Воєнний кореспондент Гаетан Ванней: «Ти не герой — герої ті, хто живе в цьому пеклі»

Фото: Олексій Темченко

Швейцарський журналіст Гаетан Ванней (Gaëtan Vannay) починав як репортер на місцевому радіо. В 2009–2014 роках очолював міжнародний відділ радіостанції суспільного мовника Швейцарії Swiss Broadcasting Corporation (RTS). Гаетан — досвідчений воєнкор, який висвітлював усі основні конфлікти останніх 15 років (Чечня, Грузія, Зімбабве, Кот-д'Івуар, Туніс, Лівія, Сирія, Єгипет, Україна). У розмові він уточнює, що не їздив лише до Іраку. Журналіст співпрацював із франкомовними радіостанціями Швейцарії, Канади й Франції, дописував і робив телевізійні матеріали для СNN, Al Jazeera, Le Monde та інших ЗМІ. Здобув за свою роботу декілька національних та міжнародних премій.

Свого часу Гаетан вивчив російську мову в Єкатеринбурзі, декілька років був кореспондентом RTS у Москві, викладав спецкурс із журналістики в МДУ. В Україні він із 2003 року теж буває регулярно — каже, що лише за минулий рік приїздив вісім разів.

Тепер Гаетан Ванней працює в аналітичному центрі The Geneva Centre for Security Policy (GCSP).

«Робота в цьому think-tank — це радше політика, ніж щось інше, багато теорії, — каже він. — Для мене це непросто, бо я завжди за практику. Моє гасло — boots on the ground (“чоботами на землі”). Тому я все одно їжджу та висвітлюю війни або, якщо ширше, геополітику. Росія, Україна й уся Східна Європа, відносини між Росією й західними країнами — це моя спеціалізація. Не втрачаю зв’язку зі Swiss Broadcasting Corporation, але вже як фрілансер. Остання стаття, яку я писав, була про відмивання Росією грошей через Швейцарію, вона була для щоденної газети LeTemps».

До Києва Гаетан цього разу приїхав, щоби провести воркшоп для українських студентів. Каже, що учасники його приємно здивували. З Україною журналіста пов'язує ще один проект — він пише тексти для фотокниги свого співвітчизника Нільса Аккермана про життя молоді м. Славутич поблизу Чорнобиля, про яку MediaSapiens уже розповідав.

У нашій розмові — про найбільш екстремальні ситуації з репортерського життя Гаетана, специфіку роботи радіожурналіста в гарячих точках, ставлення до російських та українських ЗМІ та багато іншого.

Про професію воєнкора

— Гаетан, як ви прийшли у воєнну журналістику? Чим вона вас зацікавила?

У Швейцарії ти в будь-якому разі маєш починати як місцевий журналіст. Адже щоби зареєструватися, отримати прес-карту, ти повинен попрацювати в медіа два роки. Тому конфліктами зайнявся не одразу… Все почалося з Чечні, в 1999 році. Я скористався можливістю поїхати туди й поспілкуватися з людьми. Мені сподобалося писати не так про війну, як про людей, які опинилися в конфлікті. Як живе місцеве населення у складних і дивних обставинах, що відчуває. Ми, журналісти, так багато говоримо про геополітику, цитуємо заяви влади, але забуваємо про людей. Я хотів розповісти їхні історії. Звісно, інколи поїздка в зону конфлікту обумовлена насамперед тим, що сидячи в ньюзрумі, неможливо розібратися, що там відбувається насправді. Так було, зокрема, щодо Сирії. З відео та повідомлень у соціальних мережах, які знайшли наші працівники, нічого не було зрозуміло, бо їхній контент також є частиною конфлікту. Тож ми з керівництвом вирішили, що мені треба спробувати потрапити туди. Офіс Swiss Broadcasting Corporation базується в Женеві — це інтернаціональне місто, де живуть і працюють дуже різні люди. Тож я почав шукати контакти, які б дозволили мені організувати поїздку в Сирію. Це зайняло понад три місяці. В деяких місцях Сирії я був першим журналістом, тому багато світових медіа хотіли купити мої матеріали звідти. Так само, як і з Лівії.

Небагато людей хочуть їхати в такі місця, але ця робота має бути виконана. В мене теж не завжди є віра в те, що я роблю. Але треба розуміти, що ми — воєнкори — мусимо надати цю інформацію для суспільства. Я часто потрапляв у складні ситуації, мене неодноразово заарештовували, ув’язнювали. З усього цього я зрозумів, що мій мозок на диво добре працює в небезпечних ситуаціях, я лишаюся спокійним, можу щось робити. Тож чим більше я цим займався, тим краще розумів, що я підходжу для такої роботи.

