Віртуально-документальна реальність

Журналістські матеріали, як правило, спрямовані на отримання певної реакції від аудиторії - спонукати до дії, викликати емоції, змусити замислитися.  У цифрову добу журналістські повідомлення поєднують з сучасними технологіями заради створення нового ефекту – «іммерсивності». Отже,   що таке іммерсивна журналістика? Термін новий для вітчизняних ЗМІ, проте у закордонній медіаспільноті все частіше обговорюють, чи має це явище майбутнє.

Найпростіше визначення іммерсивної журналістики -  це продукування новин у такий спосіб, коли аудиторія  може відчути ефект присутності на подіях чи ситуаціях, які описуються в повідомленнях. З одного боку,  прийом не новий – адже, фактично, журналісти завжди прагнуть створити ефект присутності у своїх репортажах  - чи то у пресі, чи телесюжетах. Проте в сучасній іммерсивній журналістиці на перший план виходять новітні цифрові технології і навіть поєднання з віртуальною реальністю… Втім, для початку проглянемо більш прості методи створення «ефекту присутності», які використовували світові ЗМІ.

Поширений прийом – зображення  місця події у вигляді 360◦ панорами,  яка дозволяє глядачу побачити все так, як це бачив журналіст. Англійська  преса першою почала застосовувати цей спосіб. Наприклад, у Guardian глядач неначебто стоїть в натовпі журналістів під час промови Тоні Блера.

Газета La Tercera після землетрусу 2010 року в Чілі опублікувала матеріал про відбудовчі роботи. Шляхом застосування сферичної фотографії, читачі можуть відчути себе всередині госпіталю з надання швидкої допомоги (також можна потрапити в палату з хворими). Зображення  супроводжується  голосом лікаря та іншими записаними звуками, якщо користувач обере голосову функцію.

Цікавий проект Анни Карі і Гюльхем АландріKroo bay. Він переносить глядача у нетрі Фрітауну, що у Сьєрра-Леоне. Кожна сцена-фото  також містить фрагменти інтерв’ю з людьми, які борються за виживання у жалюгідних умовах. Глядач побачить помешкання сімей, «подвір’я», дітей на вулиці. Переключатися між панорамами можна   за допомогою меню чи карти.

Washington Post вдалась до цього методу, щоб відтворити сцену вбивства, яке сталось 17-го вересня 2007 року у Вашингтоні – тоді загинув хлопець, до злочину були причетні двоє колишніх поліцейських. Газета зробила 360◦ фотографію, і запропонувала інфографіку можливих версій того, що насправді трапилось.

Як бачимо, у таких проектах  використані реальні  фото чи відео, однак це не єдина можливість інсценувати подію. Навіть штучний знімок, повністю створений комп’ютером, може справити сильне враження, особливо якщо вже неможливо сфотографувати місце події. 

Так, газета Clarín зробила подорож у часі – в залу суду над аргентинськими військовими, учасниками хунти. Це реконструкція історичних судів впродовж останнього диктаторського режиму в Аргентині 25 років тому. Читач може «клікати» на учасників засідання,  щоб прочитати відомості про них, ознайомитися з фрагментами свідчень із архівних матеріалів.

Однак сферичні фотографії вже нікого не дивують. Новітній крок іммерсивної журналістики – це віртуальна реальність. Журналістка Нона де Ла Пена (Nonny de la Pena), колишня кореспондентка Newsweek, а зараз продюсер і викладач Анненберзької Школи журналістики,  поєднала кіновиробництво, віртуальну реальність і журналістику.

Результат такої інтеграції – «фільм» «Голод у Лос-Анджелесі» (Hunger in L.A.), який був презентований цього року на кінофестивалі «Санденс».

Відвідувачі кінофестивалю переглядають проект  «Голод у Лос-Анджелесі»

Власне, це не фільм, а інтерактивний експеримент, в якому могли брати участь відвідувачі кінофестивалю. Глядач одягає шолом віртуальної реальності і переноситься у Лос-Анджелес - в чергу до продуктового банку біля Першої унітарної церкви. У серпні 2010 року в місті були проблеми з продуктами для малозабезпечених людей, тому біля благодійних організацій стояли  черги за їжею. У черзі одному чоловіку стало зле – він хворів на діабет і через невчасний прийом їжі рівень цукру у крові знизився, чоловік впав у діабетичну кому.  Глядач бачить, як розгортались події далі…

Нона де Ла Пена в інтерв’ю для журналу European Journalism Center і Fast company розповідає, як зародилась ідея створити таку віртуально-документальну  «гру»:

Я працювала старшим науковим співробітником в Університеті Південної Кароліни в 2009 році. Там був курс «Голод у “золотому штаті”»,  але студенти займались традиційною журналістикою Я вирішила, що хочу створити імерсивну частину до цієї теми  і замислилась над ідеєю використання ігрових платформ для експериментальних новин.

