість місцевих експертів-професіоналів у сфері соціології та журналістики сиділи за столом по троє, а четверо спеціальних гостей сиділи по двоє. У ході програми несподівано прибули ще двоє гостей, які виступали стоячи. Ведучим був серйозний український журналіст Андрій Куликов. Як в одного із 13 учасників, в мене складалося враження, що я радше дивлюся телебачення, аніж беру участь у його створенні. Це відчуття підсилювалося стіною в студії, яку вкривав гігантський екран з привабливою графікою.

Окрім інших речей, на ньому відображалося головне питання цього ефіру телешоу: «Чи може російська інформаційна війна перерости у Третю світову війну?». Часом гості обговорювали це питання, а часом - якісь інші речі. Програма триває від двох до чотирьох годин і транслюється пізно вночі. Українці обожнюють політичні ток-шоу - саме це ночами дивляться мільйони.

Слухаючи дискусію дванадцяти колег-учасників, я був вражений різноманіттям і мовними практиками політичного класу України. Першим сюрпризом був спікер українського парламенту та єврей за національністю Володимир Гройсман. Він говорив українською. Другим сюрпризом для гостей став губернатор Одеської області та грузин за національністю Михеіл Саакашвілі. Він говорив російською, і говорив цікаво. Двоє з чотирьох спеціальних гостей були американцями. Один з них розмовляв російською, інший - українською. Українські гості розмовляли російською з російськомовними учасниками, відображаючи загальноприйнятий етикет українців. Говорячи одне з одним, українці обирали різні комбінації. Переважно вони спілкувалися між собою українською, але кілька місцевих експертів ставили питання російською.

Один із спеціальних гостей, українець, який очолював місцеву спецслужбу, відповів на деякі питання російською, а на інші - українською. При цьому він постійно посилався на польських громадських діячів, у тому числі, на режисера Кшиштофа Зануссі.

Ведучий плавно перемикався від одного спікера до іншого, використовуючи обидві мови, і завжди лишався стриманим та збалансованим. Українцям з Києва, які були слухачами у студії, подобалася програма, і вони не звертали уваги на її двомовність. Це двомовне місто, і це їхнє повсякденне життя.

До та під час шоу глядацька аудиторія шляхом голосування висловила свою думку щодо головного питання ток-шоу. Так, 82% респондентів вважають що російська інформаційна війна може призвести до Третьої світової війни. Їх можна зрозуміти, адже раніше цього року  Росія вторглася на схід та південний схід України під приводом захисту прав російськомовних громадян, тому їхній погляд на це питання особливий. Українці не могли не помітити, наскільки багато людей на Заході сприймали всерйоз (а іноді і досі сприймають) російську пропаганду. Навіть якщо якісь права людини в України стояли під питанням, то це не мало стати причиною для вторгнення.

Таким чином, вторгнення Росії в Україну для захисту прав має не більше сенсу, ніж вторгнення Німеччини у Швейцарію, щоби захистити права німецькомовного населення, або вторгнення Франції в Бельгію для захисту прав франкомовних жителів.

Фактично, це має навіть ще менше сенсу, оскільки головна країна, де право свободи вираження російською знаходиться під загрозою, - сама Росія. І це також те, що є цілковито зрозумілим з українського  медіапростору. Конкурентне ток-шоу ( до згаданого українського, в якому я брав участь),  що також дуже популярне, проводилося повністю російською. Його ведучий  Євген Кисельов, російський політичний журналіст,лауреат премій,  який перебуває в політичному вигнанні з Росії. Після того, як Росія вторглася, окупувала та анексувала український Кримський півострів, телевізійні станції, які вели мовлення кримськотатарською, були закриті. Невдовзі вони відкриються знову, мовлячи російською мовою, проте вже в Києві.

Провідний російський політичний сатирик Віктор Шендерович дізнався, що його найсвіжіша книга була вилучена з продажу у Росії. Але він знайшов вирішення проблеми, як і чимало інших росіян - видав книгу в Києві російською мовою.

Коли видатний російський історик Андрій Зубов висловив свою думку про війну Росії з Україною, він утратив свою роботу - однак миттєво отримав пропозицію роботи в Києві.

Чимало  російських інтелектуалів, пригнічених орвелівським станом російського суспільного дискурсу, приїхали до українських міст як надію на майбутнє російської культури. У цьому світлі інтервенцію Росії в Україну з метою захисту свободи слова російськомовних,  краще порівняти із вторгненням США в Канаду для збереження державного добробуту, чи вторгнення Північної Кореї у Південну для захисту капіталізму.

Абсурд має місце і в політиці, коли європейці обговорюють майбутнє України. Російські лідери вважають, що вони мають право диктувати  конституційний устрій Україні, який би дозволив Росії постійно контролювати південно-східні регіони. У такому разі ці регіони мали б можливість блокувати будь-які ініціативи України у зовнішній та внутрішній політиці. Необхідність такої радикальної федералізації пояснюється тим, що українська влада начебто забороняє людям розмовляти російською. Європейці, які не знають жодну з цих двох мов, і лишаються далекими від конфлікту, іноді схильні прийняти такий аргумент. Але вони не повинні це робити. Якщо європейці дозволять Росії встановити контроль над Україною, то відбудеться прецедент вторгнення у європейську країну, як легітимний спосіб досягнення політичних цілей, і буде зруйнована система європейського політичного життя.

Залишаючи студію «Свободи слова», картаючи себе за велику кількість мовних помилок, я замислився над нашою власною жорсткою культурою ток-шоу. У дискусіях щодо війни в Україні, або на будь-яку іншу спірну тему, крайні позиції визначають обговорення, а не чіткі факти. Український білінгвізм це не лише стан справ, це також щось на кшталт автоматичної ввічливості. Коли відомі люди на телебаченні, або громадяни у щоденному житті, роблять спроби говорити мовою, яка є зрозумілішою для співрозмовника, це розглядається як питання хороших манер. Ця щоденна ввічливість, можливо, говорить нам щось про характер двомовної української політичної нації, яка виходить за межі звичних нам категорій, які ми іноді голосно нав’язуємо, особливо не дослухаючись до інших. 

Переклад - Марія Дачковська 

Тімоті Снайдер - американський історик, професор Єльського університету, досліджує історію Східної Європи XX століття, зокрема історію України, Польщі, Росії. Працював у Національному центрі наукових досліджень, а також у Віденському інституті наук про людину. Лауреат літературної премії «Книжка Ляйпцигу», премії Емерсона та ще низки нагород. Автор численних наукових статтей,  видань у співавторстві. Найвідоміші його книжки: «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» та «Перетворення націй». 

 

 

comments powered by Disqus