Після багатьох років постійних відряджень у зони конфліктів я отримав посттравматичний синдром. Тож вирішив збавити темп, стати фрілансером. Радіо — страшенно оперативний канал ЗМІ, для якого треба працювати дуже інтенсивно, а я хотів мати більше часу, глибше висвітлювати певні теми. А також робити деякі додаткові проекти, як цей із Нільсом, — він дуже особливий.

— В які найбільш екстремальні ситуації вам доводилося потрапляти?

— Перша сталася в Сирії в 2011 році. Тоді це ще не була повноцінна війна, а радше репресії демонстрантів, які виступали проти Ассада (Башар Хафез аль-Асад — президент Сирії з 2000 року. — MS). Журналістам заборонили там працювати, було важко в’їхати в країну без візи. Я працював там під прикриттям у місті Хама. В мене доволі підходяще обличчя, тож я перебував там разом із молодими людьми. Місто було оточене армією, спецслужбами, там працювали шпигуни, які намагалися вивідати, хто є людьми від опозиції, які влаштовували демонстрації, сутички. В будь-який момент хто завгодно міг сказати — оцей хлопець журналіст, і були би проблеми. Я мусив бути дуже обережним і не дати жодного натяку на те, в якому статусі я тут. Це тривало понад десять днів, тож напруження не полишало мене на жодну секунду.

Друга — це Кот-д'Івуар, бо там мене впіймала армія. Я побачив, що вони вбили декого, кого не мали вбивати... Я був єдиним свідком цього, й солдати мене помітили й схопили. Але завдяки випадку мені вдалося врятуватися. Я завжди маю з собою 3-4 телефони. Мій швейцарський, один-два місцевих і супутниковий телефон (satellite phone). Я віддав їм три, а один — швейцарський, зміг приховати. І встиг відправити повідомлення в редакцію, що мене заарештували, я в такому-то районі в такому-то бараку в Абіджані (колишня столиця Республіки Кот-д'Івуар у західній Африці, порт на березі Гвінейської затоки. — MS). Мій редактор миттєво сконтактував із нашим міністром закордонних справ, який звернувся до людини на аналогічній посаді в Кот-д'Івуарі. Наш міністр публічно сказав: ми знаємо, що у вас є цей хлопець, поводьтеся з ним добре. Тому я вже не міг зникнути.

Ще мене заарештовували в Дагестані, в українському Слов’янську. Ці ситуації були важкі фізично, але морально найважче було в 2004 році в Беслані. Я приїхав туди писати про заручників, жив кілька днів у квартирі місцевого жителя. Атмосфера в місті була жахлива, тож це був, мабуть, найважчий досвід.

— Я розумію, чому ви зробили перерву і стали фрілансером.

— Я й досі займаюся цими темами, але не таким шляхом.

— Ви з початку своєї кар’єри націлювалися на людські історії, а не на класичні новинні репортажі? Чи усвідомлення інтересу до цього прийшло з часом?

— Спочатку ти розбираєшся, що відбувається, в чому тут «велика гра». А потім у якийсь момент розумієш, що не хочеш укотре цього описувати. Бо займаючись новинами чи аналітикою, неможливо дізнатися про все і врахувати все. Збираючи інформацію, ти зустрічаєшся з людьми, і це спілкування тебе дуже вражає. Думаєш, що важливіше написати про них, про цих людей…Але журналісти часто поступаються цими темами на користь матеріалу про геополітику. Але ж люди — всередині «великої гри». Розуміння цього приходить із часом.

— Нерідко воєнкори кажуть, що їхні редакції не дуже зацікавлені в таких матеріалах. Ви мали такі проблеми?

— Ні — ані в Швейцарії, ані у Франції. У нас люблять те, що називається illustration — це коли ти робиш репортаж про когось у контексті подій. Ми розповідаємо про обставини загальної картини на прикладах із реального життя людей. Відмов через подачу матеріалу в такому ключі я не отримував. У нас можуть відмовляти хіба що тоді, коли історія не дуже на часі.

— Медіаексперти кажуть про суттєву трансформацію професії журналіста-міжнародника. Через те, що редакції більше не мають фінансів на штатних кореспондентів, левову частку роботи беруть на себе фрілансери. Часто це молоді люди без досвіду, які наражаються на ризик за невеликі гроші. ЗМІ, для яких вони готують матеріали, не завжди забезпечують їх страховкою, засобами захисту. Як ця проблема могла би бути вирішена, на ваш погляд?