Потім у серпні 2010 я працювала журналістом під час продуктової кризи в Лос-Анджелесі. Ми спілкувались з людьми, записували декілька годин аудіо, щоб потім його можна було використати для створення віртуальної реальності.  Спочатку моя головна ідея полягала у тому, щоб записати на диктофон, як люди себе поводять, коли їжа закінчується, як реагують, що говорять. Одного разу був спекотний  день, довжелезна черга перед Першою унітарною церквою. Мабуть, очікування стало надто довгим для чоловіка, хворого на дібает, він втратив свідомість, як згодом з’ясувалось,  це була діабетична кома. Почалась паніка: хтось кричав, хтось викликав швидку, дехто взагалі не звертав увагу на нього, а хтось скористався моментом і побіг красти їжу…  Ми записали повністю цей епізод.

Черга до продуктового банку в Лос-Анджелесі

Як далі технічно створювався проект, скільки часу зайняло?

Я працювала з Sand Castle Studios над проектом Second life  і вони зробили для мене 3D модель церкви. Далі я зробила більш сильний дизайн і редагувала все аудіо впродовж весни 2011. У червні я працювала з програмою Unity 3D, в якій створила прототип «Hunger in Los Angeles». Над віртуальними персонажами і анімацією працювала зі студією AXYZ design і ми вже з ними зробили версію, яку презентували на кінофестивалі у 2012 році. Загальна сума – 700 доларів.

Нона де Ла Пена працює над проектом «Голод у Лос-Анджелесі»

Скільки вже людей переглянули цей «фільм» і яка в них реакція?

Біля тисячі -  в усіх реакція  дуже різна, часом несподівана. Але не було нікого, хто б просто зняв шолом з голови і пішов собі. Мене здивувало, що дуже багато людей щиро засмутились, що не можуть допомогти цьому чоловіку. Одна жінка плакала,  інша намагалась простягнути руку і допомогти чоловіку, а діти звертались до дорослих по допомогу.

Жінка плаче після перегляду проекту

Як ви думаєте, чому це справляє такий сильний ефект?

Найголовніша причина і ключ до успіху – вдале аудіо. Якщо б ми не записали справжній звук, голоси, то  графіка не допомогла б. Ми годинами записували всі звуки, і це дійсно створило  ефект присутності, не було відчуття штучності. Друга причина – це звичайно, чудові технології, що створюють природність всього. 

Кадр з «Голоду в Лос-Анджелесі»

Журналістика завжди передбачає оперативність, яку важко досягти у такому типі технологій. Чому цей 3D-досвід назвали саме журналістикою?

Немає оперативності, бо журналісти недостатньо ознайомлені з цією технологію. У Autodesk’s 123D Catch ви можете робити фотографії і відразу перетворювати їх на 3D-моделі. Це означає, що місце дії багатьох репортерів може швидко перетворитися в моделі – і далі глядач може його побачити з телефону, комп’ютера, дисплею віртуальної реальності. Перший досвід конструювання віртуальних людей дійсно складний, але потім це вже не займає багато часу.

Я впевнена, що це абсолютна журналістика, просто технології змістились з друкованої преси до аудіо, фільму, а від телебачення – до віртуальної реальності. Я готова дискутувати, що це найсильніший тип медіа на сьогодні.

Нона де Ла Пена у віртуальному світі

Над якими новими проектами зараз працюєте?

Спочатку я хочу подивитися, чи вдасться зробити «Голод в Лос-Анджелесі» у спрощених версіях – для ай-фон і андроїдів. Також є пару ідей, які я тільки починаю концептуалізувати – це аудіо, яке записав мій друг, будучи студентом-медиком, у Гренаді під час вторгнення США.   

Як переконана Нона, сила іммерсивної документалістики в тому, що вона не намагається відтворити сенсаційні історії чи катаклізми, а концентрується на повсякденних ситуаціях, які часто не потрапляють до мейнстріму медіа,  оскільки не містять сенсації. На закиди, що такі експерименти зловживають емоційністю глядачів, відповідає, що саме таким шляхом, через власне переживання, людина почне співчувати і згодом у неї з’явиться бажання допомогти постраждалим чи вплинути на  ситуацію. 

Марина Дорош,  за матеріалами Fastcocreate, Immersivejournalism, Huffingtonpost, UCSDdigitaljournalism, European Journalism Center,  i-Docs, Lavanguardia.

comments powered by Disqus