— Треба більше платити журналістам (усміхається). Медіа справді вже не мають грошей для фінансування міжнародних кореспондентів. А фрілансерам треба спершу на чомусь здобути ім’я, щоби продавати свої історії. Водночас в цій сфері працює багато людей, у тому числі вже добре відомих та старших. Але це логічно, що молоді хочуть прийти на ринок. Для того, щоб отримувати замовлення й більші гроші, їм треба або запропонувати щось інакше, або поїхати туди, де ще нікого немає, ризикнувши… Без належного досвіду, знань, безпеки. Це страшно, звісно. Це замкнене коло. Адже без цього ризику ЗМІ не вдасться знайти нових хороших журналістів.

Коли я очолював міжнародний відділ радіостанції, мені телефонувало багато молодих журналістів. Ми спілкувалися, я їх тестував. Ми знайшли декількох хороших працівників. Але приходило й багато молодих людей, які позакінчували школи журналістики, навчилися там стандартних форматів і не могли запропонувати нічого цікавого. Я погано ставлюся до такої освіти. Після неї всі телесюжети виходять однакові, за певною схемою, яку визнано успішною.

Коли фрілансери їдуть у гарячу точку, вони часто об’єднуються в групи, щоби взяти одного перекладача. Їдуть із ним в одне й те ж місце. І, відповідно, роблять однакові матеріали. Я не те щоби критикую їх, вони радше є свого роду жертвами системи. Однак я переконаний, що молодим людям варто намагатися зробити щось оригінальне. Й поменше писати в соціальних мережах — я воєнний журналіст, я крутий, я їду туди-то. Мій принцип — просто тихо роби свою роботу і не вдавай із себе героя. Ти не герой — герої ті, хто живуть у цьому пеклі. Тобі треба говорити про них.

До слова, бувають випадки, коли сам журналіст є головним героєм матеріалу. Інколи це має сенс. Скажімо, я теж писав про свій арешт у Дагестані. Путін сказав, що там усе безпечно, а я своїм прикладом показав, що в регіоні є проблеми й місцеві не хочуть, щоби журналісти про них повідомляли. Але не пишіть безцільно, як важко вам там — на роботі було. Така моя думка.

Про Донбас і пропаганду

— Які саме матеріали ви готували з України?

— Я висвітлював події тут доволі активно з самого початку Майдану, скажімо у перших числах грудня 2013-го порівнював Помаранчеву революцію з Євромайданом. Минулого року був в Україні близько восьми разів, проїжджав вашу країну від Львова до Луганська, бував і в Донецьку, і в Харкові. Подорожував на авто чи потягом, спілкувався з людьми. Хотів отримати коментарі не лише із зони конфлікту, а й із інших місць, щоби зрозуміти, як люди відчувають війну там.

У Донецьк я приїхав як тільки відбулася анексія Криму — в березні 2014-го. До самого Криму я вирішив не їхати, бо хотів подивитися, що відбувається на сході України. Я розумів, що пропаганда працюватиме. Не те щоби передбачав щось, просто відчував, що там можуть бути проблеми. Я написав, що треба бути насторожі щодо цього регіону.

Я був на Донбасі і в гарячі періоди. Скажімо, в перший день атаки Донецького аеропорту. Приїжджав на місцеві вибори в Слов’янську в жовтні 2014 року. Якраз тоді мене там і заарештували. Досі не знаю, хто саме. Скоріш за все це були українські спецслужби, але вони не представилися. Забрали телефони, паспорт і змусили чекати добу.

З Донбасу я так само готував матеріали про людей у контексті війни. Телевізор показує все так, наче там усюди стрілянина. Але під час вибухів в одному районі в іншому люди мирно гуляють містом. Я намагався це описати, але водночас і пояснити європейцям, які тут масштаби, яка відстань між містами, чому відбуваються битви за певні об’єкти. Кожен конфлікт фізично відрізняється. Тому я вважаю, що треба писати і про людей, і про перебіг бойових дій.

— Завжди намагаєтеся побувати з двох боків?

— Так, коли можу, завжди висвітлюю протистояння з обох боків. Це вдалося в Україні, Грузії, Кот-д'Івуарі, але в певних країнах це просто нереально.

— Із яким конфліктом ви могли би порівняти війну в Україні? І яким є ваше бачення подальшого перебігу подій?

— Дуже важко робити припущення. У вас більш-менш заморожена ситуація. Люди на Донбасі кажуть, що готові залишитися у складі України за умови змін у владі й федералізації. Вони усвідомлюють, що Росія їх ніколи до себе не візьме й треба шукати інший шлях.

Путін отримує те, чого хоче. Завдяки його рішенням Україна не увійде найближчим часом у великі союзи. Так він зробив і 2008 року в Грузії — без загальної війни. Доволі цікаво порівняти ці два конфлікти. Коли в 2008 році почалися бойові дії в Грузії, всі панікували, що це перейде на країни Балтії. Але Путін цього не зробив, цього не було в його планах. Зараз такі ж побоювання були, але також не виправдалися. Замість цього Росія переключилася на Сирію, випробовуючи таким чином можливості проекції, виходу за межі сусідніх держав. Це щось, чого Росія не робила раніше, нова гра. Навіщо? Ми не знаємо. Але треба за цим стежити.

Тож стосовно Донбасу можна говорити про невеликий прогрес у коментарях місцевого населення, але, наскільки я розумію, в Києві ніхто серйозно не думає про децентралізацію чи федералізацію, й багато обіцянок не виконуються.

— Чи розуміють ваші колеги в Швейцарії масштаби російської пропаганди? Того, що часто їхні сюжети з Донбасу не мають нічого спільного з журналістикою?

— Так, розуміють. Із самого початку. Це вже свого роду індустрія в російських ЗМІ. І треба сказати, вони створюють пропаганду професійно. Але в той же час є офіційна позиція Росії щодо певних тем, яку інколи не чути в європейських ЗМІ, бо журналісти вирішують, що все, що звучить із РФ — пропаганда, і зважати на це не треба. Однак я вважаю, що це неправильно. Потрібно брати до уваги те, що каже Лавров та інші щодо України, Сирії в своїх рефлекціях на ці теми…

А пропаганда є й в українських ЗМІ.

— Ви за ними стежите? Помітили «патріотичні новини»?

— Я дивлюся українське ТБ, більшість розумію. Читати мені важче. Я розумію, що українські журналісти водночас є й громадянами своєї країни й певні речі, які відбуваються, можуть вас засмучувати. Але в першу чергу ви все ж журналісти й треба зберігати дистанцію, коли ти висвітлюєш конфлікт. Це типова проблема. Те саме було в США під час війни в Іраку, там теж медійники втратили цю дистанцію і баланс після терактів 11 вересня. Однак війна триває вже довго, а ваші журналісти так само подають інформацію в патріотичному ключі. Можливо, менше, ніж раніше, не знаю, я цього не досліджував. Але щоби зрозуміти, що ця проблема все ще є, варто просто увімкнути ТБ.

Якось у Донецьку був свідком сутички. Потім спеціально подивився телевізор, і те, що я побачив на російському, українському телебаченні й бачене на власні очі — це були три різні історії.

Про специфіку радіо та мультимедійні проекти

— В Україні фактично немає воєнкорів, які висвітлюють конфлікти для радіо. Тільки для ТБ, друкованих та інтернет-видань. Тому ваш формат роботи для нас — щось дуже незвичне. У Швейцарії тільки суспільним мовник може фінансувати роботу штатного воєнного кореспондента чи й менші станції? Скільки спецкорів має RTS?

— У нас тільки суспільна телерадіокомпанія може собі це дозволити. Тому саме робота там дала мені можливість попрацювати міжнародним кореспондентом-воєнкором переважно для радіо. У штаті міжнародного відділу в нас зараз працює чотири міжнародних кореспонденти — в Брюсселі, Шанхаї, США та Франції. Ця кількість із роками зменшується. На півставки є люди в Німеччині та Ізраїлі. В інших країнах — фрілансери. Я був останнім постійним кореспондентом RTS у Росії. Тоді, в 2005-му, було доволі тихо й компанія вирішила, що їй там не потрібен журналіст на постійній основі. Пам’ятаю, я написав їм довгого листа, що це неправильне рішення (сміється).

Менші, місцеві радіостанції в Швейцарії не мають грошей на міжнародних кореспондентів, але завжди раді пропозиціям від фрілансерів, у них готові купувати матеріали, але не можуть забезпечувати своїм журналістам транспорту й проживання за кордоном.

В цілому ж у нас є великий інтерес в аудиторії та ЗМІ до міжнародної тематики. Можливо, через те, що історично ми були нейтральними в конфліктах. І подіями в Україні люди цікавляться.

— Розкажіть, будь ласка, як саме ви готуєте матеріали для радіо з відряджень? Можливо, на конкретному прикладі якоїсь із подорожей…

— Добре, візьмімо війну в Грузії. Коли сталися перші постріли на початку серпня 2008-го, я сказав головреду, що маю туди поїхати, там є про що писати. Із собою я завжди беру мінімум — два диктофони, два мікрофони, ноутбук і, як я вже казав, 3-4 телефони. Кладу все в невелику сумку. Ніколи не здаю своїх речей у багаж. Якраз коли я зібрався летіти в Грузію, всі рейси скасували, бо стрілянина відбувалася неподалік аеропорту. Журналісти вже завантажилися в літак і далеко не всі мали свої речі в салоні. Тому їм треба було чекати. А я просто взяв свій рюкзак, вийшов і став думати про інший шлях. Я двома рейсами дістався на північ Туреччини, перейшов пішки кордон із Грузією й далі вже брав машини на Горі, Тбілісі.

Із собою я завжди маю багато роздрукованих документів — статей на тему конфлікту, відомостей із історії, контактів із місцевими мешканцями. На борту літака я все це перечитую, готую імейли та смс для людей, із якими маю там побачитися. Тому що радіожурналіст інколи має вийти в ефір якнайшвидше, щойно приземлившись. Буває, коментарі береш в аеропорту. Але найбільше я не люблю, коли радіо грає в гру — ми найкрутіші в світі, ось на зв’язку наш репортер, а він каже якусь дурню, бо абсолютно не підготовлений. Я підходжу до цього серйозно і протягом дороги вивчаю максимально багато інформації, бо не знаю, як далі обставини складуться.

— Скільки матеріалів на день готуєте? Монтуєте аудіо самі?

— Спочатку ти маєш включитися в ефір у ранкових новинах, усередині дня дати матеріал із новими фактами й коментарями, а потім увечері — ці новини передбачають більше аналізу. Опісля твої колеги з друкованих видань, надіславши свої матеріали, йдуть вечеряти й відпочивати, а ти маєш підготуватися до наступних ранкових новин, які є найбільш репортажними. Більшість днів працюєш до 3-4-ї години ночі. Але редактори хочуть ще й твій коментар у прямому ефірі після трансляції програми вранці! Тому ти прокидаєшся о 6-й і даєш його. Перший тиждень, як правило, спиш по 3-4 години на день, потім стає легше. Але в цьому плані радіо є дуже вимогливим, бо воно безперервне. Телеканали ж хоча б дають щось у повторі. На радіо це рідкісна практика. Постійно має бути щось нове. Ти в ефірі весь час, без кінця-краю…

Так, я завжди сам повністю монтую аудіофайл, бо подорожую один. Я заходжу далі, бо думаю тільки про себе і є більш сконцентрованим. Якщо їде двоє людей, у кожного з них різний поріг, на що ти готовий зважитися.

— Ви говорили, що готували матеріали для преси й ТБ. А з мультимедійними форматами працювали?

— Так. Скажімо, після Олімпійських ігор в Сочі я поїхав у подорож через весь Кавказ. Я добре знаю ці місця й контекст, історію конфліктів там. Путін тоді заявив, що в регіоні все змінилося, мовляв, Олімпіада показала, що зараз Кавказ найбільш мирне місце в світі. Тож я вирішив перевірити. Тоді ж таки мене в Дагестані й заарештували. Протягом подорожі я робив багато зупинок і розповів про них у мультимедійному форматі, зробивши так званий Carnet de voyage («Нотатник із подорожі») з текстами, фото, відео, аудіо, інтерактивною картою. Такі формати — це цікаво.

Щось схоже ми робили під час виборів у США. Це була весела річ. Я вирішив — почну з північного заходу США і запитуватиму про вибори пересічних американців, яких зустріну на вулиці. І вони вже казатимуть мені, куди мені їхати далі шукати героїв. Бо коли ти думаєш зі Швейцарії, з ким там варто поспілкуватися, виходить, що це завжди одні й ті ж люди, політики, чиновники. Це відрядження стало справді особливою й цікавою пригодою, бо я закінчив проект у богом забутому селі, це було неймовірно. Я вдячний своєму радіо за довіру й можливість втілювати такі шалені ідеї.

— Не збираєтеся писати книгу про свій досвід?

— Це хороше питання (усміхається). Мене декілька разів французи питали про це. В них вважається, що якщо ти хороший журналіст, маєш обов’язково написати книгу. Я ж поки не відчуваю, що маю про щось конкретне розказати. Звісно, я міг би написати і про свої пригоди, і про Росію, яку я добре знаю… Може, колись.

Фото Олексія Темченка

comments powered by Disqus